Сьогоднішній вечір був якийсь особливо зимовий та похмурий. Сніг за вікном перестав падати, притих, наче й він хотів послухати фірманські історії, що збиралися розказувати дядьки. Ми вже давно повсідалися і з нетерпінням чекали, коли вже котрийсь з дядьків відкашляється і почне розказувати. О, Булькатий, здається, збирається. Мені особливо подобалися його історії. Хоча кожен з фірманів був неабияким оповідачем. Але Булькатий знав особливі історії, часом навіть дуже страшні. О, либонь, починає.

– А розкажу я вам, хлопці, одну неймовірну історію. Чому неймовірну?  Бо в неї і справді важко повірити. Але таке було. Сам я того не пам’ятаю, малий ще тоді був, але дід мій розказував. Він теж фірманив.

– О, то ти фірман з діда-прадіда? – здивувався дядько Данило. На нього зашикали, а Булькатий сказав:

– Можна вважати, що так. За прадіда не знаю, а дід мій добрим фірманом був. Так от…

Жив тоді в нашому селі фірман Кіндрат. Зараз вже не пригадую його прізвища, а прозивали його Макогоном. Може, лисий чоловік той був, того не знаю, то не буду брехати. Макогін – та й годі. Часом, як хтось придумає яке прізвисько, то воно вже так прилипне до чоловіка, що й не віддереш. І прізвище забудуть. Буває так, що чоловік і сам потім не може згадати, яке у нього прізвище було. Бо прізвище десь там у книгах записане, а прізвисько завжди у людей на устах. Їздив Макогін на фірманку переважно сам, без гурту. І їздив у найнебезпечніші і найризикованіші дороги. За таку фірманку заробляв чималі гроші. Хоч Макогониха і сварила його за те.

– Ти б, Кіндрате, якось гурту тримався. Все ж воно в гурті якось безпечніше.

– Не лізь не в своє діло. Це не для бабського розуму.  Ти там знаєш, як воно безпечніше, – казав Кіндрат та й не слухав свою жінку, котра, між іншим, таки правду казала. Їздив так той Макогін, їздив, але всьому колись настає кінець. Постарів чоловік, покинув фірманку, хворіти почав, потім і зліг, а невдовзі напровесні і помер.

Поховала його Макогониха достойно, як порядного господаря. Жаль було Макогонисі за чоловіком. Жили вони добре, у злагоді, Кіндрат не пив, жінку не бив. За таким чоловіком і поплакати не гріх. Та ще й на лихо дітей у них не було. Сама тепер зосталася Макогониха, хоч вовком вий. Поплакала перед сусідками. А ті що?  Позітхали, поспівчували та й розійшлися по своїх хатах, до своїх дітей та чоловіків. З молитвою та острахом засинала Макогониха. Хоч дехто й казав:

– То все брехня.  Ніхто по смерті не ходить. Не вірте, Маріє, в ті балачки. Засиплять святою землицею, стільки вже її накидають, що де вже там встати.

І в той самий час інші розказували, як до тої чи до другої покійний чоловік приходив, а до когось – мати, а до когось – батько. Такого страху на бідну Макогониху наженуть, що хоч до хати не йди. А куди дінешся?  Мусиш.

Якось пережила дев’ятини, сороковини – нічого. Відправили все, як годиться, людей покликала, обід зробила, – все, як у нас заведено. А після сорокового дня став чоловік до Макогонихи приходити ледве не кожної ночі. Ходить по хаті, щось мурмотить, біля неї постоїть та й знов ходить по хаті. Лежить бідна Макогониха ні жива, ні мертва. Ледве дочекається того ранку та й іде з власної хати, що стала їй наче осоружною. Вже й свяченою водою в хаті кропила, свячену сіль по кутах сипала – нічого не помагало. Жалілася сусідам. Одні їй вірили, а другі – ні.

– Видумує, – казали.

– А може їй від страху щось мерещиться.

Аж хтось таки нарадив:

– Візьми свяченого маку та обсип кругом хати та до воріт, та, якщо не боїшся, то й довкола могили. Отоді вже більше не прийде. Будеш мати спокій.

Зробила все Макогониха, як радили сусіди. І допомогло. Чоловік більше не приходив.

Молилася ревно за упокій його душі та в церкві свічки ставила.

Так прожила Макогониха літ  зо п’ять. Не можна сказати, що вона забула за свого чоловіка. Зовсім ні. Плакала за ним, сумувала, молилася за спасіння його душі, але ніколи не просила, аби він до неї приходив. Бо воно вже так заведено:  як чоловік  помер, то нехай з Богом спочиває. Нащо живих тривожити?

– Не приходить, Маріє, більше ваш чоловік? – питають цікаві сусідки.

– Ні, Слава Богу, заспокоївся.  Як посипала свяченого маку, так і приходити перестав.

– Хай з Богом спочиває. Але чого він все-таки приходив?  Кажуть, померлі просто так не приходять, а з якоїсь причини.

– А Бог його знає. Не казав нічого. Хоч би у сні щось сказав – так ні.

– А може борги які мав при житті?

– Та ні, Бог милував, не мав боргів.

– А може мав, та не сказав вам?

– Та чого б мав не сказати?  Ми з ним душа в душу жили.

– Богу дякувати, що заспокоївся. А якби так не дай Бог прийшов…

– Свят!  Свят! Свят!

– Якби так ще надумав прийти, то ви, Маріє, бийте його відля.

– Як це «відля»? – зачудовано перепитала Макогониха.

– А отак, від себе.

І сусідка показала, як це треба робити.

– А ще кажуть, – пошепки докинула друга молодиця, – треба лаяти його найбрутальнішими словами.

– Господи!  За що ж його лаяти? – здивувалася Марія.

– Як за що?  За те, що приходить, живим спокою не дає.

– Ото б здивувався мій Кіндрат, почувши від мене лайку. У нас в хаті ніколи таке не водилося. Він ніколи собі такого не дозволяв. А про мене що вже й казати.

– Але кажуть, так треба, коли приходить.

Та Кіндрат не приходив. Марія вже було зовсім заспокоїлася, коли…

Сиділа Макогониха в хліві на стільчику та й доїла корову. Пора саме обідня була. Сонце било світлом просто в двері. День видався гарний, погідний. У Марії на душі теж супокій був. Вона собі тихенько жебоніла щось до корови, а потім навіть якусь пісеньку стала наспівувати. Молоко дзвеніло об дійницю, пісенька наспівувалася, сонечко сяяло, горобці цвірінькотіли. Раптом якась тінь стала у дверях і заступила сонце. Макогониха підвела очі і ледве з того стільчика не впала. На порозі стояв Кіндрат. Стояв, як живий. Тільки одягнений був у той костюм, в якому його поховали. Сполотніла Марія. Ледве не зімліла. І руку не зведе, щоб перехреститися. Тільки подумати!  Білий день, білісінький. А покійник стоїть перед Макогонихою, як живий. І не зникає!  Стоїть і мовчить, і дивиться на неї. А Макогониха з того страху всі настанови забула. Недодоєна корова мукнула, не розуміючи, чому господиня перестала її доїти, а та сиділа на своєму стільчику і навіть подумки не могла «Отче наш» змовити.

Нарешті Кіндрат заговорив. На таке вже Марія аж ніяк не сподівалася. І то дивовижа: почути від покійника живий голос.

– Маріє, – сказав тихо, але внятно. – Марієчко!  Чого ж ти мене так злякалася?  Хіба ж я коли скривдив тебе?  Який я був при житті, такий і зараз. Отямся, дружино моя, слухай  і запам’ятай, що буду казати. Розкажу тобі та й піду. І більше вже не прийду ніколи. Тільки ти зроби все, про що проситиму. П’ять років я до тебе не міг прийти. Через той мак, що ти                                                                                                                                             кругом понасипала. Я мусив весь той мак визбирати, весь до останньої мачинки. Ото було мені клопоту з тим маком. Важчої роботи я при житті не робив, хоч і на фірманку їздив. Ну як?  Заспокоїлась трохи?  То слухай. Вчинив я при житті важкий неспокутний гріх. А головне те, що я в ньому не покаявся ні перед священиком, ні перед тобою, дружино моя. Тобі не розказав, бо не хотів свій тягар, що каменем лежав у мене на душі, ще й на тебе перекладати, а перед священиком не висповідався, бо боявся, щоб священик комусь не розказав і щоб мене до в’язниці не запроторили. А сталося зі мною таке. Їхав я якось з фірманки. Віз жидові чималу суму грошей. А ти знаєш, що я завжди їздив сам. Не послухався тебе, моя розумнице, як ти радила мені в гурті на фірманку їздити. Не послухався. А треба було послухатися. Поблизу Шумських лісів напав на мене грабіжник. І досі не розумію, чого він був сам. Може, думав, що я така легка здобич, а може з фірманами ніколи справи не мав. Не знаю. Але був сам. І така мене чогось лють охопила на того грабіжника. І я його, от не повіриш, убив. Лопаткою. Вихопив з воза і… Тут вже йшлося про те, хто кого. Затягнув його в ліс і там закопав. А ліси Шумські колись дрімучі були. Хто його там шукатиме?  Помився в потічку та й поїхав додому. Воно, якщо розібратися, то я не був винен, бо, якби не я його, то він би мене порішив. Та гріх є гріх. Я собі постановив: нікому про те не казати.  Та Бог все бачить. Перед Богом ні з чим не сховаєшся. От тепер мене на тамтому світі не приймають, бо я – великий грішник. То я тебе дуже прошу:  розкажи про мій гріх священику. Закажи панахиду одночасно в дев’яти церквах. Постав скрізь по дев’ять свічок і ревно молися, то може Бог прийме мою душу на вічний спочинок. Прошу в тебе допомоги, бо я вже сам собі нічим не можу зарадити. А ти не бійся. Більше я тебе тривожити не буду.  Не буду приходити до тебе ні вдень, ні вночі.

Сказав так та й зник, наче його й не було. Як зі сну прокинулася Макогониха. Вже не знаю, чи  додоїла вона ту корову, чи так лишила. Прийшла до хати, впала на коліна перед образами та й довго молилася, аби Бог простив тяжкий гріх її чоловікові і прийняв його душу в Царство Небесне. Отак помолившись, зібралася та й пішла до священика. Кажуть, все зробила Марія, про що просив її чоловік. Окрім священика, нікому й словом не обмовилася. Це вже потім мій дід якось про те довідався. Пішла по дев’яти селах, щоб заказати панахиду в дев’яти церквах. В місті все це простіше, там церков багато. А в селі ж одна церква на все село. Казала потім моєму дідові, що більше Кіндрат не приходив і навіть ніколи не снився. Видно, Бог змилосердився таки над ним та й прийняв його душу в своє царство.