У Наталки з Михайлом йшлося до весілля. А чого тягнути? Наталка хотіла, щоб Михайло врешті-решт був уже цілком її, щоб вона вже мала на нього право як його законна жінка. Між ними все було добре. А що Наталчина мати плакала, то Наталка, хоч і сердилася за те на матір, вибачала їй ті її сльози. Та це було не найстрашніше: поплаче – та й перестане. Змириться. А що їй ще? Михайло хлопець добрий, Наталку не скривдить і матір її шануватиме.

Трохи дошкуляли розмови, що йшли по селі. Але ж не позатикаєш людям роти, не заборониш язикувати. Наталка наче й була до того готова, та однак було прикро. Її судили. Всі були на боці Оксани, що вже доходжувала свого часу і мала привести у світ Михайлову дитину. Наталка сердилася і на Оксану, і на людей, і на весь білий світ, але була безсила щось зарадити. Та увечері приходив Михайло – і вона забувала про всі ті прикрощі. Вони були удвох – і їм було добре. Одначе часто помічала Наталка, що Михайло був якийсь сумний. Щось гнітило його. Часом він крадькома зітхав, а то задумувався так, що й не чув, про що казала Наталка. Це турбувало дівчину, не на жарт турбувало. Вона відчувала, вона знала причину Михайлового смутку. То була Оксана. Скорше б вже те весілля. Тоді б може та Оксана дорешти вивітрилася з Михайлової голови. А що, коли не вивітриться? Тоді отак вони і будуть жити? І Оксана поміж ними? А потім ще й дитина… Це було нестерпно. Як тоді сказала стара Оришка?

«Отаке воно, приворожене щастя».

Однак добре, що Михайло з нею. Вона попри все буде з ним щаслива. А Оксана… Минеться, відійде. І Наталка намагалася розвіяти Михайлів смуток. Лащилася до нього, цілувала його, аж доки хлопець забував, здавалося, про все на світі та й посміхався.

«Отак і буде, – заспокоювала себе Наталка. – Отак і буде завжди».

Ще клопоти з тим весіллям. Наталка і не сподівалася, що їй так важко буде серед своїх дівчат знайти собі дружку. Ніхто не хотів їй дружкувати. Опускали голови і відмовлялися. А одна язиката ущипливо сказала:

– А ти б Оксану взяла. А чого ж? Незаміжня.

На неї зацитькали, а Наталка побуряковіла. Тільки Оля залишилася її вірної товаришкою. Хоча й вона дорікала Наталці за Оксану. Але бути за дружку погодилася. Наталка аж розцілувала її з вдячності. Другу дружку довелося брати з сусіднього села з далекої родини.

Наталка з дружками ходила по селі. Просила на весілля. Люди, а надто на селі, завжди радо вітають молоду. Запрошують до хати, пригощають, а хто й гроші дає. Бо ж на селі всі знають одне одного змалечку. Обличчя тих, хто зустрічав молоду чи молодого, розцвітали посмішками, бо це ж така радість – нова сім’я народжується. Нічого такого тут не було. Люди супилися, ввічливо дякували за запросини та й шли собі до своєї одвічної роботи. Наталка й не сподівалася, що це її так вразить. Вона завжди якось зневажливо, трохи зверхньо, ставилася до людей, наче вони її не обходили, ні їхня думка, ні розмови, ні осуд. А тут… Її пройняло, зачепило за живе. Вона сама не раз дружкувала і знала, як це буває. Чого вони всі проти неї? Хіба вона що, гуляща якась? Хіба одну дівчину покинув хлопець? Пожуряться, позітхають, не без того – та й нічого. А тут, як подуріли. І що їм та Оксана далася? А що їм Наталка зробила? Що заміж йде за Михайла? Ну йде. То що?

«А може вони знають про Оришку? Що я в неї була… Може якось… Ні, того вони знати не можуть. Звідки їм те знати?».

І Наталка пробувала відганяти свій кепський настрій і прикрі думки. А тут ще мати. Ходить, як з хреста знята. Наче не доньку заміж видає, а ховає кого.

– Мамо, не смішіться. Перестаньте плакати і побиватися. Аж перед Михайлом незручно.

– А що мені Михайло?

– Михайло незабаром зятем вашим буде.

– То нехай собі буде. А мені що? Моєї згоди на те ніхто не питав.

– Ще чого! А хто б мав на те вашої згоди питати? Я чи Михайло?

– Я думаю так, що обоє. Я ж таки твоя мати.

– Тепер у матерів згоди не питають. Йдуть, розписуються – та й усе.

– Ото й ти, дочко, в мене не питай, чого я сумна та невесела. Бо не по-людськи у вас все це виходить, не по-людськи. Від того смуток мій, бо чує моє серце, не будеш ти щаслива у своєму заміжжі.

– Не каркайте, мамо, як той чорний ворон старої Оришки. Не накликайте біду на мою бідну голову.

– Твоя голова не так бідна, як дурна.

– Яка вже є. Думаю, що не дурніша, як у других.

– Ніж з матір’ю сперечатися, пішли б краще до священика про шлюб домовитися.

– А ми шлюб не будемо брати.

– Як це не будете шлюб брати?

– Отак: не будемо – і все. Не в шлюбі щастя.

– А то ще що за новина? Вінчання в лозах чи на смітнику?

– А хоч і в лозах чи на смітнику. Розпишемося – і все. Хіба ж шлюб подружжя тримає?

– Донько, чи ти геть чисто здуріла? Як це шлюб не тримає подружжя? Та з віків все робилося з благословення Бога та батьків.

– Мамо, то колись так було.

– А тепер хіба ж не так? А ну ж пригадай, хто з наших дівчат шлюбу не брав? Всі брали.

– Всі брали, а ми не будемо. І досить про це.

Замовкла Олена. Тільки на її обличчі смутку побільшало. Та Наталку це не обходило. Вона виходила заміж. Заміж за Михайла. І це було головне. Більше її не обходило нічого, навіть сльози матері. А що мати? Вона вже своє віджила. Тепер її, Наталчин час. І вона свій час не пропустить, не прогайнує. А мати? Ет, що мати? Переплаче та й змириться. Це Наталчине життя. І буде так, як Наталка того хоче. Навіть Михайло мусить їй коритися. Бо так має бути. І Михайло кориться. Бо він любить її. Вже як та любов визріла, про те не йдеться. Але вона є. І вона належить Наталці. І щоб там хто не казав, а Наталка виходить заміж. Не Оксана, а вона, Наталка. А все інше її не обходить. Навіть сльози її матері.

 

Відшуміло весілля. Яке було, таке було. Але таки відбулося. Наталка була щаслива. Вона не хотіла думати ні про що, нічим не хотіла журитися. Михайло був з нею, а все інше її не обходило. І те, що Оксана нещодавно народила сина – також не обходило Наталку. Це був його син, син Михайла. І Михайло це тяжко пережив. Ходив, як хворий. Рвався до Оксани і був з Наталкою. Мусив бути з нею. Не міг від неї відірватися. Щось наче не пускало його. І разом з тим так хотів до Оксани, хотів побачити свого сина. Врешті-решт не витримав. Ні, він не злякався людського осуду. Хоча і це було Михайлові не байдуже. Він жив тут, серед тих людей. Всіх знав і всі знали його змалечку. А тепер… Той людський осуд скрізь супроводжував Михайла. Проходив Михайло селом – а за ним шепіт, жіночі голоси перемовлялися. Що далі відходив Михайло, той шепіт підсилювався, звучав гучніше і нарешті ставав майже криком, і той крик наздоганяв Михайла, бив у спину, в потилицю, в серце.

– Бач, пішов… Щоб ти не дійшов, куди намірився.

– Не склинайте так, тітко. Не можна.

– Не можна! А йому можна? Звів дівчину, а сам ходить як бичок, гладкий, випещений. Ще й сміє людям в очі дивитися. А про сина й байдуже. Нехай собі росте. Нічого, якось виросте.

– І виросте. Коби здоровий був. О, Оксана так коло нього падкує.

– А її мати? Та вона так його любить, так ним тішиться.

– А той ходить… Щоб ти круга світа ходив.

– А може він не знає?

– А не знав би він, який на нього день! Не знає! Чому там не знає. Якщо вже находив, то мав би знати, що те дитя має колись і народитися. Не знає!

– А я вам так скажу: не можна винити тільки Михайла. Оксана теж хороша. Хіба Михайло її згвалтував? А як по добрій волі, то чого тепер?

– О, теперішні дівки не дуже з тим чекають. Колись так не було.

– Ай, бабо, чому там не було. Було й колись. І топилися, і дітей губили, – всякого було. Чого вже так на теперішніх дівок нарікати?

– А ті старі завжди так. Колишнє хвалять, а теперішнє гудять. Колись і глина ліпша була, не те, що дівки.

Завирувало жіноцтво, заклекотіло. Зчинило цілу веремію.

– А я вам так скажу: якби Оксана зробила аборт, то і розмов би не було. А вона не захотіла згубити дитину – то тепер її судять.

– Та судять не за те. Не треба було…

– Ай, бабо, ви вже старі, то й так кажете. А Оксана любить Михайла.

– А я вам скажу, що Михайло ще вернеться до Оксани. От побачите, от згадаєтен моє слово: Михайло ще буде з Оксаною. Тут дитина, а Наталка щось не дуже спішить.

– Е, чекай. Скільки там вони живуть. О, Наталка йому народить, не сумнівайтеся. Он яка ходить, пишна та горда. Як пава.

Судили-рядили жінки. А Михайло? Пішов собі, несучи за плечима людський осуд, а на серці біль і тривогу. Його мучило щось таке… Внутрішнє. Сумління чи що. А може то навіть не сумління було, а щось таке… Голос крові чи як там кажуть. І це було потужніше за всякі чаклунські зусилля, за всякі ворожіння. У нього був син! Він десь там жив, дихав, дивився на світ, простягав рученята, плакав… Без нього, без Михайла. Але ж це був його син. І як же так могло статися, щоб він ріс без нього? Ні, Михайло любив Наталку, він не міг без неї, але й про Оксану думав, і, здається, не забував її ніколи. А тепер ще й про синадумав. Бо то був його син. А це було сильніше за нього. І він не витримав-таки. Вирішив поговорити з Наталкою. Це мала бути тяжка розмова. Хоча… Наталка знала ж.

«Знати – то одне, а тепер… Коли син вже є… То зовсім інше. І я не думав, що воно так буде, а от…»

Михайло прокидався серед ночі, довго не спав і думав, що може зараз десь там не спить його син. Може плаче, а може в нього щось болить… Це було надсилу.

– Наталю, – сказав якось Михайло. І таке благання було в його словах, що Наталка зторопіла. Він ще нічого не сказав, а вона вже знала, що він скаже.

– Наталю, я піду до Оксани.

– Що? – таки жахнулася.

– Ні-ні… Піду сина провідати.

– Сина! А-а, так… Є ще син.

– Ти ж знала, Наталю. Я ж не скривав.

– Так, так. Знала. Не скривав.

І щось запекло-заболіло, десь аж всередині. Чи в мозку… Запекло – заболіло. Оксана! Таки здолала її. Таки перемогла.

«Ні, ні! Чому перемогла? Він любить мене. Тільки от… Син…»

І вона ненавиділа ту маленьку істоту, що готова була відібрати в Наталки Михайла.

«Ну чому відібрати? – думала. – Піде, провідає та й повернеться. Ну що ж тут такого? Таких сімей багато… А що, коли не повернеться? Що, коли зостанеться з сином та з Оксаною?.. Ні, ні. Бути такого не може. Хіба знову йти до тієї відьми? Але з чим? Я ж не маю більше коштовностей. Все їй віднесла. Все, що мала. І навіть не своє, а мамине… А що, як мама похопиться? Колись же похопиться. І що я їй скажу? Але зараз йдеться не про те. Зараз йдеться про Михайлового сина. Як би було добре, коли б його не було. Але він є. І довго буде. Завжди… Він завжди стоятиме між мною і Михайлом. А поруч з ним Оксана, та ненависна жінка, Михайлова любка. Ні, це нестерпно, нестерпно. Треба було відразу просити Оришку, щоб зробила, аби тієї дитини не було. Чи змогла б так вона зробити? Змогла б. Але вже пропало. Дитина є. І буде».

Ледве не рвала на собі волосся. Та що з того? Не поможе. Тепер вже не поможе.

– Нічого. Скоро і в мене хтось буде: син чи донька. Отоді вже Михайла нікуди не потягне. Наша дитина буде біля нас, така маленька втіха. Буде посміхатися Михайлові. Тоді йому нікуди не захочеться йти. А зараз… Доведеться потерпіти».

І терпіла. А Михайло все частіше ходив до свого сина.

«І до Оксани, – думала Наталка. – І до Оксани також…»

Покрадьки плакала. А при Михайлові посміхалася і намагалася бути весела. Бо жодному чоловікові не подобається пісне обличчя його жінки. А Наталка мусить подобатися Михайлові. Мусить. Аби Оксана її не переважила. Бо інакше…

«Бо інакше я піду до тієї старої відьми, вхоплю її за сиві патли і буду волочити її по всьому хуторі. І нехай той чорний ворон виклює мені очі, а той чорний кіт роздере мене своїми пазурами, а я таки її задушу. Бо що ж це за таке ворожіння, коли Михайло не належить мені? Коли я ще мушу ділити його між собою і його сином, а може й з Оксаною…»