Кицька шастьнула в сіни, а потім на горище.

– Отам і спи, комин теплий, – сказала господиня, зачинила двері і свяченою крейдою намалювала на дверях хрест. Погасила світло, але ми ще довго не спали. Я все дослухався, як там на горищі щось вовтузилося і товклося.

– І як ви так живете з таким страховиськом?

– Та от… Живу. Кому скажу, не вірять, сміються з мене. «Ти, Химко, на старші літа з розуму сходиш. Пора тобі вже свого домового завести».  Регочуть. Що їм?  А мені не до сміху. Самі бачите, не брешу.

І тут я згадав, що подібне щось колись давно розповідала мені моя бабуся. Я тоді ще малий був, але ту бабусину розповідь запам’ятав, бо вразила вона мене до глибини душі.

Та й кажу я тій господині:

– Аби нам Бог дав дочекати до вербної неділі. А як прийдете з церкви з свяченою вербою, тоді набийте нею свою кицюню, приказуючи, як  ото у нас заведено:

«Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень».

– І що?

– Отоді й побачите.

Вранці я попрощався з господинею та й вийшов, щоб напоїти коней та їхати. Коли дивлюсь, віз мій розібраний: орчик окремо, колеса познімані. Віз – то байка. Добре, що все ціле та на місці. Воза я складу. А от що мій кінь на ліву задню ногу не стане, – оце вже заморочка, і немала. А з горища через слухове віконечко її відьмацька хитра морда на мене поглядає і, міг би забожитися, що ще так єхидно посміхається. Я до господині.

– Так, – каже господиня, – це її витівки. Ще добре, що все на місці.

– Але ж кінь, – кажу.

– Так, з конем гірше. Це ж відходжувати його треба.

– Ні, – кажу я рішуче. – Ходімо вражу кицьку ловити. Вона мусить мені коня направити.

– Та як ви її зловите?  Вона ж…

– Скажіть, у вас борона є?

– Звісно, що є. А як же в господарстві без борони?

– Ходімо, я ту борону на горище затягну.

– А навіщо ж на горище?

– А щоб вона, вража дочка, звідти не втекла. Де борона стоїть, туди відьма не поткнеться. А ви беріть свячену воду, кропило та й підемо відьму ловити.

– Я, сказати правду, боюся.

– А чого вам боятися?  Нехай вони нас бояться. Якщо вона буде знати, що проти неї ви маєте засіб, то вона вам шкоди не робитиме.

От полізли ми на горище. Я при вході на горище борону поставив, господиня  з  кропилом ходить та горище кропить. Вигнали ми її, сучу дочку, з темного кутка. Вона туди, вона сюди.  Там – борона, там – господиня з кропилом. Та й я не дрімаю. Зловив я її, кляту, та й до господині гукаю:

– Давайте-но  мені сокиру та якусь колодку. Зараз я її…

– Ой, лишенько! – залементувала господиня, не вбивайте її. Вона ж таки жива, хоч і відьма.

– Ні, я її не вб’ю, – кажу. – Я їй тільки праву лапу відрубаю, щоб знала, як відьмувати.

А вража кицька нявчить, ледве що не говорить.  Взяв я сокиру та й приміряюся  начебто тій кішці лапу рубати. А сам і на думці такого не маю. Налякати вражену хочу. А вона вже лементує, що тобі молодиця.

– Не хочеш? – питаю. – Тоді негайно направляй мені коня.  Воза я вже сам складу, сто болячок тобі в печінку!

Послав господиню за конем дивитися, а сам вражу кицьку тримаю, щоб не втекла. Коли гукає господиня:

– Відпустіть її. Кінь вже здоровий.

– Моя тобі порада, вража личино. Тримає тебе господиня, їсти дає, тепло тобі, то не роби їй пакості. Бо як другий раз приїду, начувайся.

Та й відпустив її. Вона чкурнула у найдальший куток та на мене тільки очиськами світить.

– Світи, світи, – кажу їй. – Тільки шкоди не роби.

Поїхав я. Та ще довго думав собі по дорозі: якою тільки чортівнею не доводиться фірману в дорозі займатися. Фірмани – це ж, як чумаки. Тільки дороги їхні не такі далекі, та не менш небезпечні. І як же добре, коли ти щось ще й знаєш. От здається, що це тобі ніби й не треба, а воно часом і придається.

– Е, це таке… – докинув дядько Данило. – Що знати – то за плечима не носити. Так ти й не знаєш, що потім з нею було?  Чи відшмагала господиня ту вражу кицьку свяченою вербою?

– Річ у тім, що так десь рік чи два по тому закинула мене доля знову у ті краї.

«Дай, – думаю собі, – цікавости ради, зайду. Бо щоб ночувати – то нізащо!»

Зайшов. А господиня й упізнала мене. Зраділа.

– Як там ваша кицюня? – питаю.

– Нема, – каже, – киці. Як дочекала я вербної неділі, то зробила, як ви мені нарадили. Принесла з церкви свячену вербу та й ну свою кицьку цвічити. Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, – кажу. Як завищить вона людським голосом, аж я злякалася, бо ж таки сама в хаті була. Хоч і білий день, та все ж лячно. А потім рванулася, підстрибнула, через голову перекинулася. Дивлюся – молодиця стоїть. Така собі нічогенька молодичка. Гарно вбрана, в хустині, на мене дивиться, а в самої з очей сльози течуть. Моторошно мені стало і жаль, бо ж плаче, та так щиро. Мовчу. А вона й каже:

– Дякую вам, що визволили мене з тяжкої кормиги. Ой, тяжко ж мені було. Закляв мене клятий старий, не простив мені свою видоєну корову. Сильний знахар. Нічого я не могла проти нього зробити. Так би й все життя прожила кицькою, якби не ваша верба. Ой, тяжко ж мені було. Ой, тяжко.

– А навіщо ж ти відьмачиш? – питаю.

– Та то не моя вина, – каже, – родилася я такою. Спадок такий від мами маю.

– То треба з кимось радитися  та щось робити. Старших людей питати, до священика йти, покаятися. Не годиться ж так – відьмою жити. Колись же і вмирати треба.

– Ой, піду, голубонько, тепер вже неодмінно піду. Бо розумію, що це гріх великий.

Та й пішла з хати. Більше я її не бачила. І Слава Богу, що не бачила. А чужих котів тепер я й близько не пускаю. Боже борони! І синові наказую, щоб не ліз до них.

– Бідні коти, – сміюся. – Та ж не всі вони відьми чи відьмаки.

– А хто їх там знає?  Нащо маю брати біду до хати?  Не раз згадую вас добрим словом, що підказали мені, що дали раду, як тієї погані здихатися. Що б я робила, й сама не знаю. Видно, все життя жила б з тією відьмою.

– Освятіть хату, бо то таке…

– Освячу, неодмінно освячу.

Ночувати в тій хаті  я так і не лишився. Повірите, хоч і хлоп, а острах якийсь був.

– Видно, та господиня не дуже була, – докинув котрийсь. – Не вдалася, видно, вродою. Бо, якби баба файна була, то ти б і про острах забув, і про відьом.

Дядьки зареготали.

– От жеребці!  Розказуй їм після того що-небудь, – обурився дядько Трохим, закурюючи самокрутку. – І старі вже, а все тієї ж!

– Чим горщик накипів, тим і смердіти буде.

– Ні, ти почекай, – аж підвівся дядько Іван. – Це хто старий?  На кого ти натякаєш? Може ти й старий, але всіх не приплітуй.

– Як не можу, то хоч згадаю, як то було, – докинув дядько Данило. Регіт, шарварок, дим коромислом.  А тут мати з галушками:

– Ну, кидайте вже своїх відьом та будемо вечеряти.

– Ти щось пізно сьогодні. Забарилася з тими галушками. Нам вже животи до спин поприсихали, – зауважив батько.

– Бо і я заслухалася. Думаєш, мені не цікаво?  Дуже мені вже хотілося знати, що там буде з тією кицькою.

– Ач, яка цікава!  Та що тобі слухати?  Всі жінки – справдешні відьми, – сказав батько і підморгнув хлопам.

– Ну-ну!  Побалакай мені!  То й без галушок зостанешся.

– Ну, хлопці, наливайте з того бутлика. Бо галушки стигнуть, – сказав дядько Іван. – А  ти, Гилько, господиню не кривдь. Вона й так нас терпить. Та ще й годує. У тебе жінка – золото. Не кожна б так хотіла.

– І не кожна, то правда, – підтвердив дядько Трохим на захист матері. – Тільки не ображайся, Іване, але твоя Хтодоська нізащо б не терпіла.

– А чого тут ображатися? – спокійно сказав дядько Іван. – Не терпіла б. То правда. Вона така. Якби я до хати привів таку комельгу, то вона б і мене з хати вигнала. От їй-Богу!

– Бо ти її розпустив, – сказав батько. – Жінку не можна розпускати. Люби жінку, як душу, а тряси, як грушу.

– Ні, Гилько, то як яка вдасться. Є така, що ти їй нічого не зробиш, хоч ти що.

– Ну, то давайте вип’ємо за Катьку. Вона і господиня добра, і до нас терпляча. То дай їй, Боже, доброго здоровля!

Випили, захрумкали огірками і взялися за галушки. Їли та хвалили. А потім котрийсь зітхнув.

– Ех, хлопці, скоро кінець нашим вечорницям. А шкода. Дуже добре отак в гурті посидіти.

– А чого це ти, Антоне, завів сумної?  Кінець вечорницям!

– Бо весна скоро. В поле підемо – то не до вечорниць буде.

Всі загули.

– Ото вигадав та й зажурився казна-чим.

– Де ще та весна!

– Ще так закрутить, що тільки тримайся.  А йому весна! Де ще та весна!  Спить десь ще та й не думає про нас горопашних, що нам вже та зима надоїла гірше від гіркої редьки.

– О, о, дивіться на нього!  Зима йому надоїла! А чим же вона тобі так надоїла?  Сидиш собі, неробствуєш, горілочку попиваєш, побрехеньки слухаєш. Чого тобі ще?

– Воно правда. Але весна – таки весна. Як подумаєш, як воно весною. Тепло та зелено, а як ото садки зацвітуть, то так серце й зайдеться.

– О, диви на нього!  Чи не на любов потягнуло часом?

– А як і на любов, то що?  Хіба не буває такого, щоб ото старший чоловік та молоду собі сподобав?

– Чому ж не буває? Сивина в голову, а біс в ребро.