***
То де ж ви, матері покинутих дітей?
Які ви фільми дивитесь схвильовано?
А донечки у вас, а лялечки у вас,
А хлопчики у вас, як намальовані!

Чи чуєте про них?
Чи знаєте про них?
Чи обпече сльоза щоку пудровану?
Чи похіттю, сміттям,
Чи п’яним забуттям
Серця і душі ваші замуровано?

У винному чаду,
У наркотичнім сні
Чи вам не сняться ваші діти сплакані?
В сурму сурмить мені?
Чи в дзвони бить мені,
Щоб тії сльози вам в серця закапали?

То де ж ви, матері покинутих дітей?
Вони не вами, кимось будуть зрощені.
Сміються між людей,
Живуть серед людей.
До них озвіться –
Ви давно вже прощені.

Для них ви все одно найкращі на землі.
Не знаючи, вони вас пам’ятають.
Вони вас бачать в сні,
Складають вам пісні…
Озвіться, матері, на вас чекають.

У ЖНИВА

Я іду сама-самісінька
По стежині польовій.
Жайворова тиха пісенька
Розганяє спокій мій.

І колосся нахиляється,
Що шепоче – не збагну…
Вітер сонцю усміхається
І чарує тишину.

Липень сипле жаром-полум’ям –
Аж дивуються ліси.
Ой, не вчасно, мабуть, полем я
Йшла до пісні і краси.

Липня дощику я знічено
Попросила, ледь жива…
– Не розумна,– каже,– дівчино,
Чи ж не бачиш, що жнива!

Хто б мені за те подякував,
Якби зливу розпустив?
В тебе ж розуму ніякого!
Пустувати б і рости!

– Я ж бо з міста, звідки знать мені?–
Стало соромно, хоч плач.
Липень, квітами напахнений…
Я йому: “Пробач, пробач!”

Липень й серпень – то господарі,
Добре знають, що й коли…
Сонце плавилось на обрії,
І комбайни десь гули…

ПОСВЯТА

ЖІНЦІ-ЕМІГРАНТЦІ
Володимирі Гірняк

О милий Боже, що то може жінка!
Можливостям її немає меж.
А надто, як та жінка – українка.
Де ти на світі ще таку знайдеш?

Догляне дім, обереже родину,
Онукам наколише дивосни.
І їх навчить любити Україну,
Якої ще й не бачили вони.

Закинута за море, на чужину,
Освоїла той невідомий край.
Й створила тут маленьку Україну –
Маленький свій невигаданий рай.

І з тим змирилась чужина далека,
Щоб жінка не боялась самоти.
То український їй носив лелека
Дітей і внуків у чужі світи.

І не жаліла пісні ані слова,
Для них вона і у чужім краю.
Дзвеніла рідна українська мова,
Нагадуючи землю їй свою.

А там цвітуть і визрівають вишні,
Торкає ніжно вітер за плече…
Вона з майбутнім згадує колишнє…
Але той спогад гріє, не пече.

На світі так багато може жінка.
Про неї вітру гомонять гаї…
А надто, як та жінка-українка.
О Господи, благослови її!