Раптом наче завесніло. Почалася відлига. Сніги спливали за водою, танули льоди, капало зі стріх.
– Ну справжня тобі весна, – сказав здивовано і ніби аж ошелешено дядько Трохим, коли зібралися наступного разу.
– А хтось казав, що до весни ще далеко, – ущипливо зауважив дядько Іван.
– І тепер кажу, що далеко. Ого! Ще як завіє, як закурить, то тільки тримайся.
– Може й завіє, але таки до весни йдеться.
– Та певно, що не до зими, – таки мусив визнати дядько Трохим. – А шкода, хлопці, дуже шкода.
– Чого тобі шкода? Зими? Та хай їй трясця!
– Ні, хлопці, не зими, молодості шкода.
Всі засміялися.
– Знайшов, за чим шкодувати. Жалуй чи не жалуй, а не повернеш.
– Не поверну, то хоч згадаю та пожалую. А славно ми, хлопці, тут посиділи та байок всяких понарозказували. Добра хата у Гилька. Як магнітом тягне. А в Катьки огірки і капуста такі, що й нема таких ніде.
– А горілка як добре п’ється під такі огірки і таку капусту.
– Ет, горілка – то дурне, – сказав дядько Трохим, що був налаштований сьогодні на мрійливий лад. – Що там горілка! Її, кляту, пий чи не пий, однак всю не вип’єш.
– І всіх дівчат не перелюбиш.
– Ага, а той все про дівчат! До молодиць переходь. Куди вже тобі до дівчат?
– А що? Молодиці, думаєш, за дівчат гірші?
– А то я не знаю. Ти у нас найбільший спеціаліст і до дівчат, і до молодиць.
– Ех, хлопці, як яка молодичка трапиться… То за неї і цілу вервечку дівчат віддав би.
Регіт, жарти, гармидер, від цигарок дим коромислом. Нарешті дядько Трохим поклав край тій реготні.
– Тихо ви, гріховодники. Он діти сидять.
У мене тенькнуло серце: от! За нас згадали! Зараз, чого доброго, спати поженуть. Але цього разу якось обійшлося. Мабуть тому, що ще було не так дуже пізно. Дядьки щойно тільки повсідалися і закурили по першій цигарці. Ще й розказати нічого не встигли. Ще й вареників мама достатньо не наліпила. А їх треба ого скільки! Мабуть, цілу мидницю, щоб всім вистачило. Мама вже й моїх сестер покликала, аби їй допомагали. Бо коли вона сама тих вареників стільки наліпить?
– Що гріховодники, то правда, – якось похнюплено сказав дядько Данило. – Ось незабаром вже й Великодний піст почнеться, а ми тут…
– А що ми тут? – кинувся дядько Трохим захищати честь своєї «парубоцької» ватаги.
– Що ми тут? Люди статечні, господарів шануємо, образів зі стін не знімаємо, за церкву і за Бога поганого нічого не кажемо. Навіть за попів крамольних анекдотів не розказуємо, як це водиться у других компаніях. А що з нами за наш довгий вік бувало всякого – то тут вже нічого не зробиш. А щоб ви багато не базікали, сьогодні я вам розповім одну історію. Якраз до Великодного посту. Тільки от не можу вже зараз пригадати, в якому селі це було. Десь тут, по нашій стороні, а от де саме… Та нехай, може потім… Тільки жила в тому селі дівчина. Сам я її не бачив, але люди казали, що там така краля була, що дехто здалека приїжджав, аби тільки хоч глянути на неї. Хіба що глянути, бо більше нічого вона не дозволяла. З чоловіками та хлопцями ніяких розмов не заводила, на їхні залицяння не відповідала. Вже вони і так коло неї, і сяк, а вона ніяк. Ото в неділю чи в свято яке в церкві її можна побачити. Бо в будний день яке там! Вся в роботі. Йде ото з церкви, прибрана, святочна, гарна, хоч ікони з неї малюй. Очі опустить, ні на кого й не дивиться. А хлопці за нею рядками, так і зорять – свої і чужі. І чоловіки, котрі ласі до дівчат, також. Встояти не можуть. А їй і байдуже. Зашаріється, ловлячи на собі ті погляди, та й іде. Батьків у неї не було. Жила собі з бабою Оришкою. Шанувала її, як матір, ніколи й слова напоперек їй не сказала. Баба Оришка уже стара була, літ, певно так, дев’яносто вже мала. Та розум дав Бог їй світлий і вдачу добру. От бувало хлопці і намовляють стару.
– Бабо, нехай ваша Оленка на вулицю вийде.
– То нехай іде. Хіба ж я її не пускаю?
– Бабо, а ви скажіть їй, щоб ішла. Хіба ж вам не хочеться, щоб ваша онука заміж вийшла?
– Дуже хочеться. Чом би не хотілося? Доки я ще жива, хотілося б і на правнуків подивитися. Чом би не хотілося? Та неволити Олену не буду. Кого її серце полюбить, з тим хай єднається.
– Бабо, та ж вона ні на кого й не дивиться.
– Не хоче дивитися – то й не дивиться. То вже таке…
– Бабо, так і в дівках засидітися можна, хоч вона й гарна.
– На те, хлопці, Божа воля та дівоча доля. А дівочу долю, кажуть, конем не об’їдеш. А без Божої на те волі, діти, і волосинка з людської голови не впаде.
Мудра стара була. Пішли собі хлопці ні з чим, зітхаючи та нарікаючи не знати й на кого.
А треба вам сказати, що лихий до всього доброго і чесного так і липне, так і крутиться біля чогось праведного. Бо що то, скажіть, за втіха грішну душу збаламутити? Втіхи ніякої. За таке, мабуть, і в пеклі не похвалять. А спокусити чисту душу – за те, видать, в чортячому пеклі хвалять. От став лихий до дівчини придивлятися та крутитися біля неї. Придивляється, приміряється, аж принюхується. А доступитися ніяк не може. Бо з молитвою живе дівчина. А молитви всяке зло боїться.
Якось робила Оленка в полі. І так вже вийшло, що в межу нікого не було. Сама собі дівчина. І страху не має, бо ж білий день. Тиша, благодать. Кажуть, що в такий час земля Богу молиться. Коли дивиться дівчина – аж панич на коні їде. Гарний такий. Кінь під ним аж вилискує. Кінська збруя золотом сяє, сідло золотими цвяшками цвяховане, золотими та срібними бляшками прикрашене. Все це спостерегла дівчина – та й нічого. Їде той панич – то нехай собі їде. Але він зупинився коло Оленки та й каже:
– А підійди-но, дівчино, до мене. Щось маю тобі казати.
– Ніколи мені, пане, розмовами бавитися. Від тих розмов робота скорше не зробиться. А її за мене ніхто не зробить.
А пан своє:
– Підійди, дівчино, на кілька слів. Хочеш, я тобі перстень подарую?
І коштовний перстень блиснув на сонці. Інша дівчина, ласа на золото, може б і злакомилася. Тільки не Оленка.
– Для чого мені той перстень? Я дівчина проста, все в клопотах та в роботі. Коли мені й носити таку дорогу річ? А ще, паночку: я ношу тільки те, що заробила.
– А хочеш, я зроблю так, що ти, не роблячи, багачкою будеш? Всі скарби самі тобі до рук пливтимуть.
– Ні, пане, не треба мені такої ласки. Ще моя покійна мама казала: «гірко заробиш – солодко ковтнеш».
А панич стоїть, не вступається, пропікає дівчину своїми пекельними вогняними очима. Недобре Оленці від того погляду. Схилилася вона до своєї роботи та мимоволі молитву шепче. Панич той змалів якось, наче аж постарів, та все ще до неї щось каже.
– Їдьте собі, пане, з Богом та не морочіть мені голови, – промовила дівчина, і як тільки вона так сказала, зник той панич, як крізь землю провалився. А може й провалився, хто його знає. На останок ще побачила його лютий вогняний погляд та оскалену кінську морду. Перехрестилася Оленка, «Отче наш» змовила та й нікому не розказувала про свою пригоду, навіть бабі Оришці. Бабу Оришку лякати не хотіла, а іншим не розказувала, бо боялася, що їй не повірять – скажуть, видумує.
З того часу Олена, коли сама в полі була, то мала якийсь острах та й час від часу оглядалася довкіл. Але її ніхто більше не лякав.
Якось у неділю пішла Олена на базар: дещо до хати мала купити. А треба було йти кілометрів з десять.
– Та нащо тобі той базар? – відмовляла бабуся Оришка, що завжди шкодувала свою онуку.
– Дорога далека, – казала стара. – Ти за цілий тиждень натрудилася, то вже могла б і відпочити.
– Ні, бабусю, треба. Бо хто ж нам купить? Скільки там того ходу.
Встала раненько та й пішла. Часом ще хто-небудь із села вирветься, а то, як на гріх, нікого. От іде Олена та й іде. Сонечко у літню днину зарання встає. То воно встало Олені вже в дорозі. Гарно так та любо. Земля росою вмивається, квіти до сонечка посміхаються, дерева до неба гілки простягають – Богу моляться. Задивилася Олена на ту красу. У будень ніколи і вгору глянути – все робота та й робота. А тут… Коли чує – позаду наче віз заторохтів – де й взявся. Дівчина зійшла на узбіччя – нехай, мовляв, собі їде. А віз порівнявся з нею та й зупинився. На возі гарно зодягнений чоловік кіньми править. Не молодий вже, а такий статечний, з сивиною у чубі.
– Сідай, дівчино, підвезу.
– Та я… Я й так помаленьку дійду, – завагалася Олена.
– Та сідай, сідай, – засміявся чоловік. – Чого боїшся? Грошей з тебе не візьму. Та й для чого помаленьку, якщо можна з вітерцем? Коненята в мене добрі – в мить тебе домчу. Ти ж на базар?
– Та на базар.
– От бачиш, я вгадав. Ще й ворожбитом міг би стати. Сідай, чудна ти дівчино, сідай. Її підвезти хочуть, а вона ще й вагається.
Сіла Олена на віз до того дядька-жартівника. Їхня розмова тут-таки й обірвалася, бо дядько цвьохнув коней батогом – та й вони полетіли, наче й до землі не доторкалися. Добре, що погонич сидів до дівчини спиною, а то вона добряче-таки злякалася б, побачивши дикий оскал його жовтуватих від тютюну зубів. А коні знай собі летіли. Уже й Стожарівку минули, і Величани, а коні не зменшують бігу, а наче ще швидше летять.
Аж ось і Серетівка. Тут Олені і злазити. А коні далі летять, а погонич і не думає їх зупиняти.
– Стійте, дядьку, стійте. Мені тут треба злазити.
А погонич все коней батогом цвічить, щоб вони скорше летіли. А ті коні вже, як змії. І до землі вже не доторкаються. Тільки віз торохкоче, як навіжений, ледве не розвалиться. Погонич на мить якусь повернув лице до дівчини – і вона жахнулася: це був той самий панич, що з’явився колись їй у полі і спокушав коштовним перснем. Скрикнула дівчина і перехрестилася. Коні наче сповільнили свій біг. Дівчина прошептала молитву до ангела-охоронця та й стрибнула з того шаленого воза, ризикуючи вбитися чи щось собі переламати. Але їй поталанило: вона упала у видолинок, що поріс споришем і маленькими жовтенькими квіточками. Тут-таки й на рівні ноги зірвалася. Коли дивиться – а біля неї білий кінь з оскаленою мордою стоїть, наче аж посміхається. Піт йому з боків струмує, а на ньому страшний панич гарцює.
– Ну що? Далеко втекла? Не втечеш! Однак моя будеш! Не хотіла по-доброму, то будеш по-злому.
І вже хотів її вхопити.
– Цур тобі! Пек! Згинь, нечиста сило!
Та й перехрестила нападника. В ту ж таки мить кінь обернувся на підсвинка, а панич на пацюка, тобто на щура. Закувікав підсвинок, завищав щур, а дівчина – навтіки. Біжить, аж задихалася, та все молитву шепче. Ось-ось впаде, сил вже їй забракло. Коли бачить – а на горбочку церква стоїть. Саме дзвони задзвонили. Дівчина вбігла в церкву. Аж у притворі стала, щоб дух перевести. Люди на неї здивовано оглядаються. Неділя, всі прибрані, святочні, а вона мало того, що не тутешня, то ще й розтріпана, забрьохана, травинки до одежі поприлипали, волосся з-під хустки повибивалося. Стоїть, вся тремтить, молиться і думає собі:
«Краще я вже згорю від сорому під людськими поглядами, аніж маю вийти звідси».
А підсвинок з тим щуром ошаліло бігають, а до церкви приступити не можуть. Аж діти їх побачили. Дівчатка, звісно, ну верещати, а хлопці – як хлопці, давай на них камінцями кидати. Ледь живі, вирвалися з дитячого оточення та й втекли у якісь нетрі зализувати рани.
– А дівчина що? – не втерпів котрийсь з дядьків, либонь, дядько Данило.
– А що дівчина? Після відправи підійшла до священика, розказала йому про свою пригоду. Священик дав їй кипарисовий хрестик, сказав носити його при собі.
– Добре було б на прощу піти: чи у Київ, чи до Почаєва. Але, якщо нема такої можливості, то треба носити з собою, окрім кипарисового хрестика, ще й переписану молитву до святого Йосафата, аби він захистив тебе від всього лихого.
З тим пішла дівчина додому. Вже й базару ніякого не гляділа. Яке там! Не до того було.
Ніхто дівчину більше не займав, не перестрівав, окрім хлопців, з якими вона вперто знатися не хотіла. Вже й баба Оришка її потрохи схиляла, щоб таки обрала Олена кого-небудь та вийшла заміж.
– Правнуків хотіла б ще побачити, Оленочко.
– Ні, бабуню, – відповідала дівчина. – Доки серце моє ні до кого не схилиться, не вийду я заміж, і не силуйте мене.
– Я не силую тебе, моя дитино, але не хочу, щоб ти, така гарна, та, крий Боже, сама без пари зосталася.
– Не зостануся я, бабуню, без пари, якщо Бог за мене не забуде. Що мені судилося, то те й буде моє.
І правду казала та дівчина. Минув ще з рік. Померла баба Оришка, бо таки вже стара була. Якось тихо так відійшла, наче не хотіла завдавати зайвого клопоту своїй любій онучці. По якімсь часі після того пішла таки Олена до Почаєва – святим поклонитися, а потім зажила собі тихо та спокійно, вся в роботі та в господарських клопотах. Дивувалися люди, що вона, така молода, а всьому лад дає.
– Чудна дівчина, – казали одні. – Вийшла б заміж, як усі дівчата, і їй би легше було. І кого вона чекає? Якого принца? Зістаріється, а потім що?
– Гордячка, – казали другі. – Хіба ви не бачите? Як іде, то й ні на кого не гляне.
Були й такі, що захищали дівчину.
– Оце вже неправда. Олена не гордячка. Вона тиха та сумирна. А доля її… Хто може долю свою наперед вгадати?
– Пора б вже і вгадувати. Доки ще молода та гарна.