– Ні, мамо, це не маячня. Це правда. Скажи, Наталю…
– Досить, Михайле. З неї досить вже тих запитань. Хіба ти не бачиш, яка вона бліда і втомлена?
– Бачу. Я теж втомлений. І я хочу знати…
– Не смій в неї більше нічого питати. Все, що вона говорить, – нісенітниця.
– Ні, мамо, не все. Скажи, Наталю, а та Оришка, тобі ну… Все це робила без грошей? Чи то їй щось платила?
– Ясна річ, що платила. А хто б за так щось робив?
– А ти мала гроші?
– Перестань, Михайле, – скипіла Олена. – Чого її вчепився? Допит влаштував, як слідчий.
– Ні вже, мамо. Я хочу знати правду. Аж сьогодні я нарешті буду знати правду. Це ж так цікаво – знати нарешті правду.
– Кажу ж тобі: вона верзе казна-що.
– Нехай верзе. А я послухаю. То може щось і почую.
– Мамо, нехай Михайло почує, якщо йому цікаво. Цікаво тобі, Михайлику?
– Дуже цікаво, дівчинко. То де ти взяла грошей, щоб заплатити тій відьмі?
– Я трохи мала, а трохи в мами попросила. Сказала, що на нічну сорочку. Здається, так я сказала? Ви, мамо, не пам’ятаєте, на що я тоді у вас грші просила?
– Не пам’ятаю.
Олена відвернулася і тихо плакала. А Михайло продовжував:
– І тобі вистачило тих грошей?
– Що ти, Михайлику! Це було зовсім мало. Я потім ще їй занесла…
– Що ти їй ще занесла, Наталю?
– Там у мами були… У скрині лежали… Ой, я забула, як вони називаються. Блискущі такі, гарні дуже. Я дуже боялася, що мама будуть сваритися, як похопляться. Тепер вже мама сваритися не будуть, бо я хвора. Правда, мамо, не будете сваритися?
– Не буду, доцю.
– От бачиш, я ж казала. А чого ви плачете, мамо? Вам шкода тих… Тих… Ну нагадайте, як вони називаються. Бо я забула.
– Мені не шкода, доненько. Не шкода…
– Ну що, дорога тещо?
– Цить, Михайле. Ні слова більше. Зроби так, як я тебе просила. А вже потім зробиш, як захочеш.
А Михайло сам не знав, що з ним таке робиться. Вже мав твердий намір піти звідси. Що в’язало його з тією хатою, з тією знервованою тещою, що вже й сама либонь хвора через свою дочку? А тільки з’явилася Наталка, розпатлана, далека від реальності, що жила в якомусь своєму вигаданому світі, – і Михайло прикипів до неї поглядом, у нього опустилися руки, і він знав, що не зможе отак спокійно від неї піти. Якась сила тяжіла над ним. І та сила була така всевладна, що Михайло не міг від неї звільнитися. Він розумів, що Наталка хвора, що життя йому з нею не буде. Бо яке ж це життя? Він все розумів, а зробити нічого не міг. Він не був владний над собою. Там десь за межами тієї всевладної сили, за межами того незрозумілого тяжіння була Оксана, був його син, але Михайло мусив бути тут, біля тієї хворої жінки, що якоюсь нелюдською силою тримала його біля себе. При Наталці Михайло втрачав всю свою волю, всю свою рішучість. Аж сьогодні Михайло серйозно подумав про ворожіння, про ту чаклунську силу. А що? Може й справді? Досі він про таке чув, але в таке не вірив, а сьогодні та недовіра якось похитнулася. І як би теща його не переконувала, що Наталка верзе казна-що, Михайло став уважно дослухатися до її слів.
«Без сумніву… Наталка була в Оришки. Тепер я в Наталки все випитаю. Помаленько, потихенько, а випитаю. Ах, теща! Хотіла на мене ті свої цяцьки повісити. А тепер зрозуміло, куди вони пішли. До Оришки. Але не можу я, не можу піти від Наталки. Так би й дивився на неї, як день, так ніч. І що воно таке? Невже ворожіння? А може й воно. Сама сказала, що була в Оришки і що мене приворожувала. Коли місяць вповні. От чому вона так боїться повного місяця. Схоже, що скоро і я буду його боятися.
Почаїв зустрів наших прочанок святочним передзвоном. День стояв теплий, сонячний, небеса були відкриті для молитви і покаяння. Хотілося тут-таки на вулиці впасти навколішки і молитися, і просити прощення, і самій прощати. Наталка якось посмирнішала, заспокоїлась. Не пручалася навіть, коли мати повела її у лавру. Роздивлялася, дослухалася, наче щойно заново побачила цей прегарний світ і позолоту образів, і людей, що в дивовижній єдності схилися у молитві. Хрестом Наталка себе так і не осінила, та Олена їй нічого не казала. Добре, що хоч в храм без спротиву увійшла. А то ще й на коліна стала, бо всі ставали. Мовчала. Її уста не ворухнулися в молитві. Зате вже мати молилася за обох. Молилася ревно, зі сльозами. Просила Матір Божу Почаївську, що колись захистила Почаїв від ворогів, щоб допомогла її дочці одужати від важкої хвороби, щоб повернула їй розум і навернула на путь істини і благочестя. Олені здавалося, що слова завченої з дитинства молитви Богородиця так не сприйме, як прості слова жінки-матері, бо ж сама матір’ю була і пережила, і вистраждала, як розпинали сина її на хресті.
– Діво Маріє, Богородице чиста і благодатна, вислухай молитву мою. Владою тобі Богом даною прости і помилуй рабу Божу Наталію. Прости їй провину її і гріх їй тяжкий, спаси і помилуй її. Попроси за неї в отця Всевишнього, у сина свого і Духа святого, щоб зняли з неї важку покуту – хворобу її. Нехай відкриється їй мудрість і слава Господня, хай святий хрест осінить її. Слава Отцю і Сину, і Святому духу, і тобі, безгрішна і свята Богородице, заступнице наша. Амінь.
Олена була така щира в своїй молитві, що не чула і не бачила, що робилося довкола неї. Не чула і не бачила, що Наталка давно вже торсала її за плече, щоб та вивела її звідси.