– І хочеться вам, бабо, на старості літ на тому пароплаві плавати?

– Хочеться. А чом би мало не хотітися?  Я вже зістарілася, а ще того моря не бачила та й на пароплаві не плавала. Цікаво ж. Та й Христю побачити хочеться. Інші діти далеко, а Христя найближче. Тільки те море треба перепливти, а там і Христя, донька моя. З усіх дітей вона мене найбільше любила.

Поїхала стара Хомиха. А по якімсь часі односельці почули, що корабель той затонув. Ще надіялися, що, може, це був не той рейс. Телеграфували Хомишиній Христі – добре, що Василь Куций адресу зберіг. Довго чекали відповіді, аж нарешті Христя листа прислала, таки ж на Куцого. Писала, що матір свою вона зустрічала, та так і не зустріла. Почула й вона про загибель того корабля. Дізнавалася. Так і є. Її мати лежить тепер на морському дні.

Односельців стривожила така новина. От доля!  Треба ж було старій у таку дорогу вириватися, щоб там і загинути. На Хомишиній могилі панахиду відправили. А весною, як зійшли сніги, квіток на могилі насіяли, бур’янець випололи, а на Великдень хтось і пасочку поставив, і крашанки поклав.

– Чи ви, баби, подуріли? – дивувалися чоловіки, особливо молодші. – Ще  такого не чувано, щоб над порожньою могилою панахиду правити!

– А звідки ви знаєте, що та могила порожня?

– А як не порожня, коли стара Хомиха лежить на морському дні?

– Ви там знаєте, де вона лежить. Де захотіла, там і лягла.

– Якби ж то так: де захотіла.

Тут жінки обурилися і напустилися на чоловіків.

– Чого ви влазите не в свою справу?  Сиділи б там у шинку та й цмулили б собі своє пиво, якщо вже на горілку грошей бракує. Ні!  І вони туди! Начебто вони у тому щось розуміють!

І тут-таки знайшлася жінка, що нібито бачила Хомиху на власні очі. Вона сиділа на лавчині біля своєї могили. І друга жінка те підтвердила. Вона теж бачила стару на тій самі лавчині. І не тільки бачила, а й розмовляла з нею.

– Свят! Свят! Свят! – наполохано захрестилися жінки. – З нами сила Божа! І ви не побоялися з нею розмовляти?  Кажуть, не можна.

– Чому не можна?  Тільки треба найперше сказати: «Всяк дух Господа Бога хвалить». Я так і сказала. А вона мені:

– І я хвалю.

Отоді я з нею й заговорила. Та так, нібито я й не знаю, що вона померла.

– Що, – кажу, – Хомихо, повернулися?

– Повернулася, – каже, – щоб лягти у рідну землю. Що ж мені на чужині лежати?  Та ще під водою. Могила у мене тут є – от я й повернулася.

– А труна? – питаю. – Труни ж нема.

– Е, голубцю, – каже, – я й труну для себе в тій могилі сховала. Тепер тільки лягти. Спасибі односельцям, що панахиду відправили, що шанують мою могилу.

Всі наполохано мовчали. Хтось повірив тим жінкам, а хтось – ні, але чоловіки більше не встрявали, а з жінок, може, хто й не повірив, то такі промовчали, нічого не сказавши. Бо чому б і не пошанувати Хомишину могилу?  Жінка вона була богомільна, добра, десятеро дітей зростила,  натрудилася за своє життя. Нехай її душа радіє, що односельці її пам’ятають. Бо, якщо й не тілом, то душею баба Хомиха таки тут, біля своєї могили.

Так Хомишина могила стала обростати легендами, доки майже всі не повірили, що баба таки повернулася в своє село і лягла в свою могилу. Як таке могло статися, – про те вже ніхто й не думав. Але майже всі повірили, що так воно і є. Отаку химерну історію хотів я вам на кінець розказати.

– А на тому слові та будьте здорові, – підхопив розкотисто дядько Трохим.

– Дай, Боже, щоб і ви, і ми дожили до наступної зими. А як доживемо, то й до вас прийдемо, якщо приймете.

Розходилися дядьки. І дим, проводжаючи їх, посунув за ними у сіни. Тепер вже можна було йти спати. Ой, нескоро ті дядьки знову зберуться в нашій хаті. Їх покликало поле до роботи, бо вони були не тільки фірманами, а й хліборобами.