МІСТЕРІЇ
***
Я вийду вночі боса,
З розпущеним довгим волоссям
І стану в холодних росах
І травах, незайманих досі.
Літати, на жаль, не вмію,
Та все ж змахнула руками,
І побачила свою мрію
Десь високо поміж зірками.
Я крикнула голосно:
– Мамо!
І зойкнула тихо: “Любий!”
І стала холодним мармуром,
Завмерли слова і губи.
Тривало це мить чи вічність,
І місяць, цікавості ради,
Заглянув мені у вічі,
І пліткували цикади.
І щось шелеснуло в травах,
І голос промовив зловісно:
– Чаклувати не маєш права,
Це слова не з твоєї пісні.
І раптом озвалась пташина,
Маленька, передсвітанкова…
Я устами поворушила –
І промовила перше слово.
А потім напружилась трішки –
І безтямно відкрила очі…
Я лежу у своєму ліжку –
Не лишилось і сліду від ночі.
Тільки ноги мої відчувають
Свіжість трав і холодні роси.
І на плечі мої спадають
Розпущені довгі коси.
Місяцю-друже.
З НІЧНИХ ЕТЮДІВ /№ 5/
Місяцю-друже, засвіти,
Промінь байдужий кинь з висоти.
Втому солодку сном огорни,
Казку коротку шепни.
Спати не хоче зорепад,
Чарами ночі корить сад…
Шле мені пісню з гущини:
Люлі, о люлі, засни!
В КУПАЛЬСЬКУ НІЧ
Іван-Купайло ходить по землі,
Наспівує, нашіптує, чаклує…
У вечоровій чи нічній імлі
Він кожну квітку росяну цілує.
Нектар у келих лілії налив
Й підносить ночі: “Випий-но, царице!”
Та ніч не п’є, бо хто б сьогодні пив!
В Купальську ніч похмілля не годиться.
Он папороті квіт уже горить…
Невже ніхто не йде його шукати?..
То ж треба несміливих збадьорить,
А декого з сміливців налякати.
А он віночки по воді пливуть,
То для русалок чималі забави.
Вони їх ловлять і собі кладуть,
На голові пустотниці лукаві.
Дівчатам ворожіння пропаде.
А кожна ж з них чекала тої ночі.
“Ось я вам зараз!” Ніч кудись іде.
Напевно, рятувать вінки дівочі.
Ніч опускає тінь своїх зіниць:
Гай-гай! Їй є про що згадати.
А скільки любощів! А скільки таємниць!
Їх не укласти і не передати!
Іван Купайло ходить по землі
І роздає квіткам пахучі роси,
І в серпанковій вранішній імлі
Розчісує дівчатам довгі коси.
А хто ще свого щастя не допив,
Хто не заглянув у кохані очі,
Хай почекає до наступних див
Купальської, невтраченої ночі.
РУСАЛІЇ
Русалки вийшли поводити хороводи,
До місяця сріблястого погріться.
А зорі ясні! А Дніпрові води!..
Й вони тихенько заспівали “Гриця”.
Та любо їм чомусь-то так співалось,
Що геть забули про свої забави.
І з них одна заплакала, здавалось,
Що впали роси на шовкові трави.
До неї підійшла ставна чорнявка,
Що вочевидь її за старшу мали.
І тихо мовила:“Чого тобі “Полтавко”?
Ти знову щось земне своє згадала?
“Хіба для того ми виходимо вночі,
Щоб слухати отут твої плачі?”
Й в долоні плеснула:“Ануте всі до мене!”
І закрутилась в вихорі шаленім.
“Ми з вами щось давно не пустували!”
Але дівчата, знай собі, співали.
Та гарно влад, немов на вечорницях…
“Та вам би не в русалки, а в черниці!
Людського духу з вас не вимила вода!
Он місяць в диві з неба загляда.
Що скаже перелесник, потерчата?”
Але її не слухали дівчата.
І не було нічого на землі,
Лиш їхня пісня у німій дрімоті…
Спав тихо світ загрузлий у марноті.
І місяць в пісню заплітав жалі…
А наглядачка – відьма, чи хто-зна,
Як там її ще треба величати,
Й сама, либонь, заслухалась, – дарма,
Що дорікала за пісні дівчатам…
І раптом шелест по землі пройшов,
І вітер ворухнув Дніпрові хвилі…
І, проганяючи навіювання милі,
До старшої шаленство поверталось знов.
Вона й уже на себе лютувала,
Що піддалась оманливій спокусі,
Бо мало що й сама не заспівала
Про Богуславку та “Ой гиля, гуси”.
Від того ще сердитіше гукнула:
“Ануте годі! Це не наше діло!
Чи вдруге дівувати закортіло?
То тут я можу стати у пригоді!
Водянику поскаржусь й в баговинні
Посадить вас на ціле довге літо”.
А ті співали…Все про очі сині,
Про мак червоний, “Ой у полі жито”!
Вони стояли, взявшися за руки,
Аж до води сягали довгі коси.
І падали чи сльози, а чи роси,
Хоч не було ні смутку вже, ні муки.
Лиш пісня, що в єдиному зітханні
Пливла й пливла над сонною землею.
І кожна тут знаходила кохання,
І кожну пісню бачила своєю.
Ще “старша” захотіла щось сказати,
Та десь далеко заспівали півні –
Й вона шубовстьнула у хвилі пінні.
Дівчата залишилися стояти.
Стоять і досі, мовчки понад кручами
Порозпускали свої коси-віти…
І вербами назвали їх плакучими.
В них – пісня чи сльоза у верховітті…