«Ото, – думаю, – влип  я. І що тепер робити?»

Їду, мовчу, «Отче наш» про себе шепчу. Вже зовсім смеркло. Ось вже зараз і Михнівка буде.

«Мені б тільки до людей, – думаю. – Там я вже собі раду дам».

Їду, не оглядаюся – страшно, страх за плечі ловить. А кортить оглянутися: що там воно? Таки не втерпів та й озирнувся. А позад мене вже не хлоп’як, а парубок сидить, в мій кожух кутається. Тут я вже й обізвався.

– А чого це ти, парубче, на моїх санях вмостився?

А він і каже:

– Не сам я вмостився. Це ви, дядьку, самі мене на свої сани вмостили.

Я ледве віжки з рук не випустив.

– То що ж мені тепер з тобою робити? – питаю.

– А ви завезіть мене туди, де взяли. Навіщо ви брали, коли не ваше?

– Так я ж думав – дитина.

– А хоч і дитина. То й що? Везіть скорше мене назад, щоб вам біди якої не було.

Вилаявся я про себе, розвертаю коней та й їду назад. Та від страху зуб на зуб мені не попадає. Знову молитися став. Коли проїхав десь півдороги від того місця, де я те гаспидське дитя підібрав, оглядаюся – а на санях знову хлоп’як років десяти сидить. Коли вже я до тієї ополонки під’їхав – Мати Божа, Царице Небесна! А в моєму кожусі знову маленька дитина в пелюшках  лежить. Поклав я ту дитину на лід, а воно й заплакало. А я коні батогом та й вйо! Вже й не пам’ятаю, як до тієї Михнівки доїхав. Аж пара з коней йшла.

Спершу і приятелю нічого до пуття розказати не міг, що зі мною було. Аж коли зо три чарки доброї горілки випив, аж тоді попустило та й розказав я про свою пригоду.

А приятель і каже:

– Не можна нічого по дорозі підбирати, навіть кота чи собаку. Особливо увечері  чи перед святами. То ще й так  добре, що тобі обійшлося.

– Так я ж думав – дитина!

– Ага, дитина! Тільки не знати чия.

З того часу я навіть в білий день з острахом обминаю Теофіпольський став. Ох, наливайте, хлопці, бо, згадуючи, ще й зараз мороз поза плечі.

Випили ще. Захрумкотіли огірками.

– Ото добрі у вас, Катю, огірки.

– Що добрі, то добрі. Під такі огірки цілого бутля випити можна.

– Якби того бутля ще хтось приніс.

– А що, думаєш, не принесу?

– Не принесеш. Бо ти скупий.

– Скупий?  От побачиш, завтра ж і принесу.

– Та годі вам. Давайте краще ще щось послухаємо.

Замовкли дядьки, чекаючи нової розповіді. Хто ж почне? Ага, Семен Макогін прокашлявся. Певно, він і почне. О, так і є, починає.

– А я вам, хлопці, ще не таке розкажу. Їхав я якось аж до Волочиськ. Жид платить – то чого не їхати? Дорога неблизька. Швидко я впорався у тих Волочиськах. Віз Лейбі важливого листа та трохи грошенят. Гроші я в чобіт зашив, бо в дорозі всяке може бути. Повертаюся назад. І захопила мене в дорозі ніч.

«Ото, – думаю, – халепа. Треба до когось на нічліг проситися».

Аж тут хутірець. Хата велика, обнесена новим частоколом, ворота міцні, дубові. Гамселю у ворота з усієї сили. І що ви думаєте? Молодичка виходить з лампою, отак, наче тільки мене й чекала.

– Чого гамселиш? – питає. – Чую. Не глуха.

Ворота відчиняє, коней до стайні заводить, мене до хати запрошує. Придивився я – а молодичка нічого, вбрана по-міськи, сама кругловида, моторненька, брови шнурочком. Ще й сама, без чоловіка живе.

«Ну й поталанило мені, – думаю, – з такою молодичкою в одній хаті переночувати – це не кепсько. А якщо ще й теє…»

А тут вже й вечеря на столі. І горілка, і сало накраяне, і варенички в сметані. Люблю ж я ті вареники – душу за них віддав би.

«Ех, – думаю, – не зівай, Семене. З усього видно, що молодичка твоя буде. Добре, що Пріська далеко – не знатиме. А тобі що? На козаку нема знаку».

Весело жартуючи, повечеряли та й ще сиділи, розмовляючи про те, про се. А я таки в дорозі вже добряче притомився, та молодичка така мила, що я й про втому забув. Вона сама й нагадала.

– Ой, – каже, – я пак і байдуже. Ти ж зморений.

Та й кинулася мені стелити. Не встиг я й очей склепити, коли чую – моститься біля мене. Та й ну мене обнімати та цілувати. Щоб який хлоп був, не витримав би. А я ж таки не патик. Пробавилися ми так до ранку.  Яке там їхання! В голові від випитого гуде, спати хочу так, що очей розклепити не можу. От заснув я і проспав так до обіду. Встав, а вже обід на столі. Знову ж таки горілочка-голубонька, борщ, качка смажена, млинчики та ще всяка всячина. Ну яке там їхання?

Так пожив я з тиждень. Про все на світі забув. Добре так мені: і ситно, і тепло, і любка під боком, і журби ніякої. Про все на світі забув: і про жінку, і про дітей, і про жида, що на мене чекає. Певно, подумав, що я з його грішми кудись втік.

Якось я, поївши, та й перехрестився, як то у нас заведено. Либонь до того й не хрестився чи що. А тут надало мені перехреститися. Як тільки хрест на себе поклав – так і опам’ятався.

«Ого, Семене, – думаю, – заморочила тебе молодиця. Отямся. Твої вже, певно, плачуть за тобою, шукають тебе».

Та й, отак подумавши, кажу своїй кралі:

– Пора мені вже, голубко, від тебе забиратися. І вдома, мабуть, зачекалися, та й Лейба чекає на моє повернення: я йому важливого листа везу – замовлення на товар (про гроші, зашиті в чоботі, і не згадую). Так що завтра зраненька і виїду.

Посмутніла моя краля. Очі опустила, сльозою захмарені, та й каже:

– Звісно, поїдеш, як схочеш. Тільки я так думаю, що тобі у мене не кепсько живеться. А вдома що? Жінка сварлива, діти плаксиві, вічно в роботі, жидові догоджай, а тут ти пан над панами. І нічим журитися не треба. Залишайся в мене – і все життя тобі таке буде, хмільне та веселе.

Почухав я потилицю. Глянув на свою любку – а вона ж така гарна, як намальована. І сам не знаю, як я її покину. А з другого боку…  Якщо подумати…  Воно ніби і не зле отак собі трохи побайдикувати. Але ж наш хлоп до такого не звик, йому роботу давай. Неробство небавом і обридне. І перед Лейбою якось ніяково. Він, хоч і жид, а теж чоловік. Я завжди словним був: як сказав, так і зробив. А тут подумає Лейба, що я забрав його гроші та й утік.  А головне – діти. Так і бачу їх перед собою, Тетянку і Василька. Десь там, мабуть, плачуть за мною та побиваються. А Пріська? Вона, звісно, не така краля. Де ж пак! Роботою затовчена, ніколи і вгору глянути.  А колись і вона була – козир-дівка. Ну сварлива трохи – то правда, це в неї є, особливо, коли напідпитку прийду. Зате молодиця чесна, ні з ким не дозволить собі шашні заводити: ні з хлопом, ні з паном.

І тут мені так додому захотілося, хоч плач. А краля знай біля мене лащиться та все горілочки мені підливає.

– Не гризися так, лебедику. Якщо так вже тобі конче треба, то я  сама того листа Лейбі завезу. Та й твоїм передам, щоб не побивалися, що так, мовляв, і так: живий ваш Семен та здоровий, але до вас більше не повернеться.

Тут я знову перехрестився, бо відчув, що знову мені в голові макітриться, і не від горілки. А моя любка й каже:

– Що ти все хрестишся та хрестишся? Хіба ти піп чи монах якийсь? Так знай, я того не люблю. Бачиш, що у мене в хаті жодного образа нема.

Тут тільки я роздивився, що в її хаті і справді нема жодного образа, навіть маленького. Отут я й задумався. Бо де ж таки видано, щоб в хаті не було жодного образа?

«Ей, Семене, – думаю собі, – тут щось не теє…  Заморочено тебе, голубе. Рятуйся, бо пропадеш».

Цього вечора я вже стільки не пив, а лягаючи, змовив «Отче наш». Краля тієї ночі біля мене увивалася, та не дуже. Скаржилася, що нездорова.

Вранці прокинувся я – а моєї кралі нема.

«Де ж вона? – думаю. – Чи не пішла часом на пораду до нечистого?»

Сніданок на столі, прикритий рушником. Я поснідав, щоправда, без горілки. Вийшов – ніде ні лялечки. Сонце вже високо підбилося. Вивів я коней, запріг – і вйо! Коні відпочили, відгодувалися за той час, бо я про них не забував: що, що, а коней доглянути – то для фурмана найперша справа. Та й пішли собі мої коненята рівненько та швиденько. Дорога добра. Їду та й їду. Вже проїхав чималий кусок дороги. Аж раптом мій віз зупинився.  Коні рвуть, а віз ні з місця.

«Що за притичина? – думаю. – Все ж в порядку».

Аж зирк – а моя краля стоїть і за полудрабок воза тримає. Це ж треба мати таку силу, щоб пару здорових коней пересилити.

«Ну, Семене, – думаю собі, – оце ти влип. Така баба багато чого може. Ти перед нею, як мала комашина: пропадеш – і не пікнеш».

І подумки «Отче наш» мовлю та Святого Антонія благаю, щоб допоміг мені. А краля і каже:

– Ах, ти ж, невдячний! То це ти так за моє добро мені віддячив! Не сподівалася я такого від тебе. Втік! Як злодій! Ну що ти тепер робитимеш? Від мене не так просто втекти. Сам бачиш. Розвертай коней.

– Ні, не розверну.

– Розвернеш, голубчику. А все через те, що ти мені сподобався. Добрий ти до любові, Семене. Через те все я тобі прощаю. Їдемо додому – і все у нас буде добре. Ще краще, ніж досі було.

– Ба ні, – кажу, – я вже не повернуся. Я поїду додому, але до свого.

– Ба, не поїдеш, бо я тебе не пущу. Не пущу – і що ти мені зробиш?

А сама стоїть і за полудрабок воза тримає.

– Що зроблю? – кажу. – А ось що!

Та й перехрестив її. А потім батогом, батогом! Вона й воза відпустила, впала на дорогу та й закрутилася, як ото вихор крутиться. Та я вже на неї дуже не роздивлявся, а перехрестився, коней батогом – та й поїхав. Більше вона за мною не гналася, і я щасливо доїхав додому.

– Де ти був? – перший спитав мене Лейба, бо йому те найбільше боліло, бо, як я вже казав, я для нього мав не лише листа, а й гроші. Про них я своїй кралі не сказав – вистачило розуму.

– Ми вже за тобою хотіли шукати. Сам розумієш.

– Та розумію, Лейбо. Чом не розумію? Обламався я по дорозі. Доки майстра знайшов, доки воза полагодив… Словом, натерпівся лиха.

– Ну добре, добре. Добре те, що добре закінчується.

Чи повірив мені Лейба? Либонь, що ні. Але то вже таке… Як собі хотів. А от з Пріською справа була зовсім кепська.

– Не повірила? – не втримався хтось з дядьків.

– Не повірила клята баба! Клявся, божився, а вона однак не повірила, хоч ти їй що!

– Чекай, Семене, – перебив котрийсь. – Як це ти клявся, божився? Це ж гріх!

– Хай там який гріх на тамтому світі буде. Це байка, якщо порівняти з розгніваною Пріською.

– І що, вона так і не довідалася про твої пригоди?

– Якби ж то не довідалася! Я, дурний, не втерпів і таки розказав одному чоловікові, а той своїй жінці… Словом, пішло-поїхало – і до Пріськи дійшло. Ну і мав же ж я. Чи не вперше пошкодував, що в тієї відьми не зостався. Жив би собі. Ех!..

Тут всі хлопи зареготали та й налили ще по чарці. Горілка в пляшці закінчилася. Можна було б вже й розходитися, та якось не хотілося. Так добре сиділося у теплій затишній хаті. Гасова лампа горіла рівно та ясно. Видно, що господиня перед тим добре шкелко протерла. За вікнами, либонь, тріщав мороз. Ніяка робота завтра не приспішувала. Бо яка взимку робота? Худобу попорати – то це ж хіба робота? От і вирішили ще одну історію послухати. Тепер до слова попросився Антін Переплюй. Ніхто так і не знав, чи це його прізвище таке було, чи прізвисько, але так всі його називали. Антін Переплюй славним  фірманом був. Жиди навіть з сусідніх сіл його собі замовляли. Цей фірман далеко їздив.