– Не клени, Наталко, бо то гріх.

– Гріх, кажеш? А мене кидати то не гріх?

– Я перед Оксаною завинив. Перед нею і перед сином. А перед тобою, Наталко, ні. Ти сама мене чарувала. Я б і не знав, ти сама сказала.

– Чарувала. І ще чаруватиму.

– Не чаруватимеш, Наталко, бо вже нема твоєї Оришки.

– Нема? Як нема? А де ж би вона поділася?

– Нема, Наталко. Вмерла Оришка.

– Ой!

Наталка ніяк не могла оговтатися від почутого, а Михайло тим часом пішов собі. Попленталася і Наталка, без сліз, без сил, як побита. Біля воріт стояла Олена, вона виглядала доньку. В Олениних очах був смуток, розпач і якийсь страх. Побачила Наталку – і відразу зрозуміла, що до неї знову потрохи щось навертається. Ох, як же ж Олені стало страшно. Вона ж так надіялася на той Почаїв. Але Наталка, здавалося, ще якось володіла собою.

– Ой, мамо, – сказала. – Нема вже Оришки.

– Нема? А де ж вона поділася?

– Вмерла Оришка, мамо.

– І слава Богу. Нехай… Нехай її земля прийме, а Бог нехай простить їй її гріхи.

– Вона вмерла і свої чари з собою забрала. Тому Михайло покинув мене і пішов до Оксани. А я нічого зробити не можу, бо Оришка вмерла.

І Наталка заплакала. В Олениних очах був розпач. Ну що їй робити?

– Не треба так побиватися, доню. Зачароване – як позичене. Ходімо, Наталю, до хати. Люди дивляться. Дехто ласий до чужої біди.

– Нехай собі дивляться. Я до них сліз позичати не йду. Своїх маю досить.

– Ходімо, доцю.

І Олена повела свої сплакану дочку до хати. Скільки їй ще плакати по життю? Ще ж молода. Вони сіли обидві на канапі, пригорнулися одна до одної та й плакали вже тепер обидві. Олена знала, що їй не можна плакати, та не могла стримати сліз.

«Я мушу триматися, – думала жінка, – бо я ж таки здорова. І сильна. Доки я живу, то мушу бути для Наталки опорою. Бо хто ж?..»

Взяла себе в руки. Витерла фартушком сльози і собі, і Наталці.

– Цить, доню. Треба жити далі. Не одну жінку чоловік кидає. Буває, що й з дітьми. То й що ж? Живуть.

– Коли з дітьми, мамо, то легше.

– Ще твоє попереду. Ти ще така молода. Скільки хлопців мала. Через того Михайла всі хлопці від тебе відкинулися. Як почують, що Михайло пішов, то й навернуться.

– Не навернуться, мамо, бо я хвора. Та й не хочу я нікого. Тільки Михайла.

– Це так відразу тяжко буває. Потім полегшає.

– Повезіть мене, мамо, знову до того Почаєва. Там мені так добре було. А може й справді там Божа Мати серед людей ходить. То я її попрошу, щоб зцілила мене. Вона добра, вона простить мій гріх.

«Слава Богу, що хоч говорить по-людськи».

– Це ти добре, Наталю, подумала. Але мусимо почекати, поки трохи грошей призбираємо. Бачиш, яка кругом пустеля. Тільки й того, що хата, та й ту треба до пуття довести.

– Завтра обидві станемо та й будемо хату мастити. Я допоможу.

Ледве стрималася Олена, щоб не перехреститися.

«Слава Богу. Дякувати й за те. Займеться роботою, то й здоровіша буде. А там… Побачимо».

– Пам’ятаєте, мамо, мене в Почаєві хотіли ті лікарі в лікарню класти. А я не погодилася. Та й ви також. А може таки треба було лягти. От я й подумала… Ви не мусите там зі мною бути. Я ляжу в лікарню, полікуюся, а потім ви за мною приїдете. Там всі такі добрі. І Михайла там нема.

– Не згадуй, Наталю.

– То ми поїдемо до Почаєва?

– Поїдемо, доцю. Тільки треба ще трошки почекати.

– Я почекаю, мамо.

– А поки що треба хату вимастити, на подвір’ї та на городі порядок зробити, а то від людей соромно. Та й на базар треба поїхати, курчат і каченят купити. Пізнувато трохи, та нічого, через літо виростуть.

Обидві заспокоїлися і стали радитися про господарські справи. Перед сном Олена довго молилася. Просила Бога, аби зглянувся на неї і на її доньку. А над селом пливла ніч, і до хати заглядав повний місяць.