«Господи, Слава Тобі, що здихався» – подумав собі отак і купив другу. Як показала моя  Зірка циганам свій норов, як побачили вони, що з нею спасу нема: ні ласкою, ні биттям її не візьмеш, так вони й до мене.

– Послухай, хазяїн, – каже циган, – що дасиш за свою кобилу?

– Нічого не дам, – кажу. – Ідіть ви до лихої матері разом зі своєю кобилою.

– Так то ж твоя.

– Яка вона моя? Моя он в стайні стоїть, сіно хрумкає. А ту… Якщо ви вже вкрали, то вона тепер ваша.

– Ні, дядьку, не жартуй. Це ж точно твоя кобила. Я сам… Бачив, як її виводили.

– То й що з того? – кажу, – була моя, а стала ваша. От і цілуйтеся собі з нею.

– Послухай, хазяїн… Хочеш, бери свою кобилу, а я ще тобі двадцять карбованців дам, на… Як там у вас кажуть? На могарич.

– Е, цигане, я тобі ще й сам могарич поставлю, що ти її вкрав. А тепер, вмів украсти – зумій тепер на ній їздити.

– Так вона ж…

– Знаю, голубе. От тільки не розумію, чому всі кажуть, що цигани на конях добре знаються.

– Обманула, хазяїн, обманула!

І вилаявся по-циганськи.

– Обманула, кажеш? Тоді вона вашого роду. Бачиш, як зле, коли тебе обманюють.

– Послухай, хазяїн, – не вгамовувався циган.  – Візьми свою кобилу. Я тобі на доплату тридцять карбованців дам.

– Не візьму, – кажу.  – Я радий, що її здихався. Та чого ви з нею церемонитеся? Проженіть її, і нехай її вовки з’їдять.

– Виганяли. А вона не виганяється. Назад повертається. А як ми переїжджаємо, то вона за нами йде. Не вбити ж її. Рука не піднімається. А гарна ж яка. Я так люблю коней, що…

– На базарі продайте. Ви ж на те майстри. А самі з того місця далеко тікайте, щоб господар вам її назад не повернув.

– Доведеться, – зітхнув циган та й пішов ні з чим. Як вони здихалися моєї кобили, я так і не знаю.

Зашуміли дядьки, засміялися, зачеркали сірниками, запалюючи цигарки і самокрутки.

– А тепер, Федьку, розказуй якусь цікаву фірманську історію.

– От тобі маєш! А про кобилу хіба ж не історія? Хіба ж не фірманська?

– Ні, це не фірманська історія. Це домашня. А ми тут розказуємо…

– Знаю, знаю, що ви тут розказуєте. Таке, що потім не те, що надвір, а й у сіни вийти страшно. Що ж, і я знаю таких історій чимало. А те, що я вам зараз розкажу… О, то така історія, що ви всі від страху навіть за поріг не вийдете. Так і залишитеся до ранку в Гильковій хаті.

Всім відразу стало цікаво.  І чого це люди так полюбляють лоскотати собі нерви всякими страховинами? Я вже виросла, а й досі того не можу збагнути. Та історія вже починалася і треба було слухати.

– Якось їхали ми кількома возами десь аж до Теребовлі. Поверталися вже додому, коли застала нас серед поля ніч. Воно можна було б переночувати просто в полі. Було літо, саме квітували жита. Ніч була ясна, зоряна, на дощ наче не збиралося. Та котрийсь сказав:

– Знаєте, хлопці, тут неподалік є старий занедбаний замок. Давайте їдемо туди. Я вас можу провести, я дорогу знаю. Там і вогнище розкладемо, і на випадок дощу буде куди сховатися. Там спокійно перебудемо до ранку.

Кум мій Семен, царство йому небесне, бо вже два роки, як його на світі нема, і каже:

– Знаю я той замок. Він дуже давній. Вдень там можна подивитися, є на що. А вночі я б не радив там вештатися. Всяке про той замок розказують. Хто його знає…

Всі тут-таки на нього накинулися.

– І ти віриш? То байки для жіноцтва. Та які там привиди!

– Я теж чув, що ніби там по ночах хтось ходить, що там навіть якісь бали з танцями можна побачити. Але я в таке не вірю. Ті, що там колись жили, давно вже повмирали і, мабуть, навіть кістки їхні вже зітліли. Їм вже не до бенкетів. Які там бали! От видумують люди всяке.

– А я такий, що не потикався б у таке непевне місце, та ще й проти ночі, – наполягав кум Семен. – Погода гарна. На дощ не скидається. Отут в полі можна й заночувати.

Та з нього посміялися, назвали його боягузом. І я, дурний, сміявся. Часом на людей таке находить. І не відвага то, і не сміливість, а так, бахвальство.

Рушили до замку. Він зустрів нас похмурими вежами, і, здавалося, що з тих веж на нас ось-ось вдарять з гармат чи просто на наші голови полетить каміння, чи поллється гаряча смола. Товсті мури стін виглядали неприступно і таємниче.

– А добре зберігся, – сказав хтось.

– Камінь. Що йому зробиться?

– Е, не кажи, час і камінь точить.

– А тут і справді острах проймає, аж мороз поза плечі, – сказав Дмитро Кулик – наймолодший з нас.

– Так… Місцина якась похмура і непевна, – докинув кум Семен.

– Ви, хлопці, як баби. Хто ще боїться?  То ми вас на вежах поставимо, щоб ви вартували.

В’їхали у ворота.

– Отут і отаборимося.

Повечеряли, навіть щось трошки випили та й полягали спати. Я ліг на возі, а хлопці, зробивши собі факели, ще ходили оглядати замок, тривожачи його дрімливі тіні та лякаючи один одного. Небавом і вони поснули, бо ж дорога – вона дорога, вимотує чоловіка. Поснули ми міцно. Аж раптом десь опівночі всі разом і прокинулись від якогось шуму. Спершу ми подумали, що ще якісь подорожні на цей замок натрапили. Таке нам раніше і на думку не спало. І люди ті могли бути навіть дуже непевні. Ми тихо перемовлялися між собою і вирішили вдавати, що спимо. А там видно буде. Та який там вже сон? Про сон ми й думати забули.

Було якось так чудно. Спершу здавалося, що місячне світло ніяк не могло проникнути крізь темні мури, але воно якось дивовижним способом проникало і освітлювало якимсь примарним неземним світлом ряди старовинних екіпажів. То були легкі лаковані коляски, закриті карети, ридвани з якимись гербами чи просто прикрасами. З них виходили пани в чудернацькому колишньому одязі і допомагали вийти панночкам і поважним паням, що йшли, замітаючи своїми довгими шлейфами двір, і прямували туди, де ще звечора темніли руїни будинку. Ми ошелешено дивилися в той бік, на ті руїни. Власне, руїн не було. Це був старовинний будинок з колонами. Його вікна світилися, з будинку долинала музика, якась незвичайна, дивовижна. Здавалося, що ми її вже колись чули. А може й не чули, а може це нам тільки здавалося. Ми вже давно перестали вдавати, що спимо, сиділи на своїх возах і ошелешено оглядалися довкола. Було страшно, а разом з тим цікаво. Кум Семен хрестився і повторював «Отче наш». Довкола нас звучали голоси, але вони були якісь неземні, такі, як часом бувають у сні: ніби чуєш слова, а зміст зрозуміти не можеш. Всі наче кудись спішили. Вони проходили повз нас, розмовляючи, сміючись, і складалося враження, що нас ніхто не помічає. Але ні. Ось поблизу зупинилися двоє чоловіків і здивовано стали нас оглядати. Один з них був одягнений зовсім, як ми, і скидався на сторожа замку, а другий був одягнений по-стародавньому, розкішно, і скидався на господаря.

– А ті хто такі? – запитав господар.

– Це не наші.

– Не наші? А чому вони тут?

– Просто заїхали.

– Як це «заїхали»? Чому?

– Ну… Так вийшло.

– Погано стережеш. Ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе розвіяв.

– Я намагаюся стерегти. Роблю, що можу. Але це не завжди виходить. Знаєте, пане, серед хлопів є такі, що…

– Знаю. То може їх покликати?

– Ні, не треба, прошем пана. То хлопи. Хіба он того.

І він вказав рукою на нашого Дмитра.

– Він ще досить молодий. Для пані Ядвіги. Вона в нас без кавалера.

– Зараз я пришлю за ним панну Зосю.

І пройшли обидва в будинок. Дмитро перелякано цокотів зубами.

– Хлопці, я пропав. Що мені робити?

А що робити? Тікати було пізно. Та й куди втечеш серед ночі?

– Молися, молися, Дмитре, – шепнув кум Семен.

– А ти  хрестика маєш?

– Ні… Якось так… вдома лишив. В мене він золотий. Жінка каже: «загубиш». От я й лишив.

– Хлопці, дайте хтось йому хрестика.

Але з хрестиком в таку пору не дуже хтось хотів розлучатися. Однак кум Семен протягнув йому свій – треба ж було хлопа виручати. Йому в цей час було найскрутніше.

– На, бери. Одягни на шию.

Тільки Дмитро встиг одягнути хрестика, аж тут до нього дівчина біжить. Та й стала, не добігши, наче її щось зупинило.

– Вас… – запнулася. – Тебе веліли покликати.

– А як тебе, дівчино, звати? Ти Зося? – не дуже й розгубився Дмитро.

– Так. Я – Зося. Але ходімо вже. Пані Ядвіга не має з ким танцювати.

– Послухай, Зосю, але я не вмію танцювати ваші танці.

– Як не вмієш? Менует не вмієш? Ах, який танець!