Катерино, відчини-но,

Катерино, встань-но.

Дай нам їсти, дай нам пити,

Як то буде файно.

 

Батько сміється і вуса підкручує.

– Воно й добре, що до жінки ходять. Значить, добре я парубкував. Гарну кралю собі висватав.

Мати зашарілася.

– Ой, минулося вже.

– Та чого там минулося? – не здавався дядько Данило. І тихо, але виразно заспівав:

 

Я до тої Катерини

Не піду ніколи,

Бо до неї хлопці ходять,

Як жиди до школи.

 

– А бодай вам, – сміється мати. А дядько Трохим раптом тихо почав тужливу пісню, давню, як сон. Всі замовкли, спершу слухали, а потім і собі стали тихенько підспівувати. Здавалося, що хвилі вливаються у повноводу річку, і вже річка та стає морем. І це було щось таке величне і гармонійне, що аж волосся їжачилося. Коли співають дівчата – то одне, а коли хлопи – то зовсім інше. До гурту долучив свій голос і наш батько. Він гарно співав, його не сором було б з його співом і на люди. Та тоді багато було гарних голосів. Чомусь зараз, коли з’явилися і радіо, і магнітофони, і музичні центри, гарних голосів поменшало. Чому б то? А може тому, що рідше співають гуртом. А як уже зберуться з якоїсь нагоди, то втупляться в той телевізор та й дивляться. І розумне, і дурне, і всяке. От і виходить… Але давайте вже слухати пісню, ту, колишню. Це була якась дивовижна пісня. Вона була нетутешня, бо в нашому селі так не розмовляли. Її привезли хлопи десь з Галичини, з Яворівщини, коли були там на заробітках. І зберегли так, як чули, нічого в ній не міняючи. Пісня тужила, може через те, що вивезли її з рідних місць, що звучить вона тут, серед чужих людей, що й мова у них ніби і та, а ніби і відмінна. Однак пісня звучить, стелиться, розлягається. А чи пам’ятають ту пісню там, на Яворівщині, в селі Бунові, звідки й прийшла вона? Може й не пам’ятають. Її співав колись старий дід… Гай-гай! Діда того вже давно нема. Бо що людина? Діда нема, а пісня є. Вона живе, нехай навіть у чужій хаті. Та й хата таки не зовсім чужа. І образи у вишитих рушниках по стінах, і хліб на столі, і дядьки сидять, попідпиравши голови руками, і навіть ми, діти, заслухалися та й про пустощі забули. Не ворухнемося, слухаємо, бо то пісня вже така, не звичайна пісня.

 

Пийте, люди, горілойку,

Білі гуси – воду.

Пливіть, пливіть, гусятойка,

Аж до мого роду.

Іще гуси не доплили,

Вже родина знає,

Вже ся мною, сиротою,

Родина чужає.

 

Не чужайся, родинойко,

Я тобов не буду.

Приїдь, приїдь в гостинойку –

Я ти рада буду.

 

– Чим нас будеш гоститойки?

Ти хліба не маєш.

Чим нас будеш напувати?

Ти грошей не маєш.

– Буду я вас гоститойки

Добрими словами,

Буду я вас напувати

Дрібними слезами.

 

Тільки-но скінчилася пісня, як у сінях хтось голосно загупав чоботиськами, оббиваючи сніг.

– Хто б це так пізно? – здивувався дядько Данило. – Всі наші ніби в зборі.

Аж тут двері відчинилися – і на поріг став Федір Булькатий.

– Добрий вечір. А диму скільки! Отак відразу й не розбереш, чи то хата, чи корчма.

– Та яка ж то корчма, як горілки нема?

Дядьки заворушилися, кожен неодмінно хотів потиснути руку Федору Булькатому.

– Який гість!

– Де ж ти волочився, що тебе досі не було?

– А ми вже думали – виїхав куди.

– Нікуди я не виїхав. І не виїду. Бо кращого борщу, як варить моя жінка, не зварить ніхто.

Тут вже подала голос моя мати.

– Хоч один чоловік свою жінку похвалив.

– Е, Катю, так не годиться, – заступився за чоловіків дядько Іван.

– А ми своїх жінок хіба ж ганили?

– Не ганили, але й не хвалили, – не відступала мати. В хаті здійнявся тарарам. Кожен взявся негайно хвалити свою жінку. Але дядько Трохим перекрив всіх своїм могутнім басом.

– Гей, товариство, чекайте-но. Не про те зараз балачка. Всі наші жінки найкращі, бо інакше ми б їх за жінок не взяли. Чи так я кажу?

Дядьки загули. – Але зараз мова не про те. До нашого гурту прибув новий чоловік – Федір Булькатий. То яке ми з нього вступне візьмемо?

– Літру горілки.

– Літру горілки і нехай розказує.

– Найперше про кобилу нехай розкаже.

– Чекайте, хлопці, – зупинив гармидер дядько Федір, що його чомусь прозивали Булькатим. І зовсім він не був булькатий. Звичайний собі дядько, широкий в плечах, з міцною короткою шиєю. Могло здатися, що у нього голова прямо з плечей росте.

– Чекайте. Я собі йду. Коли бачу – світиться. Дай, думаю, зайду. Ось і зайшов. І на вас натрапив.  Добре, що натрапив, бо вже думав, куди ви подівалися, що по селі жодного порядного хлопа не зустрінеш. Я вже думав, на фірманку поїхали. А вони ось де затаїлися. Ви хоч господарям гасу купіть, бо весь висвітять, з вами бесідуючи. Оскільки я фірман, хлоп запасливий, то таки щось з собою прихопив. Так, про всяк випадок. Бо, як то кажуть, хто має в торбі, той сяде на горбі.

І Федір Булькатий підійшов до стола і поставив на стіл літру горілки, а ще поклав хлібину. Не спроста і хлібину поклав, бо всі знали, що кращого хліба, як пече Федорова жінка, жодна господиня не спече.

– Оце вам від мене і від моєї господині.

– То чому ж ти і її з собою не прихопив?

– Не можна жінку розволочувати. Нехай вдома сидить та внуків пильнує.

Мати зібрала щось на стіл. Випили, закусили – та й знову до Федора, щоб вже розказував.

– Про кобилу, про кобилу, – нагадав хтось.

– Про кобилу?.. – Федір задумався. – Та що про неї розказувати? Клята була. Ой, і клята! І як я її купив? Сам не знаю. Либонь напідпитку був. Ні, виглядала вона розкішно, просто-таки по-королівськи. Струнконога, вся в яблуках, пишна грива, хоч заплітай. А характер – нехай Бог боронить! І билася, і кусалася, а що вже натурлива була – то страх. Знатуриться, стане посеред дороги – і хоч ти їй що роби: бий, забий – ні з місця. І бив же я її, правду кажучи. Жодного коня не бив, бо не в моїх це правилах, а її бив. Бо ж кажу: дуже клята була. Наскільки гарна, настільки й клята. Якось цигани спокусилися на мою кобилу та й украли її. А я й шукати не став.