Солоспів

СІЯЛА, СІЯЛА…

Сіяла, сіяла, сіяла
Сніг зима,
В серці була любов,
А тепер нема.

В серці була любов,
А тепер пустота:
Стукнула тихо в вікно
Гірка самота.

Стрілись з тобою ми,
Тільки я не рада;
Серця торкнулась крильми
Холодна зрада.

В мене була любов,
А тепер нема:
Сіяла, сіяла, сіяла
Сніг зима.

Кроки і роки сплелися
В душі в одне.
Любиш мене одну,
Лиш одну мене.

Як же те сталось,
Що посеред зими
Друзі дізнались,
Що розлучилися ми?

Стрілись з тобою знов
Та чомусь не рада:
В серці була любов,
А лишилась зрада.

В тебе була любов,
А тепер нема.
Сіяла, сіяла, сіяла
Сніг зима…

***
Мала б гріх нарікати на долю,
Бо вона мені крила дала.
Наспівалась, наплакалась вволю,
Жити просто чомусь не могла.

Натомилася я, нажурилась,
Насміялась, аж досі в чаду.
У веселому танці крутилась –
До сумного ніяк не дійду.

Все було: і кохання, й розлуки,
І єдина та радісна мить.
І були твої лагідні руки,
Від котрих серце й досі щемить.

Так жила: не багато, не вбого,
Малювала квітки на вікні.
Та молилась і долі, і Богу
За те все, що дісталось мені.

***
Я тобі дорікати не буду,
Що лишилась без тебе з дітьми.
Серед глуму і скверни, і бруду
Все ж я вижила поміж людьми.

Я тебе не ображу докором,
Хоч сама натерпілась образ.
Тільки, Боже мій, що то за сором,
Виставляти свій біль напоказ!

Зачинивши натомлені двері,
Гірко плакала я в самоті.
Свою тугу лише на папері
Виливала я в тому житті.

Не могла ні від кого прийняти
Співчуття або краплю жалю.
І собі не хотіла зізнатись,
Що тебе я і досі люблю.

Кажуть, час заліковує рани,
Висихає сльоза на очах.
Може, став ти для когось коханим,
Та для мене тепер це не жах.

Я молила і землю, і небо,
Щоб тебе обминала гроза,
Щоб ніколи не впали на тебе
Ні прокляття мої, ні сльоза.

***
Самотність пахне полином…
Гірким-гірким…Як бабська доля…
І не зап’єш його вином,
Й не затамуєш, навіть, болем…

В віконце стукав не один,
Та ти не вийшла: де б пак! сором!
Гіркий – гіркий отой полин…
А дехто все-таки з докором:

Не може бути, щоб ні з ким!
Не може бути, щоб нікого.
І часто поглядом брудним
Тебе обмацують, небого.

Ти все навчилася сама:
Латати чоботи й косити…
Лиш не навчилась крадькома
Собі у Господа просити

Краплину втіхи уночі, –
Щоки небритої торкнутись
Й на чоловічому плечі
Умиротворено заснути…

А може б краще не сама?
А може б краще ти згрішила?
Та де там! Й говорить дарма!
Не пройнялась, не поспішила…

Тебе, безгрішну і сумну,
Так легко можна оббрехати…
І терпкий запах полину
В твоїй маленькій чистій хаті.

***
Настоялося,
Наспівалося
Мені, милий, з тобою…
Та тепер сама,
Бо тебе нема.
Ти десь ходиш з другою.
Як би кращая
Та й гарнішая,
То б жалю я не мала.
А то гіршая,
Тілька іншая,
Нас обох роз’єднала.
Заховаюся
Поміж вербами,
Що ніхто й не озветься.
Заспіваю так –
Аж луна піде
Та й назад одіб’ється.
Вранці чула я,
Як селом ішла,
Що одна говорила:
– Чия то любов,
Чия то печаль
Над рікою тужила?

Не сказала я –
Лиш подумала,
Хоч сказати б і рада:
– Не любов моя,
Не печаль моя –
Гірко плакала зрада…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + eight =