Солоспів

ОЗВУСЯ ДО ДИТИНИ

СИНОВІ

– А з чого береться дощик?
– А з чого буває вітер?
– На чому спить сонце ніччю?
І чим воно вдень нам світить?

Десятки і сотні звідки?
Десятки і сотні чому?
Цікаво йому, чи мало,
Все хочеться знати йому.

І все це він мусить знати,
І все це йому скажи.
Ти, перша вчителька, – мати,
Стежину у світ покажи.

І піде воно по стежині,
І сил набереться в ході.
За всі ті питання, краплини
Спасибі скаже тоді.

Як дійде він свого зросту,
Тоді зрозуміє, як ти,
Що йти по тій стежці непросто,
А все-таки треба йти.

Іди і не збочуй, мій сину,
Стежину свою не губи.
І рідну свою батьківщину,
Як матір і дужче люби.

***
Хотіли тато ясена зрубати.
Мені чомусь так жаль його було…
Мені здавалось: він таїть тепло,
І тільки що не вміє розмовляти…

Стоїть мій ясен. Тихий, безборонний…
На листі сльози… Ще роса блищить.
Стоїть собі покірно і мовчить,
Чекаючи від мене оборони.

Стоїть мій ясен… вироку чекає…
Мені маленьку гілку простягнув.
І я… немов прокинулась зі сну…
Прощається… або комусь прощає…

І раптом він затріпотів крислатий.
Десь звідкілясь узявся вітровій.
І я сказала: “Тату, він живий!
І я не дам. Не дам його зрубати!”

***
Хлопці гатили гатка –
Греблю маленьку з болота.
Кипіла хлоп’яча робота,
Ріка виривалась прудка.

А річки там тої було…
Хіба гусаку по коліна.
Спокійно текла легкоплинна.
А тут стугоніло, ревло.

Немовби і справді ріка…
Ой, видно, круту мала вдачу.
Порвала роботу хлоп’ячу
І з гнівом з полону тіка.

ПРО ПІВНЯ

Півень голос купає в росі –
І співає, горланить щосил,
Хоч ніхто його не просив.
Спав би тихо собі, як усі.
Особистість із себе вдає,
Бач, на ньому тримається світ…
А ви знаєте, щось в тому є…
І сміятися з нього не слід.

ПРО ЗАЙЧЕНЯ

– Зайченятко сіре,
Підійди до мене.
– Що дасиш?
– Капусточки листячко зелене.
– Поклади та й іди.
– Як всякому звіру
Я тобі невірю.
– Ти повір мені, повір,
Я ж людина, а не звір.
І сказало зайченя,
Скочивши два скоки:
– А людина також звір,
Та хитріший трохи.

ПРО ЛОСЯ

Так було, чи це здалося:
Я у лісі бачив лося.
– Добрий день! – сказав я лосю.
Вже у нас так повелося,
Що у нас на Україні
Всі вітатися повинні.
Лось сказав: “Хіба ж я проти?
Та чого ти без роботи
Тут тиняєшся, ледащо?”
Та й пішов собі у хащі.
Я сказав, що бачив лося.
Хлопці кажуть: “То здалося”.
Бо не чув ніхто ще й досі,
Що говорять в лісі лосі.
А я знаю – не здалося:
Бачив я у лісі лося.

***
Купіть мені, тату, коня.
Я буду його доглядати,
І пасти його й напувати,
І верхи скакати щодня.
Товариш сказав: “Далебі –
Навіщо тобі та тварина?!
Якби мотоцикл чи машина –
Тоді б я позаздрив тобі”.
Йому я сказав:
– Ну й дивак!
Мій коник почує лиш волю –
Без траси поскаче по полю,
І буду я справжній козак.
А грива його, а сідло!
На ньому я птахом полину,
Об’їду я всю Україну
Й повернуся в рідне село.
Матуся з порога:
– Невже
Не чуєш, як крешуть підкови?
Кінчай недоречні розмови –
Твій кінь під віконцем ірже.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + eleven =