Солоспів

БІЛОЗІРКО МОЯ

Від п’янкого повітря хмелію,
Бо дитинство моє тут пройшло.
Передумаю я, перемлію,
Як в’їжджаю у рідне село.
Білозірко моя, Білозірко,
Моє рідне, прегарне село.
Було важко тобі, було гірко,
Та кому із нас добре було?
Тут стоїть моя батьківська хата,
Тут родилися мрії ясні…
А які тут вродливі дівчата,
А які тут весілля гучні!
Білозірко моя, Білозірко,
Моє рідне, прегарне село,
Було важко нам всім, було гірко.
Дай же, Боже, щоб краще було.

КНЯЗЬ ДАНИЛО У ЛЬВОВІ

По Львову ходить незримо
Князь Данило втомлено й гордо.
Не порівнюйте Львів із Римом,
Із Парижем чи із Торонто.
Ви живете у ріднім домі –
І не треба тут зайвих слів.
Як співається в пісні відомій:
“Львів то є Львів”.
І крокує по львівських вулицях
Невсипущий наш князь Данило,
Ніби містом своїм милується,
Ніби з нас збирає данину.
На алеях у Стрийському парку
Він вдихає запах медвяний,
Де і люблять, і сваряться палко
І львів’янки мої, і львів’яни.
І стоїть, не промовивши слова
(Очевидно, ще не пора),
Неповторна окраса Львова –
Таємнича Замкова гора.
Не одне вона бачило свято,
І трагічну, й солодку мить.
Розказати б могла так багато,
Та мовчить вона, та мовчить…
Ніч над містом тихо схилилась,
Ніби мати над ліжком дитини.
Ходить містом нечутно Данило,
Оглядає кожен будинок.
Дорікає він нам стурбовано,
Так як батько невдахам-дітям:
“Те, що вами тут набудовано,
Не простоїть і століття.
Не додбали і розвалили.
Що та мода з вами накоїла…
Кожен дім – то ж затрачені сили!
Кожна вулиця – то ж історія!..
Хіба ж ви забули, діти,
Що я вам колись заповів?
Любіть над усе на світі
Наше місто – наш древній Львів…”

МОЇ РЯДКИ ПІШЛИ ПОМІЖ ЛЮДЬМИ

***
Мої рядки пішли поміж людьми –
У кожному шукать краплинку сонця,
Чи спільника, чи може й оборонця,
Чи впасти під чиїмось чобітьми.

Я їх застерігала, як могла,
Що люди – всякі: і чужі, і рідні.
Ідіть, мовляв, до тих, кому потрібні,
Хто в вас шукає крихітку тепла.

Та ті рядки, як діти-пустуни.
Їх не вгамуєш, не навчиш, їй-Богу!
Пішли собі, пустуючи в дорогу.
“Ти не хвилюйся!” – крикнули вони.

А як не хвилюватися мені:
А як котрийсь спіткнеться на дорозі?
Отож чекаю у журі й тривозі
На звісточки веселі чи сумні.

***
Ми сиділи утрьох: доля, муза і я.
Сперечались, сміялись і трохи журились,
І сварились, і знов потихеньку мирились.
В тім гурті верховодила доля моя.

Прорекла мені доля: “Ти будеш сліпа.
Не побачиш ніколи ні сонця, ні світла…”
І чомусь була муза на слово скупа,
Тільки мовила тихо: “Не бійся…” і зникла.

Повернулася муза із Брайлем Луї.
Чоловік цей помер вже десь років зо двісті.
Я дивилася мовчки на пальці свої.
Не дала навіть гостеві стільчик присісти.

“Зупинись, навіжена, – він долі сказав –
Бач, дівчатко, придумала чим налякати!
А чи знаєш ти, скільки нас?” І цифру назвав.
Цифру зовсім теперішню. Звідки міг знати?

“Ти гадаєш, усі вони просто сліпі?
Ти гадаєш, усі вони мотлох планети?
Серед них композитори є і поети,
Й співаки, та такі, що й не снилось тобі”.

Тихо муза сказала: “Біда – не біда,
Бо на світі бувають ще біди і гірші.
А які ми з тобою напишемо вірші?”
Моя доля стояла німа і бліда.

Вочевидь, на виду я бліда була теж.
Та в душі не було вже ні страху, ні болю.
“Як, до речі, збірочку першу назвеш?”
Я сказала із гордістю: “Виклик долі”.

***
Рими бігають шалені,
Я ловлю їх, як умію.
Хоч ловець поганий з мене,
Та збираю те, що сію.

Те, що сію, те і сходить –
І ніякого прибутку.
А в душі щось колобродить,
В ній ні радості, ні смутку.

Бо вселились в душу рими,
Вже й не треба їх ловити.
І стежинами крутими
Вже за ними не ходити.

Я кажу їм: “Бач, пригрілись.
І спокійні, і байдужі,
І оглухли, й облінились,
Занудились, як недужі”.

Я відкрию настіж душу,
Краще ви летіть по світі.
Буду я вже вас ловити,
Бо що можу, – те вже мушу.

А за те ви принесете
Вітру подих беззупинний,
Стогін чайки… А я все те
В душу вкраплити повинна.

А з душі поллється пісня.
І на неї хтось озветься.
Так це просто, так це звісно…
Може так мені здається?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen + nineteen =