Казали, що навіть у Львові бував. Може й бував. А чому б і не бувати? Коні в Антона добрі – поганих ніколи не тримав. На конях знався. І на жінках також. Антонова Марія з найкращими молодицями в селі не розмовляла. Все їй здавалося, що її чоловік до них ходить. А може й ходив. Хто його знає. Отой Антін і до розповіді приготувався. Сів зручненько, почекав, заким дядьки  затихнуть, та й почав.

– Якось саме в жнива присилає за мною москалівецький Лейба. Ви знаєте, той, що Рифку тримає. Його можете й не знати, а Рифку то всі знають, бо це найкраща жидівка на всі села. Воно, звісно, жнива, нема часу. Але коли жид кличе, то треба їхати, якщо хочеш гешефт мати. Цього разу мав я їхати до Збаража. Не сам, правда, а ще з двома москалівецькими дядьками.

«То й добре, що не сам, – думаю собі, – гуртом воно якось веселіше. Ті москалівецькі, мабуть, фірмани добрі, бо поганих Лейба зі мною б не послав».

Ще мали в Корначівку заїхати, до тамтейшого жида. Виїхали раненько, щоб менше спека дошкуляла. От їдемо. Вже майже до Корначівки доїхали. Ще якесь маленьке сільце мали поминути – і вже Корначівка. Лісок невеличкий перед тим сільцем. Попід той лісок і їдемо. Коли собака вибігає перед нами на дорогу. Та так вже гавкає – проїхати нам не дає. Аж під колеса кидається. Ну, собака собі гавкає. Що тут такого?  Правда, до сільця ще далеко. Чого той собака сюди забрів? Та ми собі над тим голови не ламали. Хтось на нього батогом замахнувся. Та ні, не тікає. Під колеса лізе, чортів пес. І все ніби нас до ліска того кличе. Ми спинилися.

– Щось тут, хлопці, не те, той собака нас кудись кличе, – кажу я. А пес і справді покинув на нас гавкати – і до ліска того відбіг. А потім знову до нас – і знову до того ліска.

– Так, щось тут є, – погодилися зі мною москалівецькі дядьки.

– То ходімо, – кажу я. А чому ж не піти? Білий день, та й нас таки троє. Вчепили коням опалки, взяли по дрючині та й ідемо. Розумний пес аж наче зрадів, що ми за ним ідемо. Біжить попереду і гавкає. Потім зупиниться, почекає нас – і далі біжить. Так довів він нас до галявини. Дивимося – а там під дубом, у холодку, гілляки з листям наламані, рядном застелені – така собі постіль. Поряд кухоль з водою стоїть. А на тій постелі чоловік лежить. Не старий ще, видно, тільки що неголений. Очі йому запали, видать, зовсім слабий. Відкрив очі, глянув на нас та й наче аж посміхнувся спраглими губами. Очима на кухоль повів: дайте, мовляв, закропитися. Сам вже не може з того кухля напитися. Побіг котрийсь до воза, води свіжої приніс, бо та вже зовсім тепла була та й комахи якісь в ній плавали. Напоїли ми того чоловіка, лоба йому змочили та й питаємо:

– А може б ти, чоловіче, ще й з’їв би що-небудь? Панських пундиків та росолу з курки у нас нема, але сало, вареники та пиріжки знайдуться. А ще до того чарка – друга горілки – то може тобі й полегшає.

Чоловік похитав головою, а потім і уста розтулив:

– Ні, хлопці, їсти я не хочу. Я, люди, буду вмирати. Бог покарав-таки мене за мої гріхи. Я, люди, великий грішник. Попа поблизу нема, то хочу я перед вами висповідатися, щоб легше було вмирати. Сірко мені вас привів. О, то мудрий пес. Як людина. Все розуміє, тільки що сказати не вміє. Посадіть мене.

Посадили ми його, до дуба сперли, а самі стоїмо перед ним і не знаємо, що маємо робити.

– Я, хлопці, з Черемхового. Сільце ось тут недалечко таке є, Черемхове зветься. О, там і справді черемхи багато. Звідки вона й береться. Як зацвіте весною, то здається, що і борщ черемхою пахне. Дайте мені ще напитися. Палить мене.

Ковтнув води та й далі вів свою розповідь. Говорити йому було важко. Дихати теж. Інколи він замовкав і, здавалося, більше не озветься, але, віддихавшись, казав далі, а ми стояли і слухали і дивувалися на його балачку. Вже й забули, що таки мусили трохи поспішати, бо ж ми в дорозі і дорога не близька.

– Якби ви, люди, знали, хто я такий, то може б і не стали мене слухати, не те, що водою напувати. Я, хлопці, розбійник. І не знаю вже тепер, з якого дива я ним став. Спершу просто цікаво було, потім до грошей, до коштовностей пристрастився. Почав все це збирати. А для чого, щоб хто спитав. І сам не знаю. Ні дітей, ні сім’ї не маю. А нащо збирав? Для кого? Не думав про те. Збирав – та й усе. А ви, я бачу, фірмани. То принесіть яку лопату. Мусить у вас бути. Тільки поспішіться, бо часу у мене обмаль.

Моргнули Свириду – наймолодший між нами був: біжи, мовляв, принеси. Приніс Свирид по недовгім часі лопату.

– Відміряй три кроки від дуба, – каже болящий. – Ні, не в той бік. На полудне. Так… Отут і копайте.

Закропився водою. Ліг. Дивився на нас каламутними очима, але в тих очах ще світився розум. Ми копали, змінюючи один одного. Вже й самі не знали, нащо нам те копання, але копали. Людська цікавість. Нарешті дзенькнуло щось. Болящий здригнувся.

– Оце! – сказав тихо, а самого аж затрясло. Ми посхилялися над ямою. Спершу витягнули чугунець, потім сундук, а потім ще мішок. Матінко Божа! Царице Небесна! Чого тут тільки не було! І стародавні золоті монети, і персні, і сережки, і ланцюжки, і ще таке казна-що, що ми й не знали, куди воно мало чіплятися. Все це блищало, мінилося, переливалося, наче зраділо, що побачило сонячне світло.

– Підніміть мене, – прохрипів болящий, – хочу ще раз побачити. Останній раз…

Його переклали ближче до ями. Обличчя йому проясніло. Він занурював схололі вже руки у свої скарби і перебирав їх, наче пестив. Скільки на світі живу, я ще такого не бачив, щоб людина так мінилася при вигляді багатства. А він мінився, наче оживав. Здавалося, що вже й хвороба від нього відступила, що й сама смерть вирішила його помилувати. Але ні, смерть не милує нікого: ні багатих, ні бідних, ні праведників, ні грішників. Нараз він зблід, став важко дихати, ловив повітря, наче задихався. Йому дали води і обережно поклали на його постіль. Ми думали, що йому вже кінець, але ні. Він ще розплющив очі і тихо сказав:

– Лишаю вам трьом свої скарби. Дайте на подзвіння за душу грішного Марка. А решта – ваше все, бо мені вже нічого не треба.

Та й відійшов в інший світ. Ми стояли ні в сих ні в тих. Тихо вив пес. Було якось моторошно, хоч надворі стояв білий день. Здивоване сонце заглядало до нас, щебетало птаство. Всьому світу було байдуже, що з нього пішла людина.

– Що робити будемо? – спитав я.

– А хрін його знає, – сказав Петро. А Свирид, той, що наймолодший був, застрочив, як ото кулемет.

– Що робити! Що робити! Відомо, що робити. Всі чули, що той, – повів очима на покійника, – сказав, що все це він лишає нам. Ділимо все на трьох, посилаємо Лейбу до чортової матері, вантажимося і їдемо додому, щоб до вечора добратися, бо то такий вантаж… Самі розумієте. Поталанило нам – от і все.

– Ні, хлопці, – кажу я. – Ви собі як  хочете, а я до всього того й рукою не доторкнуся. Покійний все розказав нам – то правда. Він тільки не розказав нам, скільки душ загубив, щоб все це роздобути. Тут кожна річ може й кров’ю пахне. Нехай йому Бог простить, якщо захоче. Але я звідси не візьму нічого.

– Ну й дурень! – сказав Свирид. – І не бери. Нам більше буде. Правда, Петре?

Петро стояв і чухав потилицю. Видно, це був такий дядько, що перше, ніж щось зробити, мусив добре подумати. Нарешті він сказав:

– От що, Свириде… Я також звідси нічого не візьму. Більше того: і тобі не дам. Бо це не наше. Це людське. Думаю, що може й гріх покійному проститься, якщо все це повернеться  людям. Моя рада така: прикопаємо все це землею, щоб хто випадково не наскочив, прикриємо покійника та й поїхали. Бо вже нерано. Їдемо в Черемхове, зберемо сход, владу покличемо, попа гукнемо, та й все розкажемо. А вони вже собі, як хочуть. То вже буде не наша журба.

Свирид стояв ні в сих ні в тих. Він ледве не плакав.

– Почекайте, хлопці. Чи ви дурні? Чи розумні? Таке багатство! Він же сам сказав: це тепер ваше! Наше! Розумієте? Ми нікого не вбивали, не грабували. Це нам дісталося. Кому ми маємо все це віддавати? Навіщо?  Ну, щось дамо на церкву – це обов’язково. А все решта чесно розділимо між собою. Ми ж можемо тепер все життя нічим не журитися. І дітям нашим лишиться, і внукам. І жидам служити не треба буде. Ну, хлопці…

І таке благання було в його очах, в його голосі, що шкода стало того чоловіка. Але Свиридів напарник суворо сказав:

– Ні діти, ні внуки, ні ти сам з такого багатства щастя не матимеш. Як отой, – і повів очима на покійника. – Хіба він, маючи такі скарби, був щасливий? Не був, Свириде. І ти не будеш, і ніхто не буде. Повір мені.

– Ну хоч трохи, хоч щось.

Свиридом била пропасниця. Я подумав, що так і з розуму зійти можна. І через що? Тьху! Стало якось мерзенно на душі.

– Поїхали, хлопці, – сказав я. – Нема коли. І покійника не можна надовго тут залишати. І свої справи маємо.

Свирид так і кинувся до ями. У нього почалася справжня істерика.

– Не дам. Не забирайте. Хоч щось візьмімо. Ви не хочете, то я… Хоч щось візьму…

Петро спокійно підійшов до Свирида, легко поставив його на ноги та як вчеше йому по писку. Я на таке й не сподівався.

– Отямся, таку твою!..

Свирид спершу отетерів, потім якось чудно обм’як і ніби заспокоївся. Ми з Петром стали поперемінно прикопувати той скарб. І де він тільки взявся на нашу голову! Петро сказав:

– Ти не думай, що я якийсь ненормальний, що я Свирида так… Я не зі зла. Коли істерика  з людиною, то так треба. Це помагає.

Ми впоралися з ямою, прикрили рядном Марка. Свирид сидів на землі і дивився на нас порожніми очима.

– Поїхали, Свириде, – спокійно сказав Петро і допоміг йому встати.

А далі нема чого й розказувати. Ми заїхали в Черемхове, зібрали сход, покликали владу і попа, все їм розказали. Мусили вернутися, щоб все їм показати. Тут було так, як ми залишили. Собака вив біля покійного, аж робилося моторошно. Всі на нас дивилися, як на пришелепкуватих диваків, і мало хто вірив, що ми нічого собі не взяли. Дехто дивувався тільки, що ми не загребли все. От і думай тепер, що хочеш. Позаписували наші адреси, та й ми собі поїхали. Свирид вже більше не побивався за тим скарбом, видно, зрозумів, що все пропало, і змирився. Ми постановили: нікому про те не розказувати. Тепер вже можна, а тоді…  Словом, ми мовчали, як риби. Бо хто б нам повірив, що ми нічого собі не взяли?

Потім нам нагорода прийшла. І по п’ятсот  карбованців на кожного. На той час то були великі гроші. Оце було вже наше. На це ми мали законне право.

Історія закінчилася. Дядьки стали розходитися. Пора було лягати спати. Зимову ніч не пересидиш. За дядьками і дим посунув у сіни, напустивши до хати морозяного холоду. Ми, діти, групувалися, як нам вийти надвір. Нам було страшно. Здавалося, що всі ті відьми, про котрих ми наслухалися, стоять за дверима, так і чекаючи на нас.

– Ось я вам на другий раз послухаю! – свариться мати. – Я вам дам! Слухають – аж роти пороззявляють, а потім надвір бояться вийти. Я вам дам! Підете собі спати – і все.

– Та, мамо! Та, мамо, – завели ми. – І зовсім ми не боїмося. Ми просто так дуріємо.

– Я вам подурію, – свариться мати, але зовсім не сердито. Голос у неї лагідний, і їй зовсім не пасує сваритися.

– Мамо, а Степан мене лякає, – звереснула я.

– Я його полякаю! От як візьму паска, то я йому дам!

Треба було вести себе чемно, бо наступного разу, коли зберуться дядьки, мати і справді може загнати нас на п’єц чи в запічок. От і будемо там сидіти. Гриша все це нам пояснив, і ми перестали дуріти. Бо кому хочеться сидіти в запічку чи на п’єцу, коли дядьки прийдуть? А прийдуть вони не пізніше, як завтра. Так вони домовлялися. А ми все добре чули. Ой, скорше б те завтра настало. Бо так вже хочеться послухати ті фірманські історії. Вони, правда, для дорослих розповідаються, але то нічого. То тільки дорослі думають, що ми нічого не розуміємо. Ми все дуже добре розуміємо. Нам тільки одного хочеться: аби дорослі скорше про нас забули. Щоб зовсім забули на той час, що ми на світі є. Отоді розкіш! Слухай – наслухайся тих фірманських історій. А вони, як казки. Часом бувають страшні-престрашні, та ж зате які цікаві. Ні дід, ні баба такого не вигадають. Тобто вигадати  вони можуть, але дітям такого вони ніколи не розкажуть, бо їм би від мами влетіло: нащо дітей лякати? А що нам станеться, як нас трохи полякати? Анічогісінько!