– Встигне ще з козами на торг.

– Щоб бува не опізнилася.

– Та не опізниться.

Отак злі та добрі язики судили-рядили, вибирали дівчині долю, а її доля десь жила собі та гадки не мала про дівчину Олену, що була така гарна, як маків цвіт.

Якось напровесні проїжджав через те село панич один. І не сам проїжджав, а з слугою своїм, чи пак, з фірманом. Вони скорше скидалися на двох приятелів, аніж на пана і слугу.

– А стій-но, Грицьку. Може коней напоїмо. Та й самі нап’ємося. Бачиш, яка гарна упоряджена криниця?  З такої криниці так і хочеться напитися.

Зупинилися. Лаштується слуга коней напувати, а панич на горбочку стоїть, довкола роздивляється.

– Ох, і гарно ж тут, – каже, – я б і не їхав звідси нікуди.

– Та село, пане, як село, – обізвався Грицько. – По-моєму, і в нас не гірше. Тільки верби тут наче рясніші.

– Е, не кажи, Григорію. І верби, і калина, і видолинок, і моріжок, і хатка чиясь чепурненька у вишнику. Виглядає, наче молодиця, що вийшла на дорогу. Ні, тут таки краще.

Та й замовк. Бо саме в той час з тієї чепурненької хати дівчина вийшла, з відром іде, либонь, до криниці по воду. Як глянув панич на ту дівчину – так і остовпів: такої краси він зроду-віку не бачив,  хоч і по заграницях їздив, і по Україні не раз мандрував. Стоїть панич та й мовчить. А дівчина набрала води, гарна, струнка,  очі лагідні такі, добро випромінюють, аж вода у її відрі срібним полиском відливає. Взяла відро, привітно посміхнулася подорожнім. Ось зараз вона вже піде, а Михайло так і не дізнається, як її звати.

– Почекай, дівчино, – аж голос йому тенькнув. – Скажи хоч… Як тебе звати.

А дівчині й самій непереливки. Так і мліє вона під парубочим поглядом. Й сама не знає, що з нею таке робиться. Вся зашарілася, серце з грудей ледь не вискочить, ще такого з нею не було. А коли заговорила, то сама голосу свого не впізнала.

– Оленою колись мати нарекла.

– Олена… – і не знав, що мав далі питати, що мав їй казати, але не міг просто так відпустити її, щоб вона вже пішла, ні слова більше не сказавши. А дівчина вже ось зараз піде і… І може він її більше ніколи не побачить.

– Олено, – наче зойкнув Михайло. – Це ти живеш у тій чепурній хаті?

– Так, це моя хата.

Та й пішла собі, понесла в очах тихий сплеск неба, а в серці, вочевидь, свою першу молоду любов,  яка щойно тільки проклюнулася.

– Знаєш, Григорію, – обізвався панич. – Щось я притомився. І коні, мабуть… Давай ми тут заночуємо. А завтра тоді вже…

Григорій засміявся.

– Бачу я, пане, бачу, до чого воно йдеться. Тільки то, скажу я вам, даремна справа. Тут на хап-хап нічого не вийде. Можете мені повірити. На конях і на дівчатах я вже добре знаюся. Цю не візьмеш ні бубликом, ні пряником, а може й на золото не спокуситься. Це з таких. Повірте, я вже знаю.

Панич на таке аж образився.

– Дурень ти, Григорію. Помовчав би краще. Я про таке й не думаю.

Григорій теж образився.

– Звідки мені знати панські думки?  Я тільки по очах відразу побачив, що мій панич дуже притомився, і зрозумів, що ми сьогодні нікуди вже не поїдемо.

– Ну от що… Ніж дурним язиком дурне плескати, іди краще і напитуй нічліг.

– То може… Відразу й до тієї кралі попроситися?  До  Олени, чи як там її…

– От ти в мене сьогодні, здається, договоришся. Зловживаєш моєю добротою та моїм тихим норовом. Але я добрий, доки добрий. А сьогодні дивися, щоб ти в мене батогом не дістав.

– Це за мою щиру службу?  Ось вона яка панська віддяка.

– Іди вже, Григорію. Роби, що тобі звеліли, бо я насправді добряче-таки притомився.

Напитали нічліг в одного заможного господаря. Отут, повечерявши та розговорившись, розпитав Михайло і про дівчину Олену, що біля криниці хата. А почувши, що Олена як гарна, так і розумна, як добра, так і богомільна, не гріховодниця якась, панич той запитав:

– Куди ж ваші хлопці дивляться, що досі ніхто її не засватав?

Господар почухав потилицю:

– Раз те, що бідна, а друге те, що вона всім женихам відмовляє. І на кого чекає – не знати.

– Ще не знайшовся, мабуть, той, що вразив дівоче серце.

– Не знайшовся!  А чи знайдеться?

– Якщо суджено, то знайдеться.

І постановив той панич собі таке: завтра задня піде він до дівчини, переговорить з нею, а якщо буде на те її згода, то візьме він двох статечних господарів та й прийде Олену  сватати. І те правда, що йому давно вже пора одружитися. Та досі все якось не виходило. То вчився, то по світах мандрував – хотів все побачити і пізнати. А найперше те, що дівчини досі не зустрів такої, щоб до душі була, щоб не хотілося з нею розлучатися. А сьогодні цілком несподівано Михайло зустрів таку дівчину, і вона мусить бути його дружиною. Хіба сама не захоче. Ну, тоді…

Григорій і сам ще й досі парубкував. Сім’я – це клопіт. А навіщо йому таке?  Він ніяк не міг зрозуміти свого панича.

– Ви, паничу, як собі хочете, але я б так не поспішав.

– І не поспішай. Ніхто тебе не змушує. Потім власні діти будуть тебе дідусем називати.

– Ні, Олена – дівчина гарна, нема що й казати. Я б і сам…

– От з того і починай, що ти б і сам…

– Так я простий хлоп. І Олена – дівчина проста і бідна. Вона б мені більше пасувала, ніж такому вельможному панові.

– А ти чув, що вона всім парубкам відмовляє?  Чи ти себе маєш за такого красеня, що тобі не відмовить?

– Так бідна ж!

– Перестань, Григорію. Багатство я й своє маю. А от краси такої я ще не бачив. Світи сходив, а не бачив. І не відмовляй мене, бо я однак не послухаюся. І батька з матір’ю не послухався б, якби вони живі були.

Та й зітхнув…

А Олені лихо: мов занедужала. Той панич так і стоїть у неї перед очима. Як зачарував хто. Ще з нею такого не було. Вже й молилася,  і поклони била – не помагало. А вночі їй  баба Оришка приснилася, з образом, мов благословляла її, кажучи:

– Іди, доцю. Не обминай свого щастя. Це доля твоя. Сам Бог тобі її послав. Іди, донечко.

Прокинулася Олена в сльозах і не знала, що має чинити.

«І до чого той сон? – думала. – І що бабуня хотіли мені сказати?»

Аж тут десь так під обід гість у хату – панич, красень писаний, що забрав дівочий сон і спокій. Сам… Чого б то?..

– Добрий день вам у хату, – привітався.

– Добрий і вам. Сідайте. Як кажуть у нас: нехай старости сідають.

– Та думаю, що сядуть, не забаряться. Добре, що зараз не пора для гарбузів. Бо хто зна,  чи не поталанило б нареченому скуштувати гарбузової каші.

– А звідки ви, паничу, так добре наші звичаї знаєте?

– Звичаї знаю, – каже, – бо й я не завжди паном був. Родом я з простої сім’ї. Виріс на селі. Це вже потім так сталося, що в пани вийшов.

– На багатій нареченій одружилися? – спитала та й глянула так, мов жаром його обсипала.

– Ні, зіронько. Я ще й досі парубкую.

– А чом же так?

– І сам не знаю. Долю свою щойно вчора зустрів.

Спаленіла дівчина. Зімкнула уста і очі додолу  опустила.

– Ото я, власне… Як буде, дівчино,  на те твоя згода, то я й сьогодні сватів зашлю. Та й заберу тебе, моя кралечко, у свої краї. Це теж Україна. Тільки простору там більше. Степ та й степ. А як заспіваєш, то пісня летить та й летить, не має на чому й зупинитися.

– Я, пане…

– Мене Михайлом зовуть.

– Я, пане Михайле, дівчина бідна. Не гоже мені  паничеві рушники подавати.

– Чи любов, вірна і палка, шукає багатства? Коли любий я тобі, то давай свою згоду та й поєднаємося.

– Якщо я й рушники подам, то, пане, знайте і те, що я невінчана з вами нікуди не поїду.

Того ж вечора засватав Михайло сироту Олену. А другого дня старий священик у маленькій церковці й обвінчав їх. А ще через день молоді поїхали з того села на досаду всім парубкам.

Отака історія.

– А я, хлопці, в таке щось не дуже вірю, – почухав потилицю дядько Данило.