МРІЯТЬ НЕ ТРЕБА
Мріять не треба, моя синьоока,
Бо мрії підносять високо-високо,
А потім – у безвість, в безодню, на дно.
А там вже чи мрій, чи не мрій – все одно.
Мріять не треба, бо часто так мрії
Переростають у певність, надії…
А що та надія, коли вона з мрії?..
І ЗНОВУ ПРО ЛЮБОВ
ТАМ, ДЕ СНЯТЬСЯ БЕРЕЗАМ ГАЇ
Я сховатись хотіла в садку,
Квітам-травам понести свій жаль…
Та знайшло мене срібне “ку-ку”,
В таємничу покликало даль.
Я пішла за зозулею вслід,
Загубивши у травах сльозу.
Віщувала вона сотні літ,
А дерева ронили росу…
Я все йшла у зелений полон,
Тихі трави ховали мій слід…
А зозуля кувала, мов сон…
Не жаліла ні зим, ані літ.
Там, де сняться березам гаї,
Де закохано хвилі тремтять,
Зупинилися мрії мої,
Перестала зозуля кувать.
***
Несумуйте, берези,
Не тужіть за весною:
Білий сніг принесе вам
Білоцвіття весни.
Не сумуй, моя люба,
Що не завжди зі мною…
Мов берізка із вітром
Не розлучимось ми…
Мов струмочки весняні,
Що видзвонюють лунко,
На майбутніх покосах
Дзвін дарують лугам,
Ми зіллємось устами
У п’янкому цілунку,
І весна русокоса
Буде заздрити нам.
***
Усміхнися, моя ти кохана,
Крізь весільну фату усміхнись.
Я від чару очей твоїх п’яний,
Не дивися в мій бік, не дивись.
Не дивися так палко на мене –
Шаленію, не знаю чого…
Ще сьогодні була наречена,
А тепер ти – дружина його.
Ще недавно була така ніжна,
Ще недавно зі мною була.
Та весільна фата білосніжна
Розлучила навік, розвела.
Як же так воно сталось – не знаю.
Ми з тобою далекі й чужі…
Хоч тепер та скажи мені правду.
Хоч тепер мені правду скажи.
ПРИЙШЛА ПОРА ЛЮБИТИ
– Чому, матусю, щемно на душі
І серце в грудях калата шалене,
Коли туман сотається вночі
На тиху землю і на сонні клени,
На чорнобривці й гілочки бузку?
Скажи, – сама не в силі я збагнути,
Чому у ніч, незайману таку,
Не можу, ну не можу я заснути?
І я, про твій забувши оберіг,
Що вночі є на все своє, бач, право,
Виходжу тихо з хати за поріг.
Лежить роса на квітах і на травах.
Якби я спити ту могла росу
І весь туман в клубочки помотати.
І всю земну і неземну красу
У слові чи у пісні поєднати.
– То що ж мені, матусенько, робити? –
Ще раз у мами запитала доня.
– Знать час прийшов, пора твоя любити.
Від того щем твій і твоє безсоння.