Наступного вечора сходилися трохи раніше. Доки пили, доки їли, доки хвалили нашу маму, то ми вже втомилися й чекати. О, нарешті. Здається, зараз вже почнуть. Позакурювали. Дядько Трохим звернувся до своєї ватаги:

– Ну що, хлопці? Хто на останок розкаже якусь історію?

Всі на хвилю замовкли, а потім відкашлявся дядько Іван. Ще раз затягнувся своїм міцнезним самосадом, наче жаль йому було так надовго з ним розлучатися, і сказав:

– Воно, хлопці, ніби так… Я ті фірманські історії розказувати починав, мені годилося б і закінчувати. Як ви на те?

– То розказуй. Але не бреши, – ущипливо зауважив дядько Данило.

– Ти, Даниле, краще помовчав би, – образився дядько Іван.

– Отак. Ще посваріться на останок, – урезонив товариство дядько Трохим.

– Легко сказати – не бреши. А я не так скажу. Добре збрехати теж треба вміти. Це, скажу я вам, талант. Бреши, Іване, бреши, але так, щоб тобі повірили. А хто не повірить, то нехай збреше краще. Але то вже буде наступної зими. А ви слухайте і не перебивайте.

Ми, малі, нашорошили вуха – і дядько Іван почав.

– Історія та не зовсім фірманська. Але, мандруючи по наших дорогах та по наших селах, всякого наслухаєшся та набачишся. Ото слухайте ж і ви.

Жила собі в одному селі баба стара. Бабою Хомихою її прозивали. Це по чоловікові. Чоловік її Хомою звався. Той Хома давно вже помер, а баба жила. Вже, либонь, до ста їй доходило. Часом у неї питали:

– Бабо, а скільки вам років?

– Га? – приставляла руку до вуха, бо таки вже й не дочувала трохи.

– Років, років, бабуню, скільки вам?

– Та Бог його зна, дитино. Та хто б їх лічив?  Роки – не гроші. Що їх лічити? Та я, моя дитино, до стількох і лічити не вмію.

– А чом же, бабцю, вас совіти лічити не навчили?  Вони ж всіх вчили.

– Та при совітах нічого лічити було. Хіба що трудодні. Та за них і так  нічого не давали. Спершу я служила в панів. Роботи тієї було – ніколи й вгору глянути. Все бувало переш, миєш, готуєш. А як наїде було гостей – ой, матінко!  І все горді такі та пихаті. Воно звісно – пани!  А потім, як совіти прийшли… О, тоді в мене вже своїх дітей  черідка була.  Що кажеш?  Е, ні, своїх дітей я вміла полічити. Їх у мене десятеро було. О!  Як пальців на двох руках.

І баба показувала дві руки з покрученими кострубатими пальцями.

– А чого, бабо, пальці у вас такі покручені та кострубаті?

– Від роботи, дитино, від роботи. Скільки всього довелося їм переробити.

Бувало, підеш на річку прати, а вода зимна, аж руки ломить. А переш, бо мусиш. Тоді не було такого, що само пере, само ще й викручує. Ой, наробилася я за вік свій довгий. Нехай Бог боронить. І напряла, і полотен наткала. А що вже набілила того полотна, то таке вже білісіньке було, як папірчик.

– Бабо, а де ж ваші діти?  Куди ж вони порозбігалися, що, маючи стільки дітей, ви самі роки свої доживаєте?

– А-а!  Діти!  Порозходилися по світу. А чого мають  коло мене сидіти, мої старі кості пильнувати?  Вони ж не винні, що мені Бог такий довгий вік відміряв.

І баба стала загинати пальці на обох своїх руках, що вже не гнулися, та й розказувати про своїх дітей.

– Григорій та Олекса, – оглянулася довкола, наче боялася, що хтось її почує, – в бандерівцях були, мої соколики. За те їх на Сибір совіти заслали. Звідти вони й не повернулися,  і звісточки ніякої звідти не прислали.

Стара витерла сльозу сухою шкарубкою долонею.

– А я так собі думаю, що нікуди їх не везли, а десь у якомусь яру розстріляли – і квит. І я тепер не знаю, де лежать їх кісточки.  Петра і Миколу німак на війні забив. А Максим в Гамериці жиє.

Стара просвітліла, розпогодилася, аж наче помолодшала.

– Добре жиє, карточки шле. Такі славні. В нас таких не роблять. Де там! Знимки з жінки, з дітей. Видно, що файно жиє.

– Краще б ваш Максим, бабо, прислав би вам трохи долярів.

– Що кажеш?  Чого прислав?  А-а!  Долярів!  Та нащо вони мені? Якби так колись, то треба було б поле купувати, хату ставити. А тепер… Поля мені не треба, хату маю, мені вистачить, на хліб маю – пенцію дають. А більше мені й не треба.

– А дочок, бабцю, мали?

– Мала, аякже!  І дочок маю.  Але перше вже я за синів докажу. Про кого це я казала?  А-а!  Про Максима. Семен в Польщі. Приїжджав два роки тому. Навіз мені всього, що, Боже ти мій!

– Міг би й частіше звідатися.  Польща – не бозна-яка далина.

– Га?  Що кажеш?  А-а!  Що йому їздити та на мене, стару, дивитися? Жива, та й то Богу дякувати. А як вмру… То село й поховає. Хто там їм писати буде?  А Микита – той в Росії, аж за Москвою.  І Настуню з Марією туди забрав. Там і женився, а дівчата  заміж повиходили. Тих давно вже не бачила. І не пишуть. А може думають, що й нема вже мене на світі. А я живу…

Стара засміялася.

– І як вони там живуть межи тими москалями?  А найгірше те, що мої внуки москалятами ростуть. Чи ж хоч охрестили там їх?

– Там, бабо, також церкви є. Як і в нас.

– Слава Богу!  Бо я собі думаю:  край дикий, хто його знає.

– А ще одна ваша дитина?

– А-а!  Ще Христя. Христя не дуже далеко й живе, але море треба перепливти. То там і живе моя Христя. Як дасть Бог мені ще трохи прожити та як відважуся, то може й поїду до Христі, звідаюся, подивлюся, як там вона жиє, та й назад повернуся, бо вмирати таки тут хочу. Я вам так скажу:  людина має вмирати там, де вона народилася. Своя земля і рідна, і легка. А чужа земля може й не прийняти.

– Як так, бабо, – не прийняти?

– А так. Не прийме – і все. А скільки так бувало, що помре людина десь на чужині, а потім її у своїй землі знаходять.

– А як же ж так може бути?

– А Бог його знає, як воно так стається, але кажуть, що таке буває. Отак і я.

Якщо на чужині довелося б вмерти, то таки прийшла б та й лягла б у рідну землю.

– Краще живіть собі, бабо, та не вмирайте.

– Та живу, дитино. Світ білий кожному милий. Але тяжко вже, дуже тяжко самій. А ще таке, що кожен, хто народився, таки мусить колись і вмерти.

Взимку захворіла баба Хомиха. Довго слабувала. Думали вже, що вмре. Сусіди і воду носили, і в печі палили, і страву та молоко старій приносили. Люди в нас добрі, співчутливі. Але стара не вмерла. А як весна струмками зажебоніла, баба Хомиха і з хати вийшла. Вийшла та й посміхнулася.

– Дякую тобі, Боже, що дав мені ще ту красну весну побачити.

А коли вже стежки добре попросихали, взяла баба Хомиха лопату та й попрямувала на цвинтар.

– Куди так, бабо Хомихо? – питали в неї. Спинилася, віддихалася.

– Та йду собі на цвинтарі місце готувати.

– Та бійтеся Бога, Хомихо!  Хіба ж можна?  Як прийде час, то вже село подбає про те ваше місце.

– Е, ні, голубцю. Я хочу знати, де я буду лежати. Щоб не була то якась ярака або ще якесь безголов’я. Бо чужим що?  Покладуть де-небудь – та й байдуже. Ціле літо день-у-день ходила Хомиха на цвинтар. Носила землю  фартушком, щось там робила, порядкувала, а восени (бо влітку на селі нема часу по цвинтарях роздивлятися),  так ото восени, як побачили люди, то й здивувалися. Баба Хомиха висипала собі високу могилу, дерням обклала, хрест поставила. На могилі цвіли квіти, барвінок хрещатий обжився тут. Біля могилки міцна, добротна лавчина, дубова, щоб довго стояла. А на лавчині й сама Хомиха сидить, жива-живісінька. А люди йдуть та дивуються.

– Зовсім стара з глузду з’їхала. Це ж треба!  Сама живе собі, а могила на неї чекає.

– Ще й з хрестом. Бр!  Аж страшно.

– А я вам, люди, так скажу:  і не дивно, і не страшно. Це молодим страшно. А старі вже до того по-іншому ставляться. Вони вірять у Воскресіння, то їм і вмирати не страшно. Та й за чим їм жалкувати?  Діти вже виросли, молодість минула. Зосталися тільки хвороби.

– Ай, не кажіть. Вмирати однак не хочеться нікому.

– А хто в нас питає, чи хочеться, чи не хочеться?  Приходить час і… Все, що народилося, колись має вмерти. От вам і вся премудрість.

– Воно так, але я б таки не хотіла бачити свою могилу. Як вже потім буде, то нехай буде, але, доки я живу… Ні, таки стара трохи той…

Отак собі люди кожен по-своєму судили та міркували, а Хомиха мало не щодня ходила на свою могилу, сиділа на лавчині та милувалася квітками, що рясно цвіли.

А як похолоднішало, стала стара Хомиха ладнатися в дорогу.

– Куди ж ви, бабо? – питають у неї сусіди.

– Та от… Доки ще те море не замерзло, бо кажуть, що море також замерзає, хоч і солоне. Як ото річка. То поки ще те море не взялося льодом, хочу я до своєї Христі звідатися.

– І вам не страшно, бабо?  Нехай би та ваша Христя краще до вас би звідалася.

– Ой, голубцю, хіба ж молоді мають час?  То старих ніяка робота не береться, а молодим… Там у Христі, як все буде добре, я й зиму перебуду. А весною, як дасть Бог дожити, знову в село повернуся.

– А як ви, бабо, до того моря доберетеся?  Це ж далеко.

– Та яке там далеко. Ніч поїздом – і море. То тільки до того Гадесу треба добратися.  То я вже попросила Василя Куцого.  Я йому заплачу – то він мене й завезе до того Гадесу. І на пароплав посадить, і Христі таліграму дасть, щоб мене зустріла. Аякже! Я хоч стара, та не зовсім дурна баба. Я знаю, як має бути.