Коли місяць вповні
Наталка замкнула двері до своєї кімнати і роздягнулася догола. Вона стояла така, якою народила її мати, і дивилася на себе у велике дзеркало. Дівчина дуже критично обдивлялася сама себе. Таке з нею було вперше. Вперше отак стояла і розглядала себе так уважно, з якимсь подивуванням, наче сама себе щойно відкрила, а тепер досліджувала те відкриття, обстежувала з усією скурпульозністю. Була струнка і гарна. Тіло свіже і пругке. Вся така… По-спортивному підтягнута, жодної складочки, ні натяку на якісь розтяжки. Та які можуть бути розтяжки в її віці? Їй щойно виповнилося сімнадцять. Розквіт.
– Нічого не скажеш. Гарна, – резюмувала Наталка. – Хоч на конкурс красуть, – додала. – Але на конкурс, окрім краси, треба мати ще й гроші. А я їх не маю. Отже… Конкурс відпадає. Та й він мене не цікавить і ніколи не цікавив.
Дівчина зітхнула і ще раз критично окинула свою поставу.
– І чого той дурень ніколи й не гляне в мій бік?.. Навіть крайчиком ока не поведе… Бо він – дурень, от що. Всі липнуть, а він… А мені, як на злість, тільки його одного хочеться. Його одного…
І посміхнулася.
– Правда, отак без одягу він мене ще ніколи не бачив. Але… Якби захотів…
Так і стояла перед зеркалом. Це переходило всякі межі. Було до непристойності. Добре, що того, окрім неї, ніхто не бачить.
– І не побачить, – посміхнулася. – Малувато засмаги. Треба ще.
– Наталко, – почулося під вікном.
– Хто там ще? Нема від них спокою. І чого їм від мене треба? Настрою ніякого, а тут…
Накинула халатик і виглянула у вікно. Там стояла Оля, її товаришка.
– Ти чого ще не зібрана?
– А що?
– Ходімо до кіна.
– А що там іде?
– Не знаю. Щось про любов, казали.
– А наші йдуть?
– Йдуть. Тільки Михайло не йде.
– Не йде? А чому не йде?
– Бо йому не до кіна. У нього роман.
Останні слова вимовила притишено і таємниче.
– Ого! З ким же?
– Не скажу. Не хочу пліток.
– Ну до чого тут плітки. Мені можеш сказати. Я пльоткувати не буду.
– З Оксаною. Тільки ти нікому.
– З якою Оксаною?
– З Мальованою? Ну і смак у Михайла! Невже кращої дівчини не нагледів?
– А чого? Оксана гарненька. Хіба трішки повнувата. Та це вже таке. Хто що любить.
– Зрозуміла. Михайло любить тлустих.
– Ну чого ти так? Оксана зовсім не тлуста. Ну… Повненька. Але вміру. Не всім же бути худими, як велосипеди. По-моєму, в тому також нічого гарного нема.
– Знаєш, Олю… Я мабуть не піду до кіна.
– Не підеш? Чому не підеш?
– Так… Настрою нема.
– Слухай… А я й не туди. А може ти із-за Михайла? Невже він тобі припав до душі?
– З чого це ти взяла? – Наталка аж спаленіла.
– Ні, я просто так собі подумала.
– Ото й не думай дурне. Хіба мені хлопців бракує?
– Та не бракує, але… Всяке буває.
– То ти йди вже собі, а то спізнишся. А я… Не піду.
– Знаєш, і мені чомусь іти перехотілося.
– То заходь до хати. Чого ми через вікно розмовляємо?
І незабаром обидві приятельки вже сиділи на канапі і втаємничено розмовляли.
– Слухай, Олько, а ти у відьом віриш?
– Ой, не знаю. Брр! Я не знаю, чи вони є насправді, але я їх боюся.
– А як ти думаєш? Стара Оришка – відьма?
– Яка то Оришка?
– Та, що на хуторі живе. Як ти думаєш, вона відьма?
– Не знаю. Але вона якась страшна. Дівчата до неї ворожити ходили, то розказували, що вона їх заставляла хрестики знімати. Значить, достеменно відьма. А чого ти про неї питаєш?
– Так чогось. До голови прийшло.
– Нехай таке в твою голову не приходить.
– Та це я так… Чула щось таке про неї. Жінки говорили. Того й спитала.
А Наталка думала та й думала про ту стару відьму, і вже знала, що піде до неї. Піде і буде ворожити на Михайла. А якщо зможе та стара… То нехай причарує його до Наталки. Нехай. А що? Вона хоче бути щасливою. Наталка вже мало що слухала, про що говорила її товаришка. Але раптом її слова вдарили Наталку в саме серце.
– Знаєш… Тільки ти нікому. У Михайла з Оксаною все серйозно. Кажуть, що у неї дитина буде.
– Дитина?
– Наталко, ти чого зблідла?
– Та я… Нічого. Так… Щось голова болить.
«Оксана… Буде дитина, – та думка ворушилася та й ворушилася і не давала Наталці спокою. – А що Оксана? Нехай сама про себе думає. А чого це я маю про неї думати? Про мене ж ніхто не журиться».
Та й заспокоїлася. І таки постановила: йти до старої Оришки. Відьма вона чи не відьма – це її не обходить. Аби тільки допомогла.
«Це ж, певно, треба грошей. Мабуть, що треба. За так тепер ніхто нічого не робить».
Якісь гроші мала, трохи щось у мами попросила: треба, мовляв.
Вибралася в суботу по обіді та й пішла. Трохи страшнувато було. Немов щось зупиняло Наталку.
– Ет, дурниці! Білий день. Чого боятися? А люди кажуть… Ті люди чого тільки не вигадають! Думаю, що не такий чорт страшний, як його малюють. Дурна примовка, звичайно, але так кажуть.
Хутір був невеличкий, але весь у зелені, аж наче затінений. Крім Оришчиної садиби, тут було ще кілька стареньких обшарпаних хат, але виглядало так, що вони вже доживали свого віку. Зате садиба Оришки була ошатна, міцна і доглянута. Тільки темна якась, мов над нею висіла чорна хмара. Аж чудно було. Довкола день, сонце ясне, а тут, наче темна ніч з якоїсь нагоди затрималася.
«Дивно якось, – подумала Наталка. – Наче в інший світ входжу. Мабуть, так воно і є… Та однак треба йти, бо хто мені ще допоможе?»
Але довести свою думку до кінця дівчина не змогла, бо вже входила на тінисте подвір’я. Щойно увійшла, як десь у верховітті старезного дуба закаркав ворон. Наталці стало моторошно. Чорний кіт ловив клаптик сонця поміж гілок. І тиша. Якась моторошна тиша, незвичайна тиша. Та вже треба було йти, якщо зважилася. Не вертатися і справді. А тут з хати господиня вийшла. Стара, поважна, аж наче сердита: губи мов посміхаються, а очі гострими буравчиками тебе наскрізь свердлять. Брр! Та вже що?.. Атак – наче жінка як жінка: в запасці, в рясній спідниці і темній хустині.