Солоспів

ТАРАСОВІ ШЛЯХИ

Ступила на Тарасові шляхи…
Зробила крок – і серце пройнялося:
Тут він ходив… І в час його лихий
Добро і зло у долю заплелося.

Ось тут він слухав пісні кобзаря…
Отут він плакав в бур’янищі дикім…
І тут його світилася зоря,
Не знаючи, що стане він великим…

Чумацький шлях… Тарасові шляхи…
Допоможи, допоможи, Тарасе,
Аби не начіплялись реп’яхи,
Бо оббирати їх не маю часу.

Бо не нажатих стільки ще снопів,
Що в полі на серпа мого чекають,
А я ще мушу йти до тих стовпів,
Що українське небо підпирають…

Дай сили й підкажи той оберіг,
Щоб допоміг і в добру, й злу годину
Серед Чумацьких і твоїх доріг
Знайти й свою заблукану стежину.

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ

Дам кусень хліба й кухлик молока
Дитині, що померла в тридцять третім.
І не спитаю, хто вона така,
Яке її ім’я було до смерті.

Я їй скажу: “Прости мені, прости,
Що не було тоді мене на світі,
Що ти не зможеш більше підрости,
Що вимирали матері та діти”…

Хоча вини моєї тут нема.
То все було жахливе і потворне…
Голодомор… Страшна людська чума…
Всеукраїнське лихо… Рукотворне…

Моя земля – багата і свята:
Рук доклади – півсвіту нагодує.
Подай же кусень хліба й молока
Дитині, що сьогодні голодує.

О Господи! Скарай і не прости
Тих, що такі придумують закони,
Щоб нам сукупні ставити хрести
І відливати поіменні дзвони.

ЗУСТРІЧ З МАЙБУТНІМ

Як весну принесуть лелеки
І розквітне вона в саду,
Я до вас, нащадки далекі,
Через тисячі років прийду.

На оновлену землю стану
Й подивлюся в усі кінці –
Ні найменшого смутку, ні рани,
Ні одної сльози на щоці.

Заклопотані тати й мами
Кличуть з Марса дітей у двір.
А вони – пустуни-пустунами –
Грають в піджмурки поміж зір.

Людно, гамірно в місті Лева,
І на площах свято гуде…
І красуня, немов королева,
Хоровод дівочий веде…

Українська лунає мова,
Українські звучать пісні…
Старовинні вулиці Львова
По-новому всміхнулись мені.

Храм новий приваблює очі.
А будівлі! Обличчя людей!
І хлопчина якийсь неохоче
Щось доучувать в школу йде.

Я скажу: “Постривай, хлопчинко,
Чи ти чув, що таке війна?”
А воно засміється дзвінко
Й скаже: “Вчора цього не знав.

І за те на уроці історії
Мені вчитель поставив двійку.
А сьогодні ось вчу. Все теорії.
Все це вигадки, мабуть, і тільки.

Кажуть: люди людей вбивали.
А завіщо – ніяк не збагну.
Дуже важко історію вчити,
Особливо ж, як про війну”.

Я погладжу йому голівку
І здивованому скажу:
“Я – людина двадцятого віку.
Я історію бережу.

Ти зумів, друже мій, зворушити
Давню тугу, чиюсь і мою…
Дуже важко історію вчити,
А ще важче було в бою.

Не розкаже твій вчитель нині,
Бо і сам з підручників зна,
Що тут діялось на Україні,
І що таке смерть і війна.

Я прийшла в дивовижне те місто
Розказати тобі сама,
Щоб ти знав, як хочеться їсти,
Коли й кусника хліба нема…

Щоб ти знав, як боролись за волю
І мою, і його, і твою,
І як серце німіло від болю,
Коли падав хтось у бою…

Катували нас і вбивали,
Засилали в страшний Сибір…
Та державу ми все ж збудували,
Ту, в якій ми живем до сих пір…

Треба, треба історію знати,
Щоб на нашій чудовій землі
Над сином не плакала мати
Й не сивіли хлоп’ята малі…”

…Як весну принесуть лелеки
Й розквітне вона в саду,
Я до вас, нащадки далекі,
Через тисячі років прийду.

Щоб були ви повік щасливі,
Я в музей експонат принесу –
Дитяче волосся сиве
І материну сльозу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − one =