***
В тебе в серці любов.
І невладний тут розум.
Може, ще не любов,
Тільки пагінець-мрія…
Ти його захисти
Від хуртечі з морозом:
І нехай він росте,
І нехай тебе гріє.
Може виросте з нього
І радість, і мука,
То нехай і хмільною,
Й солодкою буде.
Та не дай, щоб нечисті
Торкалися руки –
Бережи своє щастя
Від скверни і бруду.
Хай зоріє любов!
І з тривогою й шаною
Мусиш мрію свою
Берегти і плекати.
Бо вже краще кохати
Й не бути коханою,
Аніж бути коханою
І не кохати.

ЧИ Я ЛЮБЛЮ?

Люблю тебе – як сонце люблять люди,
Чи прохолоду рік, чи білий цвіт…
Лише любов, без фальші і облуди
Проста, як вічність і складна, як світ.

Сховаю біль і промовчу образу,
І ревнощів солодкий смак стерплю.
Люблю тебе…Без простору і часу –
Так просто, по-жіночому люблю.

Моя любов не в слів пахучих леті,
Не в поцілунках пристрасних, п’янких.
Люблю тебе, як люблять лиш поети,
А надто, поетеси і жінки.

Я зустрічань не хочу випадкових
І поглядів звабливих не ловлю.
Люблю тебе у кожнім твоїм слові,
У кожнім жесті я тебе люблю.

НЕ ДАРУЙ НАШІ ВЕСНИ НІКОМУ

Ми удвох не бродили
По Високому замку,
Од людей не ховались
У затишних алеях.
Нам кувала зозуля
Весняного світанку
І шептали гаї,
Що кохаю тебе я.

Зозуле,
Не даруй наші весни нікому,
Зозуле,
Хай залишаться в світі дзвінкому.
У цвітінні розмаю,
В тишині небокраю
І в дівочому серці палкому.

Зупинився в знемозі
Зачудований ранок,
І знесилений вітер
Опустив свої крила.
Обніми не востаннє,
Поцілуй не востаннє,
І шепни мені знов
Невпокійливе “мила”.

Зозуле,
Не даруй наші весни нікому.
Зозуле,
Хай залишиться в світі дзвінкому,
У цвітінні розмаю,
В тишині небокраю,
І в дівочому серці палкому.

***
Ти пішов у світ –
Не сказав куди.
До чужих воріт
Пролягли сліди.

Твої співанки
Рознесли вітри,
А сподіванки
Зими замели.

А слова твої
Заблудилися,
А сліди твої
Загубилися.

Хтось пройшов по них,
Несподіваний.
Ловить усміх твій
Недоспіваний.

День і ніч тебе
Виглядатиму,
Не прийдеш, а я
Все чекатиму.

Поверни мені
Слід загублений,
Ти далекий мій
Нерозлюблений.