• Добре, добре, – тихо сказала Олена, – зараз вийдемо.

«Досить з неї для першого разу. Завтра ще прийдемо. Добре, що не пручається і слово Боже слухає. Аби тільки Бог почув мої молитви і допоміг їй одужати».

Олена перехрестилася, і вони вийшли. Небо синіло, сонце сяяло, біла хмаринка пливла собі.

«А може то й не хмаринка зовсім. А може це Божий ангел, посланий Богом подивитися, що там робиться на землі. Кажуть, що в такий день сама Божа Мати невидима ходить серед людей і благословляє їх».

Спробувала заговорити про те з Наталею, але та відмахнулася.

– Ет! І ви в таке вірите? Вигадки все це. Самі люди вигадали – самі в те й повірили.

Не зважилася щось їй доводити. Який толк?

«Може з часом, – подумала, – поступово навернеться і до Бога, і до мене. А поки що нехай хоч так».

• Ви казали, мамо, що ми тут підемо до лікарів.
• Підемо, доню, підемо. Завтра ще в лавру, а потім, з понеділка і до лікарів підемо.
• А ті лікарі… Що мені будуть робити?
• Подивляться, послухають, а потім вже щось призначать.
• Лиш би тільки тих уколів не робили. Так чомусь їх боюся.
• Не треба боятися, доненько. Може часом треба трошки потерпіти і уколи. Аби тільки помогло.
• Поможе, мамо, поможе. Мені здається, що я вже зовсім не слаба. А чого я слаба? У мене нічого не болить. Тільки-от… За Михайлом дуже скучила. Просто жах. І сниться мені. Майже щоночі сниться. Сниться, нібито він з Оксаною. Це поганий сон. Правда?
• Не зважай. Спиться – то й сниться.
• Я теж так думаю. Не може ж такого бути, щоб же мій Михайло до Оксани пішов. Хоча… Там син…
• А ти не думай про це. Не думай – і все.
• Не можу не думати. Само думається.

Олена зітхнула і крадькома витерла сльози.

• На все воля Божа, дитино.
• Якби ж то Божа воля, мамо.
• Звісно, що Божа. А чия ж.
• Оришчина, мамо. То її воля, що я з Михайлом.
• Тьху на неї, лиху та недобру. Не згадуй про неї у цьому святому місці.
• Як же ж її не згадувати, коли вона мені з думки не йде?
• Жени ті думки від себе, доню.
• Жену, та вони не женуться. Добре, що хоч того чорного ворона вже не чую, а то він мені спокою не давав.
• Нехай все воно, зле та недобре, іде на гори та ліси.
• А чому так кажуть, мамо, – на гори та ліси? Хіба ж горам та лісам треба всяке зло?
• Не треба, донечко. Звісно, що не треба. Але так кажуть. Хіба ж я знаю, чому?
• А потім і дивуються, і жахаються, що в тих горах і лісах з людьми трапляється всяке. Це від того зла, що ми на них посилаємо.

«Дивися-но, як вона міркує, – думала Олена, – цілком розумно. І не скажеш, що з нею щось… Не так».

 

Вже майже півроку, як Олена з Наталкою живуть у Почаєві. Роздивлялися Почаїв, ходили у лавру, були у лікарів, Олена розмовляла з монахами, просила, щоб молилися за її дочку, бо на молитви вона більше надіялася, ніж на лікарів. Хоча про Почаївських лікарів ширилася серед людей добра слава. Всі вони були богомільні. В радянські часи з тим доводилося ховатися, а тепер вже й самі радили молитися, йти у храми, звертатися за допомогою до монахів.

– У монахів є велика сила, – казали. – Їхню молитву Бог почує найскорше.

Олені чудно було таке чути від лікарів, бо вона добре пам’ятала інші часи.

– Це добре, що вони так… Від Бога не відходять, – казала Олена. – То може й вони помічніші будуть.

Наталка заспокоїлася. Вже й сама молилася, згадала ті молитви, котрих колись вчила її мати. Перестала боятися хреста і спокійно приймала причастя. Олена тішилася і боялася тішитися, бо не знала, чи це надовго. Хотіла вірити, так хотіла вірити, але… Лікарі застерігали, щоб ніяких стресів. А як ти обережешся від стресів? Олена не знала, що на них чекало вдома. Скорше за все Михайло таки пішов до Оксани. І що воно буде? Як Наталка це переживе? Але гроші закінчувалися, і незабаром вони вже мусили повертатися додому. А вдома… І Олена зітхала. Як у пустелі. Господарка занедбана: город облогом лежить, на подвір’ї ні курочки, ні гусочки, ні теляті, ні поросяті.

«А миші там напевно все в хаті струбили. А Михайло… Та про нього краще не думати. Та думай чи не думай – а від того не втечеш».

Наталка була наче спокійна. Вже, здається, навіть повного місяця не боялася. Принаймні, про нього не згадувала. Та про Михайла… Тільки й розмови було. Чекала, коли вже нарешті вони поїдуть додому. І що їй скажеш? Олена це добре знала, могла заприсягтися, що Михайло у них вже не живе. А що сказати Наталці? Як її до такого підготувати? Того Олена не знала. І ніхто б не знав на її місці. Дуже боялася, що хвора Наталчина психіка такого випробування не витримає.

«І шкода тих старань, тих молитов і тих намарне потрачених грошей. Та що вже буде».

 

Приїхали додому, а тут… Хата тхнула пусткою. Миші господарювали, як самі знали. На сумному подвір’ї вже ріс бур’ян, в садку і на городі поросла кропива. Сусідка кілька грядок зробила  і трошки картоплі посадила.

– Щоб було хоч щось, – сказала. Олена вже їй так дякувала.

– Завтра поїдемо в район. Там саме базар. Ще не пізно, то можемо купити курчат та каченят. Качки в ріст підуть – то до осені вже й м’ясо буде, а на друге літо і курей дочекаємося. Індиків заводити не будемо. Добре м’ясо, але дуже вони вже делікатні.

Олена говорила та й говорила. Туркотіла про те, про се, аби тільки не мовчати. Боялася чомусь того мовчання. Та Наталка її либонь не слухала. Вона роздивлялася по хаті, наче нічого тут не впізнавала, наче це була чужа хата і її щойно сюди привели. І раптом спитала незнайомим зміненим голосом, аж Олена здригнулася.

– Мамо, а де Михайло?

– Ну… Не знаю, доцю. Може до матері пішов. Чоловіки не люблять самі вдома бути: ні сорочки випрати, ні страви зварити. От і…

– Ні, мамо, ви дурете мене. Навіщо ви мене дурите? Михайло пішов до Оксани. Він покинув мене.

Та й зайшлася ревним плачем. А Олена не знала, як її втішити, заспокоїти. Вона тільки гладила її по голові, як маленьку, і сама ледве стримувала сльози.

– Їдьмо, мамо, знову до Почаєва, – наплакавшись, сказала Наталка.

– Там так гарно, так спокійно. А тут… Пустка, миші і Михайла нема.

– Ми б поїхали, доню, якби у нас гроші були. А коли грошей нема… Сама бачила, що там за все платити треба було: і за житло, і за харч, і лікарям. Цить, заспокойся. Завтра поїдемо на базар, курчат, каченят купимо, а потім може й на порося розстараємося. Треба заново господарку заводити. Якщо ти мені будеш допомагати, то ми обидві скоренько все наладимо.

– А гроші? За що ми купимо, коли у нас грошей нема?

– Я в тітки Марії позичила. З пенсії віддам.

– А Михайло?

– Не знаю, доцю. А може й прибіжить незабаром. Дізнається, що ти приїхала, – та й прибіжить.

А сама подумала:

«Щоб того Михайла світ не знав. Стільки біди із-за нього».

– Не прибіжить, мамо, не прибіжить. Він до Оксани пішов. Я знаю. Піду-но я, по селі пройдуся – то буду вже знати напевне.

– Не ходи, донечко, не ходи, голубонько, – заголосила Олена. – Нащо тобі той Михайло? Якщо вже пішов, то нехай віється. Не буде ж же ти його силоміць додому тягнути.

– Не буду. Я просто хочу знати.