Солоспів

ТРЕТЯ ПОЕТИЧНА ЗБІРКА
ТЕТЯНИ ФРОЛОВОЇ

Вона – звичайна українська жінка. Можна сказати навіть – типова жінка. Гірке дитинство
на сонячному Поділлі у складні воєнні і післявоєнні роки, навчання у середній школі,
важка робота в щітковому цеху, від якої інколи руки пухли й кров’ю обливалися,
паралельне навчання на вечірньому відділі Львівського університету, художня
самодіяльність, пісні, танці, перше кохання, поцілунки, педагогічна робота. Хто це не
знає?
Вийшла заміж за коханого чоловіка Фролова. Не склалося, залишилася сама, виховувала
трьох синів-соколів. І пішло буденне життя самітньої жінки, яке ніби нічим не
відрізнялося від життя мільйонів інших радянських жінок подібної долі: кухня, турбота
про дітей, їх щоденне виряджання в дитсадок, потім у школу.
Та все ж таки різниця між нею й іншими одинокими матерями була. І то суттєва різниця.
Якщо кожна інша мати могла любуватися сплячою дитиною, бачити її перше шкільне
свідоцтво, стежити з вікна, як маля грається на дворі, – їй Бог такого щастя не дав. Тетяна
Фролова від першого року життя – незряча. Та вона, як і зрячі, якось давала собі раду,
зводячи кінці з кінцями. І була по-своєму щаслива, бо світ навколо сприймала іншими
органами чуття: слухом, нюхом, дотиком – та, перш за все – серцем.
Доля, що позбавила Таню зору, наділила її даром поезії. Ось як вона описує перший
малюнок сина:

Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна й трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочку приніс…
І бере мій палець дитина
І показує: “Ось корінець…”
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: “Ти – молодець!”
… В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках.
Його бачити дуже хочу,
Та не в силах, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синочку?
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблуко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.

Азбукою Брайля вона писала вірші, ніколи не сподіваючись, що вони колись побачать
світ. Писала просто так – для власної потіхи і розради. Їх пальцями читали лише її друзі
такої ж долі і … захоплювались. Захоплювались і плакали, як колись плакали наші матері
над віршами Шевченка про тяжку жіночу долю.
А життя йшло далі. Діти повиростали. Старші поженилися, завели власні сім’ї. Здавалося,
що Таня, з честю виконавши свій громадський і материнський обов’язок, буде собі
спокійно доживати вік на заслуженому відпочинку. Та сталося щось несподіване.
Бог послав їй на життєву дорогу супутника – такого ж незрячого бідолаху як і вона сама –
вдівця Лайоша Молнара, уродженця Закарпатської Берегівщини, кобзаря. Виявилось, що
в них не лише спільна гірка доля, але й спільні інтереси й уподобання, головним чином,
любов до пісні й поезії. Немов у казці, покохали вони одне одного, одружилися і
вирішили спільно доживати вік.
Лайош зібрав її вірші, писані крапками, переписав на машинці і видав їх окремою збіркою
під назвою “Виклик долі” (Львів, 1996). Збірка невеличка. На 64 сторінках опубліковано
70 віршів – оригінальних і неповторних. В них, немов у дзеркалі, відображено внутрішній
світ сучасної української жінки. Громадськість зустріла дебют 55-річної поетеси дуже
тепло. Це захопило поетесу до подальшої творчості. Невтомний Лайош оббивав пороги,
шукаючи спонсорів, грав, співав, організовував концерти. Часом на концертах виступав
разом з дружиною. Спільними силами вони навіть окрему аудіокасету випустили. Всі свої
скромні заощадження і спонсорські внески вони вклали у поетичну збірку Тетяни
Фролової “Повінь” (90 сторінок, 65 поезій), яка вийшла у Львові через рік після першої.

Збірка не менш цікава, ніж перша. І вона швидко розійшлася, хоч в наш час, час твердої
ринкової політики нелегко продати книжку, тим паче, збірку
поезій. А жодних державних чи громадських дотацій вони на видання не одержали.

І ось перед тобою, шановний читачу, третя збірка віршів Тетяни Фролової-Молнар
“Солоспів”. Як і в двох попередніх – у ній ліричні вірші переплітаються з громадською
поезією, поезією сучасної України. Стоячи “на сплетінні віків і епох”, авторка “заглядає
крізь роки в минуле й майбутнє” і незрячими очима бачить щасливу долю свого
покоління, загартованого Чорнобилем. Вона твердо переконана, що це покоління “не
стане вже більше на зболілі коліна, бо інакше тоді йому жити не варто”.
Її громадські вірші багато в чому нагадують поезію Олени Теліги. Вони скрізь-наскрізь
патріотичні. Майбутнє України авторка бачить не у словах, а у конкретній праці на благо
її всебічного розвитку:
Моя земля – багата і свята:
Рук доклади – півсвіту нагодує.
Та, щоб так сталося, потрібно до цієї землі по-господарськи ставитися, чесно працювати
на кожній ділянці.
У зрілому віці поетеса (лірична героїня) все частіше повертається у своє дитинство, в
рідну Білозірку на Тернопільщині, де “стоїть її батьківська хата” і де “родилися мрії ясні”.
Перед нею виринає образ тата, який в 1947 році повернувся з полону. Бачить, як тато хотів
ясена зрубати, а вона, мала дитина, не дала, бо він здався їй живим. І тато скорився перед
дитиною.
Як і в попередніх збірках, і в “Солоспіві” виступає яскравий образ її матері. Матері вона
присвятила цілий третій розділ своєї збірки. Їй так хочеться, щоб мати і зараз розчесала її
косу й розказала казку, щоб повела її стежкою через городи. З обуренням вона звертається
до тих сучасних “матерів”, які покидають власних дітей. Образ мужньої жінки червоною
ниткою проходить всією поезією Т. Фролової.
Вперше появляється в її поезії образ українки-емігрантки, яка далеко від батьківщини,
освоївши чужі простори, не лише зберегла рідну мову, але й прищепила любов до неї
дітям та онукам. Свій гімн в честь української жінки вона закінчує словами:

На світі так багато може жінка,
Про неї вітру гомонять гаї…
А надто, як та жінка – українка.
О Господи, благослови її!

Розділи “Із щоденника юності” та ”І знову про любов” повністю присвячені молодим
рокам поетеси. В їх основі – любовна лірика, подана не крізь призму спогадів, а крізь її
сучасні переживання. Так і відчуваєш, що ці шедеври інтимної лірики створені не наївною
дівчиною, а зрілою жінкою, яка ними звертається до сучасної молоді, але й власного
чоловіка, перед яким зізнається:
Моя любов не в слів пахучих леті,
Не в поцілунках пристрасних п’янких.
Люблю тебе, як люблять лиш поети,
А надто поетеси і жінки.

Усі ці вірші аж просяться на музику і, я переконаний, що композитори не залишаться
байдужими до них.
З позиції відстані років, з певною переоцінкою пережитого, та, головним чином, з
християнського принципу прощення гріхів, поетеса повертається і до свого першого
чоловіка, якого не проклинає і не лає, а, навпаки, молить землю і небо,
щоб ніколи не впали на тебе
ні прокляття мої, ні сльоза.

Яскравим зразком інтимної лірики є цикл віршів, присвячених чоловікові. Згадуючи
перші зустрічі з коханим, вона пише:

Я не знала тоді
Ані вроди твоєї, ні імені.
Та була вже несила,
Бо пісня просила: “Повір мені!”
Я послухала пісню
І слову твоєму повірила.
І всі сумніви миттю
По білому світу розвіяла.
Та вона добре знає, що коханий кобзар не лише їй, але й “людям віддав частину серця”.
Велике щастя, знайти людину, на яку можна завжди спертися і Тетяна Фролова щаслива,
що бодай на початку осені життя такого супутника знайшла:

Ми з тобою удвох, наче лебеді білі,
Все шукаємо захист у рідних топіль.
Тільки лебеді в вирій собі полетіли,
Ну а нам, ну а нам не летіти звідсіль…
Дай нам, Боже, на двох лебединої сили,
І пошли нам на двох лебедину любов.

Час від часу й образ матері в неї перегукується з образом чоловіка:

Я крикнула голосно: “Мамо”,
І зойкнула тихо: “Любий”.
І стала холодним мармуром,
Завмерли слова і губи.

Цілий розділ віршів поетеса присвятила своїм синам, яких вона ніколи не бачила, а все ж
таки вони були і є її розрадою та щастям. Це – дитячі віршики про півня, зайчика, котика,
сороку, пташечку з пташенятами тощо. Всі розраховані на буйну дитячу уяву. В них
проявилась не лише материнська любов, але й професія педагога.
Багатим джерелом для віршів Тетяни Фролової є український фольклор: пісні, думи,
легенди та, зокрема, демонологічні оповідання. Яскравим зразком цього виду поезії є вірш
“Русалії”, який рясніє русалками, перелесниками, потерчатами, водяниками, відьмами. Та
жоден її вірш не є наслідуванням фольклору. Це – модерна поезія, повна несподіваних
метафор та порівнянь. Важливе місце в ній займає альтерація. Так і відчуваєш, що авторка
обдарована абсолютним слухом.
Теми поезій Т. Фролової традиційні: любов до батьківщини, батьків, дітей, чоловіка, вірне
кохання. Та її поезія не застаріла, а – сучасна. Найбільша сила цієї поезії полягає у
правдивості. Майже всі її вірші біографічні. Та висловлюють вони не лише почуття
авторки, але й сучасної людини взагалі. Вони з першого слова полонять читача, який у
кожному вірші знаходить себе самого.

Окреме місце у всіх трьох збірках займають авторські передмови. Це – автобіографічні
оповідання. Написані високохудожнім стилем. Вони теж поетичні, хоч написані прозою.
В жодній з них поетеса не скриває свою фізичну сліпоту та вона не скаржиться, не
нарікає, а бере цей недуг як законне явище, яке може кожного. Передмова до третьої
збірки ширша, ніж до двох попередніх. В ній авторка вперше розповідає про початки своєї
поетичної творчості і навіть наводить один з перших своїх віршів “Життя”, написаний ще
в студентські роки. Пише про великий вплив на її поетичне натхнення від зустрічі з
поетами-шестидесятниками – Миколою Вінграновським, Миколою Петренком, Дмитром
Павличком, Романом Іваничуком, Іваном Драчем та братами Горинями.
Я переконаний, що і третя збірка поезій Тетяни Фролової знайде вдячних читачів. Щиро
рекомендую її, головним чином, молоді, яка часто губиться у вирі сучасного модерного
світу. З одного боку на неї неабияким тягарем долягають економічні негаразди –
безробіття, брак засобів для існування, поширення кримінальності; з другого боку –
нечувана брутальність засобів масової інформації. Поезія ніби витрачається з побуту
молоді.
Та незряча поетеса Тетяна Фролова не лише своїм друкованим словом, але й цілим
життям доводить, що це не так. Там, де немає поезії – лунають гармати, – перефразуючи
давній афоризм, заявляє поетеса. А зброя нічого доброго не приносить.
Якщо ти, шановний читачу, дочитав “Солоспів” Тетяни Фролової до кінця, ти, як і я,
зазнав неабиякої художньої насолоди. Вірю, що будеш до цієї книжки повертатися ще не
раз. Я теж. В особі Тетяни Фролової українська поезія має нову поетесу, поетесу з
ліричною душею, мужнім характером і неабияким талантом.
Вірю, що це не останнє слово в її поетичному доробку.

Пряшів, 15 квітня 1998 р.

Академік М. Мушинка

 

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − two =