СОЛОСПІВ
САМА ПРО СЕБЕ
Я іду до вас, люди, і несу на своїх долонях розкрилене своє серце. А в ньому – рядки моїх віршів, мелодії моїх пісень і любов до вас, до всього білого світу… І якщо я не дійду, і якщо я впаду по дорозі, то впаде і розіб’ється моє серце, а з нього випадуть рядки моїх віршів, випурхнуть птахами мої пісні, а любов моя розіллється дивовижним світлом, так, обов’язково світлом, бо світло для мене – це щось таємниче і загадкове, бо я не можу його бачити, бо я позбавлена такої можливості: я сліпа. Не жахайтеся. Як прийнято тепер казати про яку-небуть хворобу: це спосіб життя. Отож, сліпота – це мій спосіб життя.
Тільки й всього. Жити, не бачити сонця, дерев, птахів, вас… Ви скажете як у тому
анекдоті: “То вона ще й співає?” Так, я співаю, і в прямому, і в переносному значенні того
слова. Я не марнославна, але дуже вже хочеться мені, щоб мою пісню, мій солоспів,
почули ви, дорогі люди. І нехай кожен з вас сприйме мій спів по-своєму, але хай ніхто не
залишиться байдужим, бо байдужість, то вже найстрашніше, що може бути. Мені
здається, що я не так боюся гострих зубів, дошкульної критики, як байдужості.
Але йдеться не про те… Йдеться про сліпу дитину, що жила собі на Тернопільщині в селі
Білозірка. Жила у великій родині, з батьком та матір’ю, братами та сестрами… Щоб я не
писала, я завжди повертаюся до свого дитинства. І коли починаю про нього писати, то вже
ніяк не можу зупинитися. Таке мені любе моє село, мій садок, тепла пилюка на дорозі, де
було так гарно бігати босоніж. Іноді мені здається, що даремно ми боїмося пускати наших
дітей босими. Босоніж по холодній росі, по нагрітому камінню, по маленькій річечці, по
калюжах, ба, навіть по болоті. Мені здається, що були б вони, наші діти, здоровішими,
добрішими і, в цьому я впевнена, любили б більше свою землю.
Отже я бігала собі по землі… Увечері, коли ставало прохолодно і мама кликала мене до
хати, я відчувала, яка тепла “земля” у батьківській хаті. Так, підлоги у нас не було,
звичайно, а все та ж земля, тільки рівнесенька, змащена жовтою глиною… Та була ще й
зима. Отут вже босому тяжко. А в моєму воєнному і повоєнному дитинстві і поготів…
Одні чоботи на всіх, башмаки із соломи… Але я знову не про те… Взимку були довгі
вечори. Горіла гасова лампа, сиділи дівчата і хлопці, хурчали веретена. Я потім прясти
сяк-так навчилася, але не вдавалося мені добитися, щоб співало веретено в моїй руці.
Мене може зрозуміти тільки старше покоління, бо молодші скажуть: “Про що вона? З
якого це віку?” З нашого, любі, з нашого.
Дівчата пряли, дехто вишивав, дехто витинав малесенькими ножичками з паперу фіранки
на вікна… Жарти, пустощі… І раптом всі замовкали і починалася пісня. І що вже тоді
робилося зі мною, то й не розкажеш. Спершу я, ще зовсім мала, сиділа на п’єцу, потім у
запічку, а потім вже у хаті. І ніяка сила мене не могла загнати спати. Може саме через те я
тепер “сова” і люблю більше працювати вночі. А пісні ж які! Ні, ще не все зібрано
нашими фольклористами, ой, не все… Більше, правда, сумних пісень було. Але ж, Боже
мій, як їх любили, як їх співали… Звідкись прибилась до нас пісня про Гірняка, що тужив
за своїми горами і полонинами. І як вона до нас потрапила? Ні радіо тоді не було, ні
телевізора. А пісні ходили по людях. Пісня, як я вже тепер розумію, явно мала літературне
походження. Але тоді я плакала з жалю до того Гірняка, якого завезли кудись на чужину.
А мила прийшла, шукає його могилу, на якій “ані м’яти, ані рути…” Або ще одна пісня…
Пам’ятаю слова: “Буду я плакати, на камінь падати, щоб був найтвердіший, то пороблю
знак…” І мій розум уявляв ту дівчину: і як же то треба падати, щоб на твердому камені
зробити знак! Тоді я була ще зовсім мала. А потім мене вражали ще й інші пісні: “Забудь,
забудь, моя матусю, забудь, забудь, що я твій син. Як був малий, то ти гляділа, а як підріс,
кати взяли”.
Чому я так багато про це пишу? Мабуть тому, що, очевидно, це було те, що формувало
мене як людину і, якщо хочете, як українку. Правда, пам’ятаю, хтось потім навчив мене
ще такого віршика:
– Хто ти, дівчинко, така?
– Українка молода.
– А який твій знак рідненький?
– Лев і тризуб золотенький.
І не знала тоді, що за тризуб можна було “загриміти” аж на Сибір. Я росла собі.
Дух конопель, що стелився над маминим городом… безліч птаства, що галасували у
нашому садку, чи то лісі… Батько мій страшенно любив всяке дерево, тому у нас скрізь
був затінок, бо садив та й садив мій батько і ясени, і клени, і верби… А потім вже й саме
насівалося та й росло собі, буяло. А поміж всім отим ходила я, маленька сліпа дівчинка,
що сприймала життя на дотик, на слух, вбирала його своєю вразливою душею.
Коли мене хтось кривдив, тоді я йшла до свого улюбленого клена, пригорталася до нього,
його листками витирала сльози. І мені здавалося, що тоді клен сильніше хитався, увесь,
від коріння до верхівки… А може це мені здавалось… Тоді ще ніхто нічого не чув про
гороскопи. Просто мною не було кому займатися – і я жила собі з природою. Батько пішов
на фронт. Повернувся тільки в сорок сьомому році. Ми бідували. Сім’я велика, робочих
рук мало, хлопці були ще малі, вся польова робота лягала на жіночі і дівочі плечі. Та тоді
я в те не дуже вникала… Прокидалася та й в першу чергу: “Мамо, як там надворі?” А
надворі могло бути або тепло, або холодно, а ще міг бути дощ – це вже для мене було
гірше, бо треба було сидіти в хаті. Але й тут було щось добре, бо мама тоді не йшла на
город, а сідала щось шити. І з нею могли розмовляти про всяку-всячину. Але, якщо було
тепло, то до мене обов’язково прибігали дівчата. І ми йшли надвір, у наш теплий
сонячний рай. Коли йшли з мого обійстя, то вже всі знали, що мене треба брати за руку.
Але вже потім зі мною можна бігати, лазити через рови, йти через річечку. А якщо зіб’ю
палець об камінець і піде кров, то нічого, ніхто не буде ні плакати, ні сваритися. Просто
треба вирвати листок з подорожника, послинити його і прикласти до збитого пальця – і
все.
Росла собі та й росла. І не помітила, коли виросла. Вчилася у Львові в школі для сліпих
дітей. Тут освоїла шрифт Брайля – крапкове письмо, яким користуються всі незрячі. Зараз
ведеться багато суперечок, чи потрібно дітей-інвалідів вчити окремо, у спеціальних
школах, чи, може, краще вчити їх разом із звичайними дітьми. Я за спецшколи. Тут така
дитина буде відчувати себе повноцінною, бо поряд ровесники, з такими ж фізичними
вадами. Та скільки серед них цікавих і розумних, а часом зовсім унікальних дітей. Була у
нас, для прикладу, дівчинка, котра могла блискавично перемножити два трицифрових
числа, були прекрасні баяністи. А вже співати, то любили майже всі.
Але й шкільні роки минули. Пішла працювати на спеціальне підприємство, де більша
частина робітників були незрячі. Працювала і вчилася. Вчилася в університеті на
філології. Правда, не на денному, а на вечірньому відділенні, та я з того була горда. Життя
у мене ніколи не було легким. Бо можете собі уявити, що це таке: день відпрацювати в
цеху, а потім увечері ще йти на навчання. А ще ж художня самодіяльність, мій дорогий
ансамбль “Струмочок…“ Та ще, коли мами нема поруч, щоб нагодувати смачним обідом –
про все треба було дбати самій. Але ж зате, як цікаво!
Пам’ятаю, треба було написати залікову роботу “Мій робочий день”. А я взяла та й
написала у формі вірша. Правда, трохи переживала: а раптом викладачу це не
сподобається. Але викладач оцінив мої спроби позитивно. Потім цей вірш був
надрукований у факультетській газеті. Я була страшенно горда з того, вважала себе
справжнім поетом. На диво, цей вірш у мене зберігся. Я розумію, що це не поезія, але
ризикну його показати читачеві, радше, як автобіографічну довідку, як кусочок із свого
життя.