– А особливо весною…  Весною, хлопці, і пень – дерево.

– Розмріялися! Куди там! Весна їм на думці!  – засміявся батько, що нещодавно виходив до корови подивитися:  теля чекали.

– Ви б побачили, як там кушпелить, то покинули б про весну говорити. До ранку так позамітає, що й з хати не вийдеш.

Дядьки запахкали цигарками. А дядько Трохим і каже:

– Давайте, хто там, ще одну байку – та й додому. А то дорогу доведеться прокидати. Давай-но, Даниле, ти так дуже рвався.

– Я не рвався, але, якщо розказувати, то я розкажу. Аби тільки мене слухали. І щоб ніхто не перебивав.

– Та хто ж найбільше перебиває, як не ти? – сказав дядько Іван.

– Я? Перебиваю?

– А певно, що так. А може ні?

Готова була зчинитися буча, та гарикнув дядько Трохим.

– Старі хлопи, а як діти. Давай, Даниле, розказуй. А якщо ні, то давайте розходитися.

Всі замовкли і стали слухати Данила. Розходитися нікому не хотілося. Ніч довга, ще буде час і виспатися. От Данило і почав.

– Якось напровесні, як ото річка скресла, поїхали ми з кумом Петром до Волочиська. Дорога геть-таки паршива, болотня непролазна, але їдемо, бо жид удвічі платить. А тих грошей, грім би їх побив, чомусь завжди треба. От виїхали ми ще зранку та їдемо. Помалу їдемо, бо по такій дорозі не дуже поспішиш, але їдемо. Дивимось – по дорозі дідок іде, ледве ноги переставляє. Що один чобіт з болота витягне, то другий застрягне. Шкода мені стало старого, що болото місить. Дай, думаю, підвезу діда, якщо йому з нами по дорозі. Подякував старий і сів. А коли доїхав до того села, де йому було треба, ще раз подякував та й каже:

– Ви, хлопці, я так думаю, заночуєте в Колісному.

– Ми ще й самі не знаємо, де нам ночувати доведеться.

– Ви не знаєте, а я знаю. В Колісному заночуєте. То я вам таке скажу: як в’їдете в село, місток буде. Після містка буде третя хата з великими вікнами. Гарна така, упоряджена садиба. Так щоб ви там не ночували. Ні в якім разі.

– А чому, діду? – запитав я здивовано і зацікавлено.

– Ну… Багато будеш питати, швидко постарієш, як ото я. Теж багато питав. Моя вам порада така. Я знаю, що той чоловік, котрий їде з тобою, не послухається моєї поради, але краще б він послухався.

– А ви, діду, ворожбит чи чарівник? – питаю.

– Та… Як тобі сказати?..  Трохи ворожбит, а трохи й чарівник. Життя всього навчило. А я вже на світі живу чималу купку літ.

Подякував я старому за пораду, немало надивувавшись, та й поїхав далі, а старий пішов собі, і далі місячи болото своїми старенькими чобітьми.

Впоралися ми з тим, що нам було доручено, та й повертаємося додому. І випало нам, як дід і казав, ночувати в тому ж таки селі, в Колісному. Кумові Петрові я поки що про дідові застороги нічого не казав, бо трохи вже знав свого кума. То був такий чоловік, що завжди зробить не так, як йому радять: зробить все навпаки.

В’їхали в село. Минаємо третю хату від містка. А хата, скажу я вам, показна така, з великими вікнами. Тоді ще по селах таких хатів і не зводили. Бачу, мій кум Петро коней зупиняє.

– Отут, – каже, – ми й заночуємо. Бачиш, яка господарська садиба?  Думаю, господарі не відмовлять подорожнім. А як треба, то щось їм і заплатимо. Дуже вже та хата мені до вподоби.

Отут я вже й мусив розказати про дідову засторогу. Кум Петро немало здивувався.

– А звідки той старий знав, що ми тут ночувати будемо?

– Не знаю. Звідкись знав.

– Ет, дурниці!  Ти завжди щось вигадаєш. Хлоп, а віриш всяким знахарям та ворожбитам, що від старості здоровий глузд втратили. А я в ті казки не вірю. Хочу тут ночувати – то й буду тут ночувати. І ніякі знахарі мені не мають нічого до розказу.

– А може, Петре, все-таки не треба? – намагався урезонити товариша я.

– Що не треба? Ночувати? Та мені навіть цікаво стало: чому нам тут ночувати не можна? А тобі не цікаво?

– Зовсім ні.

– Ну й дивак ти!

– Я б таки казав…

– І не кажи – не поможе.  Ти собі як хочеш, а я ночую тут.

Та й пішов домовлятися з господарями. Поплентався і я за ним, хоч, чесно кажучи, на душі кішки шкребли. На диво, господарі відразу й погодилися. Нагодували нас вечерею, ще й окрему кімнату для нас відвели – небачена розкіш для фірмана. От полягали ми, а Петро й каже:

– Готовий побитися об заклад, що ми тут будемо спати, як цісарські вельможі. А той дід просто позаздрив нам. Йому не хотілося, щоб нам сьогодні добре спалося.

Та й заснув, аж захропів.

– Ну-ну, – тільки й сказав я. А я не міг спати та все дослухався до якихось притишених звуків, що, як мені здавалося, чулися довкіл. І не вперше мені ночувати в чужій хаті, але ця хата була якась особлива. Чи це мене отой дід так налаштував?

«Це вже я потрохи з глузду їду, – думаю собі. – От Петро хропе собі – і йому нічого. От мати б такий сон».

Але тут якраз годинник пробив північ. І після дванадцятого удару під вікном почувся голос:

– Ну що, є?

І хтось з хати йому відповів:

– Є.

– Обидва?

– Обидва.

«Це про нас, – подумав я. – Що ж воно таке? Що ж тепер з нами буде?»

І волосся в мене наїжачилося. Я легенько штовхнув під бік Петра, щоб він прокинувся, але той ще дужче захропів. А розмова між тими двома продовжувалась. Той, що був надворі, запитав:

– Сплять?

– Один спить, аж хропе, а другий у темряві мух  лічить.

– Які тобі мухи!  Їх ще нема.

– Знаю, що нема. Це я так.

– А господиня що?

– Нема. Полетіла.

– На чому?

– На коцюбі.

– А-а, значить, недалеко. Однак можна трохи побавитися.

– Можемо, можемо. Бо я тут зовсім занудився.

– Починаймо. Тобі буде той, що спить, а мені – той, що мух лічить.

Тут я з усієї сили штовхнув Петра під бік.

– Ти чого?  Якої матері? – спросоння гарикнув Петро. Але я нічого не встиг йому відповісти, бо в наступну мить мене щось немов підкинуло вгору, мною закрутило, замотуляло, аж в голові запаморочилося, і тут-таки я вилетів через вікно надвір, як був, голий, тремтячи від холоду і від переляку. Не встиг я гаразд усвідомити, що таке зі мною відбувається, як мене обхопили холодні дужі мацаки і притиснули до чогось холодного, це, очевидно, було тіло мого нападника. Ті мацаки скрутили мене так міцно, наче мотуззям, що я не міг не тільки боронитися, а, здається, не міг і дихати.

«Отут мені і гаплик! – подумав я. – Пропав ні за цапову душу, по глупоті своїй і чужій».

І тут я відчув, як хтось сильно вдарив мого нападника. Той охнув і випустив мене з своїх цупких обіймів. Мацаки йому обвисли, він поточився, але не впав. Я замість того, щоб чимдуж тікати, все ще стояв, тремтячи від холоду, бо конче хотів знати свого рятівника. Але було темно. Я бачив лише постать і ніяк не міг роздивитися, хто ж все-таки мене порятував. І тут я почув голос, такий знайомий мені, старечий, але ще дужий і владний.Це був голос того діда, котрого я сьогодні підвозив.

– Ах, ти, Темрюче!  Ах, ти, злодію!  Ти ж мені обіцяв, що не будеш людям збитки робити.

– Хіба ж це збитки?  Так собі, розважитися трохи хотіли.

– Ось я тобі влаштую розвагу.

– Не треба. Я вже більше ніколи не буду.

– Ні вже. З мене досить. Іди ж ти в нетрі-нетрющі, де звір не пробігає, гад не проповзає, птиця не пролітає, де нога чоловічеська не ступає. Згинь!

– А-а-а! – закричав Темрюк, і голос той віддалявся, віддалявся, аж доки не пропав. Тоді старий до мене:

– А ти чого стоїш і тремтиш?  Закоцюбнути хочеш?  Ану марш до хати!  Тим паче, що  там твій приятель. Дурного, правда, розуму, та то вже таке. З тим нічого не зробиш.

Я через вікно і до хати вскочив, як в рай попав. Хата, хоч і вихолола, а таки ж хата. Як не дивно, дід за мною, теж через вікно. А в хаті… Мати Божа!  Все перевернуто, а кум Петро підім’яв під себе якусь гидку потвору і душить її, і гамселить з усієї сили, а батькує так, що зроду-віку ніхто ще таких слів не чув.

– Пусти його, – сказав дід.

– Ні, я ось його, вражену, навчу, як фірмана зачіпати.

– Ой, не буду, ой, не буду!  І десятому закажу, щоб фірманів не зачіпав.

– Пусти його, – повторив старий. Петро відпустив. Тепер стояв, відсапуючись, і продовжував брутально лаятися. А дід, посміхаючись, казав:

– Ну що, Коцюбнику?  Набридло тобі жити у теплій хаті?  Га?  І тепло, і ситно. Не гоже з дідом сваритися, ой, не гоже. Ми з тобою як домовлялися?  Не робити людям пакості. Чи ти забув нашу домову?  А ти…

– То не я. То Темрюк. То він таке затіяв.

– Іди ж ти тепер в нетрі-нетрющі, де звір не пробігає, де гад не проповзає, птиця не пролітає, де нога чоловічеська не ступає.

– А-а-а! – залунало і стихло. І Коцюбника не стало. Тепер старий дивився на нас втомлено і з докором.

– Ну що, хлопці?  Як воно – старших не слухати?

– Та ми… Не знали, – замимрив я. Петро мовчав. Сопів і мовчав.

– Отак воно. І собі ніч перепсували, і мені спати не дали. Провчити б вас, як ото дітей малих вчать за непослух. Та бачу я, що з вас і так досить. Лізьте скорше під перину, грійтеся. А я подумаю, як вікно залатати. Спати ви вже однак не будете. Та вже до ранку доведеться дочекати. А вранці – в дорогу.

– А що ми завтра господарям скажемо?  Як ми їм пояснимо весь оцей гармидер? – захвилювався кум Петро.

– За те не журіться. Я їм все поясню. Будьте певні, вони не здивуються.

Вранці, як тільки на світ благословилося, подякували ми старому та й рушили в дорогу, сніданку не чекаючи. Отаке-то було зі мною та з кумом  Петром на наших фірманських дорогах.

– Але ти, Даниле, брешеш, аж зубами крешеш, – не втерпів дядько Іван.

– Твій батько брехав і тебе навчив.

– Ну-ну!  До мого батька не лізь, бо…

– Що «бо»?  Я теж вмію.

– Хлопці, хлопці, – дядько Трохим встав. – На ніч сваритися – погані сни будуть снитися.

– Послухай, Даниле, – втрутився дядько Василь, – а ви часом з кумом Петром до вечері трохи не перебрали? Тільки чесно.

– Та ти що! По чарці вишнівки – тільки й всього.

– Дякуймо господарям – і по хатах, – отаманував далі дядько Трохим. – І кожен щоб був готовий назавтра нову історію розказувати. Хочеш брехати – бреши, але так, щоб тобі повірили. А хто не вірить – нехай вибреше щось своє, краще. Ну, пішли. Дякуємо господарям, що нас терпіли, що для нас хату нагріли.

Та й пішли, забравши з собою гучні голоси, розкотистий сміх, трохи тепла з хати та світла з гасової лампи. Бо лампа раптом чомусь заблимала, заблимала та й погасла.

– А щоб тобі! – сплеснула в долоні мама. – Забула в лямпу гасу налляти. Тепер доведеться поночі лягати. Добре, що при людях таке не сталося. А то подумали б, що я гасу пожаліла.

– Отака з тебе господиня.

– А до чого тут господиня?  Гасу в лямпу міг би і господар налляти.

– Це бабське діло.

– Де таке сказано, що це бабське діло?  Ти й так нічого не робиш.

– Нічого не роблю?  А хто ж за мене робить?

Суперечку між батьками припинив нагальний собачий гавкіт. Батьки прислухалися, забувши про суперечку, бо виглядало так, що хтось ішов до нашої хати. Але то могло бути й так, що наш собака просто озивався на голоси інших псів, що валували по селі. Поступово нашу хату огорнув сон. Тільки миша десь безкарно шкребла, бо кіт наш десь собі зашився на горищі біля теплого комина.