***
Тепла ніч за вікном,
Тепла ніч за вікном,
Тепла ніч…
Ми з тобою удвох,
Ми з тобою удвох,
Віч-на-віч…
Наче тая журба,
Тихо плаче верба.
З ніжних віт,
Наче тая сльоза,
Облітає роса.
На весь світ.
Запам’ятай
Потиск руки.
Запам’ятай.
Через роки,
Через віки,
Ти не питай,
Чи я люблю,
Чи може ні…
Не все одно?
Дивиться ніч,
Та сама ніч,
В моє вікно.
Відшукаю тебе,
Відшукаю тебе,
Віднайду,
Всі печалі твої,
Всі печалі твої
Відведу.
Наплива звідусіль
Чи весілля чи хміль,
Наплива…
Ні про що не питай,
Лиш завжди пам’ятай
Ті слова:
Коханий мій,
Тремтіння віт,
Коханий мій!
На цілий світ
Зринає цвіт
Моїх надій.
Хіба тобі
Не все одно,
Люблю чи ні?
Дивиться ніч
В моє вікно,
Та сама ніч.
***
Зажурився місяць за зорею.
Ніч пройшла у тихому безсонні.
Одягнув найкращу він кирею,
Щоб сказати їй усе сьогодні.
Ніч була святкова,
Та вона ні слова.
На його благання,
На його мольбу.
Все собі світила,
Та було несила.
Думати-гадати про журбу.
Кожну ніч виходить він на чати,
Дивиться на світ у пору пізню.
Та не може більше вже мовчати,
І свою любов кладе на пісню.
Пісня над землею
Лине за зорею,
У надхмарні весни,
У чужі світи.
Пробудися, рідний,
Глянь на місяць срібний,
Може пісню ту почуєш ти.
НЕ ТРИМАЙ
Я випурхну з твоїх обіймів –
І полечу, і попливу,
Бо дощ мені дорогу вимив –
І я жива, і я живу.
Ти не тримай мене, як пташку.
Зненацька впійману в сільце.
Тобі й мені так буде важко,
Й не похвалить ніхто за це.
Я принесу із хвиль, із неба
Нові слова, нові пісні.
Отож лякатися не треба,
Ти тільки вір, лиш вір мені.
Ну що ж поробиш – непосида:
Люблю тебе й життя люблю.
Вернусь до тебе з-за півсвіта,
Пісень для тебе наловлю.
І принесу дорогу трудну
І свіжі пахощі верби…
Люби мене таку облудну,
Та все ж чекай, та все ж люби.
І принесу високі трави
І краплі чистої роси…
Люби мене, таку лукаву,
Та повну зваби та краси.
Ще принесу розливи сміху,
Що повнить серце через край…
Люби мене обом на втіху,
Та не тримай, та не тримай.
ЗНЕМОГА
Землі схиливши голову на плечі,
Весняний вітер теплий невгамовний,
Їй шепотів палкі юнацькі речі.
Вона ж – чекання трепетного повна.
Лице ховала у розкішних шатах,
У квітах запашних та зелен-травах.
І міркувала, як ще прикрашати
Саму себе і світ отой лукавий.
Вона для нього свічі запалила
Каштанів вікових. Вона для нього
Усі гаї, усі ліси збудила
І начаклувала повіву хмільного.
І запишалась яблуневим цвітом,
Черемхи млосний запах розілляла.
І мліла, як кохані всього світу,
Й чекала, як усі жінки, чекала.
І диво сталось – і прийшла знемога,
І соловейки били в передзвони,
І не лишилось осторонь нікого,
Хто смів весни порушити закони.
Старі діди на присьбах посідали
І згадували молодість забуту,
Бо соловейки спати не давали,
Бо в ніч таку ніхто не міг заснути.
І я не спала. І просила небо,
Щоб зупинило шал отой чудесний,
Бо я була одна, була без тебе,
А як без тебе – то які там весни?