От нарешті приїхали і до Білозірки. Роман побіг Гершкові доповісти, як і що, а ми з Василем журимося, де дівчину прилаштувати. Не кинеш же її серед дороги в чужому селі. Та ще й вечір зближається. От і придумали ми попросити бабу Кожушиху, щоб прийняла її на якийсь час, доки дівка собі якусь роботу напитає. Дочекалися Романа та й гуртом, аби стара чого кепського про дівчину не подумала, завезли Орисю до Кожушихи. Баба сама жила – то й погодилася прийняти сироту – нехай живе. Хіба їй хати шкода? Та й ложкою страви поділиться, як буде мати. А як не буде, то й так перебудуть. А дівка може їй коли відро води принесе, як баба, крий Боже, занедужає. От і добре, що обом допомогли: і дівчині, і старій. То, може, їм обом легше на світі буде.

Та наша історія на тому ще не закінчилася. Десь так через тиждень прискакав верхівець з Кам’янця до нашого Гершка. Гершко спершу зрадів, думав, що то добрий знак, аби починати змовини, щоб поєднати свого сина з Сарою – дочкою найбагатшого жида в Кам’янці. Аж ні. Розказує йому посланець, що Гершків фірман Роман нібито так заморочив голову бідній Сарі, що та аж занедужала і більше ні про кого нічого слухати не хоче, аби їй лиш Романа. То може хай той Роман до Кам’янця приїде, а потім вже побачиться, як воно буде. Гершко спаленів. Раз те, що зігноровано його сина.

– Ой-вей! Які подарунки панна дістала!

А друге те, що глупа Сара злакомилася на його фірмана. Правда, Роман парубок файний, але ж фірман, гой! А Сара – та ж то є багата наречена. Та ж її татусь має в банку стільки грошей, що міг при потребі купити всього Гершка разом з Білозіркою. Тілько нащо йому бідний Гершко? А його донці забаглося фірмана. То прошу! Нехай той Роман їде до  Кам’янця. Тілько до чого тут Гершко? Прошу! Отам на горбку  Романова хата, то нехай пан з ним собі і балакає. Чи ще, може, Гершко має тому фірманові заплатити, аби він їхав до Кам’янця? Бо він без плати не поїде. То хлоп гоноровий. Ой-вей!  Якто мусить? А чого він мусить? Хіба він згвалтував панну Сару? Ні? То чого від нього хочуть? Щоб він її таки згвалтував чи що? І знов же таки: а до чого тут бідний Гершко? Роман йому ні брат, ні сват, ні навіть не слуга. Гершко наймає фірмана при потребі, ще й платить йому добрі гроші, бо за малі він не поїде. Перепрошую. Як пану сказали? Щоб без Романа до Кам’янця не повертався? То про мене, нехай пан і не повертається.

– Дурна пригода. Мали б з тим затаїтися – чи що там було, чи не було. А вони роздмухали на всю губу.  Я не сподівався від них такого. Тепер всі будуть смакувати і додумувати, що там було і чого не було. Фе! Це не робить честі панні Сарі. А Роман? Та не можу я повірити, щоб там щось було. Та же пан сам каже, що вони зустрічалися в панських покоях. То як? Що пан каже? Між ними не було нічого? То, власне, чого панство хоче від його фірмана? Сара хоче його бачити? Заміж за нього? Ну знаєте! Тоді вона найглупіша з усіх панянок, яких я коли-небудь знав. Ну, та годі вже мені морочити голову. Гершка таке дурне не цікавить. У нього свій інтерес – гешефт. От коли весілля буде, тоді інша річ. Все, що буде треба, Гершко доставить в найкращому вигляді. Замовте за мене слово, я вам віддячуся. Що, що? Ще й покоївка? Яка покоївка? Орися? Мої хлопці вкрали покоївку? Хіба вона голка? Чи злотий? Ой-вей! А може вона захотіла, аби її вкрали? Захотіла дівка поїхати – то й собі поїхала. Мої хлопці не будуть займатися ніяким паскудством. Най собі панна Сара другу покоївку візьме. Такої більше нема? Ай, не морочіть ви нікому голови такими дурницями. А до Романа, як хочете, то заїдьте. Там  і переночуєте. Бо у мене немає місця.

Верхівець той ні з чим повернувся до Кам’янця. Потім чутка пройшла, що Сару невдовзі віддали на старого, але дуже багато жида. А Роман? А що Роман? Невдовзі оженився з Орисею. Жили вони добре, в злагоді. Народила вона йому щось п’ятеро чи шестеро дітей. Котрий то Роман? Та Ви його не знаєте. Вони потім виїхали з Білозірки. Либонь, у Буглові купили хату, там і жили, а може й досі живуть. Та Роман десь з мого року. Ну, наливайте, бо в горлі пересохло, заким розказував. Промочити треба.

Випили, захрумкотіли огірками. Дядько Данило задумливо сказав:

– Так… цікава історія. І все-таки той Роман дурень. Треба було йому  на тій Сарі женитися. То й що, що жидівка? Зате гроші які. А як та жидівка його хтіла. Аж верхівця за ним прислали. Такого ж у них не водиться. Видно, добре той Роман їй в око впав. Само щастя до рук хлопові йшло, а він… Ет, дурний.

– Знаєш що, не хтів би я тих грошей і не хтів би, аби мої діти жидівлятами по світі вешталися, – розважливо сказав дядько Трохим. – Ходять собі жидівлята, а ти не знаєш, чи то твої діти, чи казна-чиї.

– Чому казна-чиї? Твої.

– А схожі на якогось Мошка чи Сруля. Ні, я хочу святкувати Різдво, Паску, а не мацу їсти. Я хочу, щоб мої діти, а тепер вже внуки, колядували, посівали, щедрували.

– А ти б її на свою віру навернув.

– Е, забудь думати, таке в них не йде.

– Чому? Кажуть, що таке буває. Кажуть, що вони вихрещуються – та й живуть, як і ми.

– То, може, бідні вихрещуються, а багаті ні. Вони свою націю бережуть.

– Та що це за нація? По всьому світу розкидана.

– То й що, що розкидана? Зате, як вони гуртуються, як допомагають одні другим. Нам би такої єдності, тоді б нас ніхто не зборов.

– Як на мене, то нехай кожен святкує свої свята, молиться своїм богам і приходить до нас солі позичати і горілку пити.

– Нема хап-хап! На нашу горілку! Горілку нехай свою приносять.

Всі зареготали.

– От знайшли, про що балакати. Давай, Даниле, краще розкажи, як ти до Купеля їздив.

– Та що там розказувати? Хай йому біс! Був би я загинув у цій поїздці.

Тут вже цікавість розібрала всіх. Дядьки закашляли, заворушилися.

– Та ти, Даниле, розказуй. Чого кремпуєшся? Жоден не давався себе просити.

– Та з мене й  оповідач ніякий, – викручувався Данило.

– То нічого. Ми всі тут університетів не кінчали. Розказуй.

– Ну, то нехай вже. А було це так. Підрядилися ми їхати до Купеля за товаром крамареві Мошкові. І туди щось везли, вже зараз не пам’ятаю, що саме. Словом, впорожні не їхали.

Було нас, либонь, п’ятеро. Михайло Гелетка, Юхим Файка, я, Михтод Горобець і ще хтось, уже забув. Літо було. Виїхали ми зраненька. Бо хто в дорогу пізно вибирається? Погода добра стояла, дорога файна, в’їжджена. Словом, їдемо. Людей по дорозі багато зустрічаємо. Фурами їдуть, на возах свині кувікають, корови на базар ведуть. Котрийсь з нас і каже:

– Так ми будемо і до вечора плентатися. Давайте їх поминемо. Тут є коротша дорога.

Звернули ми праворуч та й їдемо далі. Доїжджаємо до річки. Річка тиха, сумирна така, тече собі. Але ж не дурний видумав: не знаючи броду, не лізь у воду. А тут ні місточка тобі, ні кладочки, ні броду. А нам конче треба на другий бік перебратися. І місцевість якась безлюдна – спитати ні в кого. От їдемо ми вздовж річки, все броду шукаємо – аж набридло нам.

– Що за чортівня! – каже котрийсь. – Думалося, що скорше доїдемо, а тут он скільки проваландалися.

Тільки так сказав, аж тут дідок наче нізвідки з’явився.  Зраділи ми та до нього.

– Підкажіть, будьте такі ласкаві, де тут краще через річку переїхати.

Дідусь лагідний такий, посміхається, а очі в нього, я те відразу помітив, недобрі якісь. Та що там мені до його очей? Нам би швидше на той бік дістатися та й їхати собі далі.

– Та чому ж? – каже дідусь, – я зараз вам покажу брід. Отут і з’їжджайте. Тут зовсім неглибоко.

Берег, правда, був доволі крутий, але якось ми помаленьку з’їхали. Мій віз попереду був, то я перший і у воду в’їхав. Дідок переді мною йде. Там був маленький такий.

Вода йому і до колін не доходить. Я сміливо так за ним. Аж бачу, вода вже й на віз достає, а дідові все лиш по коліна. Дно болотисте, віз тяжкий, з вантажем. Бачу, вже коням моїм вода по шию, а дідові все лиш по коліна. Йде, посміхається, словами заохочує:

– Сюди, сюди, хлопці. Бачите, тут зовсім неглибоко.

А я, як  заворожений, за тим дідом прямую.

– Стій, Даниле, – гукають хлопці. – Стій, бо пропадеш.

Оглянувся я – а всі на березі стоять, лише я, як дурень, запхався у воду. Спинив я коней та гиц у воду, а вода мені ледве не з головою. Добре, що за віз ухопився. Сяк-так випріг я коней та направляю їх до берега, а вони схарапудилися та замість того, щоб на берег вибиратися, ще глибше у воду заходять. Добре, що я їх випріг. Вони при  потребі і плавати можуть. А дідок вже до середини річки доходить, а вода йому до колін сягає. Та все нас кличе:

– Сюди, хлопці, сюди. Бачите, тут зовсім не глибоко.

Та ми вже на нього не зважали. На березі коні заіржали. Це моїх коней трохи припам’ятало і вони повернули до берега.

– Хлопці, – гукаю. – Поможіть воза витягнути.

А вони стоять – аніруш. І дивляться на мене, як я у воді борсаюся.

– Та що ж ви стоїте, як  заворожені? – гукнув я до них і наче розбудив їх з якогось чудернацького сну. Тут хлопці, хто в чому був, кинулися у воду та давай рятувати жидівські скарби. Спершу розвантажили, а вже потім і воза витягнули. Тільки тепер трохи опам’яталися, «Отче наш» змовили, воду з чобіт повиливали, трохи обсохли, а тоді розвернулися та й поїхали на ту дорогу, котрою люди їдуть. Не шукали вже більше коротшої дороги та броду через невідому річку. Хай йому грець, що й згадав проти ночі.

– Так хто ж то все-таки був той дідок? – запитав хтось з молодших, бо старші про таке не питали.

– Сам додумайся, якись мудрий, – сказав Данило.

– Невже лихий?

– А ти думав, хто?

– А ще, може, той, що у воді сидить, захотів побавитися та здобич собі заманути.

– Хто б він не був, але то не з доброї сили.

– Та вже ж не з доброї.

– Хай нас всіх боронить та заступить Матінка Божа, Цариця Небесна.

– То все давно було. Тепер нічого такого нема.

– Чому там нема? Є й тепер. Є, аякже!

– Та… тепер не знайдеш жодної безлюдної місцини. Люди скрізь залізли і всю чортівню порозганяли. Певно й Водянику ніде сховатися: у маленькій річечці не всидить, бо рибалки за бороду витягнуть, а по більших річках моторні човни ганяють. Всіх Водяних та русалок повідлякували.

– Е, не кажіть. Є й тепер всяка нечисть, – сказав дядько Трохим. – Аби так за що добре.

От позаторік їхала моя сваха до млина. Вже не знаю, куди саме. Нікого й не брала з собою, бо вона, нівроку, грім-баба. Як треба, то й чорту роги направить. От запрягла вона коненят, вкинула на віз кілька міщат пшениці та й поїхала. Жінка вона вже не молода, та ще гарна, кругловида, все при ній, завжди чепурна, все на ній до ладу. Словом, файна баба. От заїхала вона до млина. Якось так попала, що не завізно було, змолола чи там спитлювала – та й їде додому. Дурна бабо, зостанься та й переночуй. Бодай у млині. Мельник не вижене. Ні, поїде додому. Бо де ж пак! Хазяйство без неї.

От їде вона. Доїжджає до Вороновецького лісу. Коли панок якийсь проситься, аби його підвезти.

– Нема куди вас взяти, – каже жінка. – Мішки на возі.

– Нічого, – каже панок, – я якось вже примощуся. Все ж пішки не йти.

Взяла вона того панка. Вмостився він якось на мішках та й їдуть. Їдуть, про щось там розмовляють, але панок про себе нічого не розказує: звідки він, куди йому треба – нічого не каже. Страх чогось напав на кобіту. Де ж пак! Везе і не знає, кого.  Та ще й ніч. От вона й питає:

– А куди вам їхати, паночку?

– А ось, либонь, ми вже й приїхали. Спиняй коней.

А вони саме в найглухішому місці під Вороновецьким лісом. Спинила вона коні, хоч  і дивується: куди ж йому треба? Поблизу ніякого села. Якби, крий Боже, розбійник який, так у неї ж нічого нема, тільки мука та грис. То нащо все це розбійнику?

– Злазьте, паночку, якщо ви вже приїхали, – каже жінка. А він не злазить, а до неї ближче присувається. А потім повалив її на мішки та й до неї береться. Вона кричати – не кричиться, голос пропав. Та й хто тебе почує в такій глушині серед ночі? Вона боронитися – а руки в неї, наче мотузками хто зв’язав. Нема ради. А нечистий вже ось-ось її здолає.

Хтось з дядьків не витримав:

– Та який же то нечистий? Та то був, певно, звичайний собі хлоп. Як вона ще файна баба, то якийсь трапився, нічого страшного. Таке в житті буває. Вважай, бабі повезло. До чого тут нечистий? Все б тільки на нечистого звалювали.

– Ти, Іване, слухай і не заваджай. Вже старий, а в самого тільки банделюки в голові. Якби ж то був справдешній хлоп, то моя сваха може б про те і промовчала, а то ж… Отут вона у нападника і помітила такі собі маленькі ріжки. Тут на неї ще більший страх напав. Але ж таки дорешти глузду не втратила та й стала «Отче наш» мовити. Чує, що сили в нападника слабнуть. Вона голосніше та й голосніше молиться. От вона вже й руками може поворушити. Як розмахнеться вона! Та як вчеше його кулаком! А кулак у неї добрячий був, як у хлопа. Та по ріжках! Та по голові! Вже й вивільнилася, вже й хрест на нього поклала. А йому непереливки. Всю силу свою втратив. Вже й проситься:

– Пусти мене, молодице! Чого хочеш, тобі дам:  чи золота, чи грошей.

А вона йому:

– Нащо мені твої чортячі гроші? Подавися ти ними!

А сама тимчасом з воза зіскочила та вхопила батога, обернула його пужалном та й ну панка цвічити. Геть чисто пужално на ньому поламала.

– А то тобі, вражий сину, щоб знав, як до чесної жінки лізти! А щоб знав! А щоб десятому заказав!

Ледве втік він від знавіснілої баби. Аж завило щось в лісі. Тоді моя сваха на воза, коней залишком батога стьобнула та як гукне:

– Но-о!

То коні з переляку погнали так, що заледве воза не розтрощили. Так і в село ввігналися. Ледве спинила їх змилених біля своїх воріт.  Аж діти полякалися та з хати повискакували. Нічого вона дітям не розказувала – стидно було. А вже на другий день нам з жінкою розказала.