Солоспів

ЖІНЦІ
Олені Васковській

Змалювати б її…
А можливо, й не треба…
Бо чи вловить художник
Ті риси сумні?
Стоїть горда жінка
І дивиться в небо,
І дивиться в душу
І вам, і мені.

Все у неї так складно…
А може, просто,
Бо сама життєву канву випліта.
Стоїть мужня жінка,
І дивиться в простір,
І бачить далеко,
Хоча і сліпа…

Її сонце промінням
Лагідно пестить…
Вона повна віри
І теплих надій.
Стоїть гарна жінка
І бачить Всесвіт,
І слухає музику,
Даровану їй.

КОБЗАРЕВІ
Лайошу Молнару

Спи, засни, мій втомлений кобзарю,
Натрудився, наспівався нині.
Та твій труд за щастя, не за кару:
Пісню кожній ти несеш людині.

Може, хтось зітхне, а хтось заплаче –
Сколихнула пісня аж до денця.
Відпочинь, мій втомлений козаче,
Людям ти віддав частинку серця.

Я постережу твій сон і спокій,
І нічим тривожити не буду.
У мистецтві ти такий високий,
І далекий від земного бруду.

Спи, засни, мій втомлений кобзарю,
Бо нові пісні тебе чекають.
Ти мене обрав собі у пару –
І не пошкодуєш, я гадаю.

ЮНАКОВІ
К.М.

Знову поруч стоїш,
В дивовижному сяйві неначе,
Ти звичайний, простий.
Я штовхаю під бік жартома…
Ти далеко підеш, молодий
Нерозважний юначе.
Для таких місце скрізь,
Та спокою ніколи нема.
Я не мрію тепер про любові веселі забави.
Чи судилося ще заспівати душі молодій?
Я ревную тебе до твоєї майбутньої слави,
Я ревную тебе до твоїх найдорожчих надій.

І не знаю чому в моїм серці лишив ти загадку,
Розгадати її зможе тільки майбутнє і ми.
Я її збережу як щасливої юності згадку,
Як зорю провідну серед мороку зла і пітьми.
Тільки вирішать долю твою вочевидь бакалаври.
Твій жагучий порив не дадуть довести докінця.
Не судились тобі, очевидно, ні квіти, ні лаври,
А терновий вінок, та тобі він і більш до лиця.

***
Про вас писати мусили б поети –
В вас схована космічна таїна.
Скажіть мені, з якої ви планети?
Бо ви – людина зовсім неземна.

Завдячую своїй суворій долі
За повноту і радостей, і мук.
Я заново переживу всі болі,
Аби торкнутись ваших теплих рук.

Бо руки ваші, ніби дивна сила,
Журбу і біди можуть відвести.
Спасибі вам, людино добра й мила,
Що ви зійшли на землю з висоти.

Спасибі вам за ваше серце чисте,
І хай завжди лягають вам під ноги
Прямі і рівні, чесні й нетернисті
До щастя і добра, і до людей дороги.

СМІХ
Габору Олмаші

Земля, розгойдана вітрами,
Сміялась калиновим цвітом.
І я сміялась донестями,
Рясним дощем сміялось літо.

І тільки плакала десь скрипка.
Хто її скривдив, – я не знаю.
Та мені боляче і прикро.
– Не плач, прошу, не плач, благаю.

І раптом диво: плач урвався.
Струна тонісенько – у небо.
І хтось промовив: “Це для тебе”.
І чардаш в скрипці засміявся.

І засміялась я щасливо,
І засміялась матіола,
Грім засміявся пустотливо –
І засміялось все довкола.

І я сміялась донестями,
Рясним дощем сміялось літо.
Земля, розгойдана вітрами,
Сміялась калиновим цвітом…

***
Зорепад минув і листопад,
Снігопад завії принесе…
Скільки ще хвилин,
Скільки ще цвітінь
Ти без мене будешь зустрічати!

І зіщулився старий наш сад,
І від холоду завмерло все…
Скільки ще годин,
Скільки ще років
Ми обоє будемо мовчати?

Розійдемось у свої світи,
Мов ніколи разом не були.
Скільки весен тих
Ще зустрінеш ти?
З іншою зустрінеш – не зі мною…

Тож для когось іншого цвіти.
Збережи, що ми не зберегли.
І нехай мій біль
Не пече тобі
Й не озветься тугою-струною…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − twelve =