– Красно дякую, паніматко, – кажу їй, – але я вже переночую деінде.

– Де саме?

– Не знаю. Але не у вашому селі.

– Гребуєш, значить, циганською тещею.

– Та ні, не гребую. Але я просто у вашій хаті не засну.  Все стоятиме вона перед очима.

– Бідолашний!  Так її любив…

– Любив і люблю… Але скажіть… То виходить, що ви свою Марусю просто…  Продали?

– Ну…  Можна сказати й так. Але зваж, парубче, дуже дорого продала.

– Хіба ж від того легше?  Скажіть… А як же ж Маруся?  Що вона?

– Маруся?  А що Маруся?  Плакала, звісно. Так і має бути. Молода завжди плаче на своєму весіллі. Так годиться. Тільки Маруся вже трохи переборщила. Плакала вже над міру. А якби ти бачив, яка вона гарна була. Одягнули її, як принцесу. А золота на ній було стільки, що… Все село зійшлося на неї дивитися. А вона стоїть та й реве, як дурна. То вже було забагато.

– І вам її не було шкода?

– Шкода!  Чому ж не було?  Звісно, що було шкода. І я сплакнула для годиться. Але, щоб так, як вона?  Чого?  В багатстві жити буде, в добрі.

Я обхопив голову руками та й мовчав. А стара продовжувала:

– Коли виряджали її, вона мені не вклонилася, як ото годиться. Тільки стояла і плакала. А коли я підійшла до неї, щоб попрощатися і поцілувати її, відвернулася від мене, а потім повернулася і тихо сказала:

– Коли приїде Василь… Ну… Той, що ночував у нас…

– А хіба той Василь має приїхати? – здивувалася я.

– Він приїде. Він мусить приїхати. То скажіть йому, що я люблю, тільки його одного люблю.

Я ще на неї за те гарикнула:

– Цить, – кажу. – Ще хто почує. Тобі тепер не можна. Ти повінчана.

Та й поїхала моя кралечка.

У мене хитнулася земля під ногами, і здавалося, що вона таки ось-ось вислизне у мене з-під ніг. Пам’ятаю, я ще навіщось спитав:

– І куди ж вони поїхали?

– А Бог їх Святий знає. Хіба ж циганські шляхи комусь відомі?

Ми обоє помовчали. Потім вона озвалася:

– То ти не передумав?  А може таки переночуєш?  Або хоч пообідаєш?

– Ні, паніматко.  Красно дякую, – сказав та й поїхав з того села.

Василь замовк. Дядьки запихкали цигарками, а дядько Данило сказав:

– Так… Оце так історія…  А ти, Василю, потайний. Вже стільки десятків років тебе знаю, а ти мені ніколи про те не розповідав.

– А що ж тут розповідати?  Було та й минулося. Я вже старий став, та й вона, якщо жива ще, не помолодшала.

Дядьки ніяк не могли спокійно пережити ту Василеву розповідь. Кожного взяло за живе.

Не було притаманних чоловічих жартів, всі були серйозні. Нарешті котрийсь задумливо сказав:

– Минуло, кажеш?  Ні, Василю, не дури, не минуло. Таке ніколи не минається.

– Ото мати!  Розбагатіла, продавши дочку…

А ще хтось докинув:

– Як же ж їй там жилося  серед циганів?

– Та може й добре жилося. Може й звикла. Але ж не любила вона того цигана. А це для жінки немало важить.

– Кажете, звикла?  Хіба ж так легко звикнути до чужого норову, до чужих звичаїв? Особливо, коли ти не по своїй волі.

– Та я вам ще не доказав, – озвався Василь. – Років так десь п’ять по тому заїхав я ще раз у те село. Так і тягнуло мене туди. Думав, може почую що про неї. І почув. Втекла вона від того цигана.

Дядьки загули.

– Втекла!  Оце так дівка!

– І що, не знайшли її?

– О, якби знайшли, то вони й убити можуть. Цигани такі.

– Чекайте, нехай Василь докаже. Кажи, Василю.

– На той час, як я був, її не знайшли. Приїхали до матері – думали, вона вдома. А Маруся не дурна додому втікати. Хто її знає, куди її доля закинула. Але на той час її не знайшли.

– То дивно, бо у циганів такі зв’язки, що від них сховатися трудно.

– Було б трудно, якби вона була циганка. А так… Живе десь собі поміж нашими людьми,  то й не дуже її знайдеш. А може й заміж вийшла.

– Не думаю, щоб заміж. Мати казала, що вона з тим циганом була повінчана. Наші жінки такого не порушують.

– А що ж її мати, Василю?

– А що мати?  Багата на той час була, але дуже подалася. Зістарілася, знемічніла. Та все бідкалася, що важко їй одній, що не знає, хто її догляне, хто очі закриє.

– Візьміть, – казав я їй, – якусь сирітку. Запишіть все на неї – то вона вас і догляне.

І тут стара розплакалася.

– Сирітку,  кажеш?  І все записати на неї?  А своя дитина десь  по світу поневіряється. Може й без куска хліба…

Та й зайшлася у плачі.

– До вас вона однак вже не вернеться. Шкода й чекати, – сказав я. -Може це було трохи жорстко, але я так сказав.

– І ніколи не здумає за матір, як там вона?

– Може й здумає за матір, бо ваша Маруся мала добре серце, але побоїться додому з’являтися, бо розуміє, що вдома її найперше шукатимуть.

І не міг стриматися, щоб не дорікнути.

– А чи не краще було б мати дочку біля себе, онуків бавити?  Ну навіщо вам те багатство?

– Ти знаєш, я вже часом і сама так думаю. Та що вже тепер про те казати? Є каяття, та нема вороття.

Більше я ніколи не їздив у те село. А потім таки женився – і зовсім не до того було.

– Але не минулося, Василю, правда?

– Та може й не минулося, але здається так, що й не зі мною це було. Як сон.

Ця Василева розповідь так всіх зворушила, що того вечора ніхто вже нічого не міг розповідати ні про відьом, ні про які пригоди. Якось притишено повечеряли та й тихенько розійшлися, без сміху, жартів та звичного галасу.  Я лежала в запічку, ще зовсім мала, і  своїм дитячим розумом намагалася збагнути все почуте. Була трохи розчарована, що та Маруся так і не вернулася додому, але й раділа, що вона втекла від нелюба. Бо на той час я вже наслухалася чимало пісень про те, як дівчину за нелюба віддавали. Для мене всі ці розповіді дядьків були, як казки.  Але ця казка чомусь не мала доброго і щасливого кінця.