Солоспів

ЖИТТЯ

Куранти б’ють: “Пора, вставай!”
Ой ще б полежати годинку.
Та треба снам покласти край,
Бо день співає пісню дзвінку.

Мене лишає сон п’янкий,
Щоденні маряться турботи:
Конспекти, книги, клуб, гуртки,
А перш за все – в цеху робота!

…В автобус сіли всі гуртом.
Мчимо із піснею по Львову.
Кидає жарти баритон,
Сопрано сміх зринає знову.

О, сей дівочий щирий сміх
Властивий серцю молодому!
Дзвенить він весело для всіх
І таємниче – лиш одному…

Вже Львів прокинувся, пора…
Спішать львів’яни і львів’янки,
Спішить до школи дітвора.
Я всіх вітаю з добрим ранком.
І теж спішу, бо день новий
Вже підняла рука невтомна,
І колектив наш трудовий
Жде щіткарів робота скромна.

Наш дружний цех – одна сім’я.
Ми всі роботи ділим славу.
І тут відчула вперше я,
Що і на щастя маю право.

І знову жарти, знову сміх,
Бувають, звісно, і невдачі,
Але в гурті забудеш їх,
А потім легшає неначе…

Після роботи не лежу,
Хоч, правду кажучи, охота.
І знову ніколи, спішу,
Бо жде мене нова робота.

Новий робочий день важкий:
Цікавий менш цікаві пари,
Конспекти, друзі і книжки
І незабутні семінари.

Не полечу поміж планет,
Не залишу простори милі,
Не будуватиму ракет,
Та буду вчитись, поки в силі.

Дзвінок останній продзвенів,
І, проганяючи утому,
В гурті студентськім гомінкім
Спішу в гуртожиток додому.
Там знову друзі ждуть мене –
Дотепні жарти, щире слово…
Так непомітно час мине,
І день новий настане знову.

Виринає зі спогадів щасливий вечір, коли ми з Миколою Красюком (тепер поет, член
Спілки письменників, також незрячий) були запрошені до Волощаків. Волощака читач
мав би знати – незрячий поет. Щось тепер нечутно, щоб маститі поети запрошували до
себе юнацтво. А от нас тоді запросили. І ми сиділи за столом з такими шанованими
людьми як: Микола Петренко, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Іван Драч, брати
Горині, а центром уваги був Микола Вінграновський – кінорежисер, поет, гарно співав,
наробив галасу своїми поезіями. Його “Атомні прилюди” я потім читала, хоча їх зовсім
неможливо було дістати, але ми дістали. Правда, я з них мало що розуміла, але однаково,
це було прекрасно. Ми були захоплені якоюсь нечуваною експресією, новизною. Та й не
тільки ми, а чи не все студентство. Так оцей Вінграновський тоді слухав, уявіть собі, мої
вірші, котрі лепетало мале худе дівчитисько, і говорив: “Ще благаю вас, ще!” Тепер я
розумію, що поет був просто надзвичайно делікатний, бо коли я зараз перечитую ті вірші і
згадую, що колись їх слухав Микола Вінграновський і, повірите, червонію. Бо що то ще
була за поезія? Але я вдячна, що тоді необережним словом ця розумна людина не вбила в
мені того, що щойно проклюнулося – мої поетичні спроби.
…Минають роки, писалися поезії, лягали на полички чи в шухляди. Життя било, шмагало,
здавалося, що не виживу, але вижила. Здавалося, що вже ніколи не заспіваю, але співала.
Співала, коли було весело, співала, коли було сумно, співала, коли вже не було сил
плакати. Розлучилася з чоловіком, котрого любила з шкільних років. Виховувала дітей,
працювала, хворіла, бракувало грошей, – словом, як у всіх. Поезія була, хоча все більше
переважала проза життя. А часом ті вірші вже й не записувала. Для чого? Розуміла, що
ніколи не друкуватимусь.
Дещо друкувалось в газеті “Вільна Україна”. Була надзвичайно щаслива. Але це було так
мало, що-небудь на злобу дня. Мене завжди шокувало таке визначення.
Діти виросли. Двох синів оженила. Ростуть онуки… І раптом телефонний дзвінок Дзвонив
наш давній приятель. Йому колись подобались мої вірші, навіть мав дещо переписане. Та
от, виявляється, він якось натрапив на ці давні свої записи, взяв ті вірші та й заніс на
радіо. Я не дуже йому йняла віри. Але, коли мені подзвонили з радіо, і ми домовились про
зустріч, в серці защеміло, як у юності.
Передача була добра. Постаралася Юлія Бірюкова. Я була щаслива, бо мені для щастя,
виявляється, не так вже й багато потрібно.
А незадовго – телефонний дзвінок: дзвонив незрячий кобзар Лайош Молнар. Він,
виявляється, чув радіопередачу, йому сподобались вірші, і він хотів дещо покласти на
музику. З того й почалося. Те, що поєднало нас. Лайош тепер мій чоловік. Але ще до
одруження він зібрав всі мої вірші і почав шукати спонсорів, щоб видати мою першу
збірочку “Виклик долі”. Я мало вірила, що вона вийде, але вона все ж таки вийшла. А
потім і “Повінь” – друга поетична збірка.
А зараз “Солоспів”. Чому така назва? Уявіть собі поле, пережнив’я. Дозрівають жита.
Ранок. Щойно зійшло сонце і жайвір в небі. Такий маленький, а так дзвенить. І ніби пряде
свою пісню із сонячних променів. От би й мені так… Та це неможливо. Усе в природі
поставлено на свої місця: жайвір – собі жайвір, а я… а я теж хочу, щоб мою поезію, мою
пісню, почули ви, дорогі мої люди, тому і йду до вас.
Та ще от що. Читаючи цю збірку, погляньте на спонсорів, на тих, хто долучився до виходу
в світ моєї книжечки. Без їхньої допомоги, без невсипної праці мого чоловіка ця книжка
не вийшла б.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 + five =