Федір замовк. Дядьки зітхнули, завовтузилися, а дядько Данило сказав:

– І звідки ти, Федоре, такі історії вискіпуєш?

– Я ж казав: дід мій розказував. Вже аж тоді розказував, коли  Макогониху поховали.

– А я, хлопці, не вірю, щоб мерці ходили, – сказав котрийсь. – Поховали чоловіка – та й все. Хто вже там встане?

– А чого? – заперечив дядько Іван. – Кажуть, таке буває. От до одної жінки…

– Гоп, – зупинив дядька Івана дядько Трохим. – Давайте, хлопці, щось веселіше. А то завели таке, що жах.

– От я вам, хлопці, якщо хочете, дивовижу розкажу. І це не з кимось було, не хтось мені розказував, а сам мав отаку пригоду, хай йому трясця!  От якось зафрахтував мене лановецький жид, щоб я йому до Бережан товар завіз. Везти – то й везти. Аби добре платив. Запріг коні, завантажився по саму зав’язку та й вйо!  А перед тим, як я мав їхати, хлопи мене й питають:

– То куди тебе Мойше посилає?

– Та в Бережани, – кажу.

– А ти, Василю, не подумав, чому тамтейші фірмани не хочуть їхати, що Мойше аж тебе з Білозірки зафрахтував?

– Та не подумав, – кажу. – А чого б я мав про те думати?  Певно, жид знає, що я маю добрих коней, та й підрядив мене. А може хтось з наших жидків сказав, що я добрий фірман, та й тому захотів, аби я той товар йому завіз. То й завезу. А що ж тут такого? Перший раз мені чи що?

– Ей, Василю, не те, зовсім не те.

– А що ж таке? – питаю.

– А те, що, не доїжджаючи до Бережан, є таке гибле місце, що там щось вози перевертає. Тому туди і їхати ніхто не хоче.

– Отакої!  Як це вози перевертає?

– Отак, дуже просто. Рівна собі місцина, ні горбочка, ні ярачки, їде собі фірман, а віз беркиць – та й перекинувся.

– То, видать, такий фірман був чи такий у нього нікудишній віз. Або може випив добряче та й не впорався з возом. Таке буває, я сам бачив.

– Ні, Василю, не те. Та якби ж то один фірман таке розказував, а то ж з багатьма таке траплялося. Тому й ніхто їхати туди не хоче. Тому й жид аж з Білозірки тебе найняв, бо ти ще нічого не знаєш.

– Ет, дурниці, – сказав я, бо й справді в таке не повірив. – Якийсь недолугий фірман байки розказує. Щоб я, хлоп з Білозірки, злякався того, чого нема?

Посміявся я собі з того та й поїхав. А сміятися з такого ніколи не можна, бо з таких смішків часом зле виходить.

От їду я. Літо, погода гарна, як на заказ. Їду я, пісень співаю, ось вже й до Бережан недалечко. І що б ви думали?  На рівному місці мій віз раптом як не підстрибне, як не перекинеться. А трясця твоїй матері! Та на мене і тут чомусь не страх, а сміх напав.

– Красненько дякую, – кажу, встаючи. Та й, як дурень, регочу. Добре, що не потовкся і товар в цілості. І раптом чую голос:

– І тобі дякую, чоловіче добрий. Вже сто п’ятдесят літ стою я отут і людські вози перевертаю. Покута в мене така – вози перевертати, аж доки мені за те хтось не подякує. Та хто за таке подякує?  Всі лише кленуть та батькують. Скільки я, чоловіче, тих прокльонів наслухався, а лайки!  Мати рідна!  І шкода мені часом тих фірманів, бо ж це такий тяжкий труд. А що робити, коли в мене покута така?  Ти перший, хто мені подякував і звільнив мене від тієї тяжкої покути. То й я тобі красненько дякую.

Отут мене, повірите, страх зібрав. Нікого не видно, а голос чути. Але я вдав, що все це для мене діло звичне, та й кажу:

– Перевернути воза і дурень може. Тут особливої мудрації не треба. А от назад поставити та завантажити як слід, щоб все до ладу, – отут розум потрібний. То будь такий ласкавий, допоможи мені воза підняти та завантажити, щоб я в дорозі довго не затримувався, щоб завидна доїхав, куди мені треба.

І що ви думаєте?  Мій віз незабаром вже був готовий, і я поїхав собі. З того часу фірманам вози більше ніхто не перекидав. Можна було спокійно їхати хоч до Бережан, хоч  і далі.

Дядько Василь закінчив свою розповідь, а всі ще довго сиділи мовчки, тільки очима кліпали та потилиці чухали, а вже потім взялися закурювати. Дядько Данило задумано сказав:

– На світі всякі дива бувають… Але все-таки що ж це було?

– Та Бог Святий знає, – сказав дядько Василь та й собі закурив.

– Добре те, що добре закінчується, – сказав Федір Булькатий – як печатку прибив. – Але ти, Василю, відважний. Я, знаючи таке, нізащо не поїхав би.

– Та поїхав би. Чого там ні?  Хіба ж ти не фірман?  Фірмани, скажу я вам, то відважні люди. Трудяги, у всяких тарапатах побували. І завжди виходили сухими з води. Шкода, що зараз їх недооцінюють.

– Бо старі вже, Василю.

– Та чого там старі!  Ще якби й зараз довелося їхати, то кожен з вас поїхав би. Ого, ще й  як поїхав би. Є ще порох у порохівницях.

Дядьки заворушилися, закрякали, підбадьорені такою мовою. Хто вуса підкрутив, хто лисину пригладив, даремно сподіваючись, що на її місці знову, як колись, пишався розкішний чуб.

 

Кілька днів дядьки до нас не приходили. То якийсь похорон був на селі, то ще якісь події місцевого значення. Словом, «парубочої» ватаги не було – і наша хата без дядьків була сумна і порожня. Я була в родині найменша, і хлоп’яча гра моїх братів якось мене не захоплювала. Та й вони, правду кажучи, більше дуріли, ніж бавились. Я вже мамі набридла: все чіплялася та й чіплялася: коли та й коли вже ті дядьки прийдуть?

– Прийдуть, – казала мама. – Не журися за ними. Не забаряться.

Аж ось в суботу увечері загупали в сінях чоботища дядька Трохима. Я ті чоботища відразу впізнала.

– Мамо, мамо, – загукала я, – дядько Трохим ідуть!

Моїй радості не було меж. Аж тут і дядько на поріг, а з ним і його сміх, і розгонистий голос:

– Добрий вечір у вашу хату, – привітався.

– З добрими людьми і вечір добрий, – відповіла мати, підсипаючи в плиту вугля.

– Чи приймаєте до хати нашу парубоцьку ватагу вам і нам на розвагу?

– Приймаємо, приймаємо, – весело сказала мати і вийшла з кухні, витираючи руки фартушком. Дядько Трохим саме клав на стіл хлібину. Робив це повагом, наче виконував якийсь ритуал.

– А сіль, думаю, у вас знайдеться.

– Знайдеться, знайдеться. Чому б мала не знайтися?

– Кажете, чумаки досить навезли?

– Та навезли, Богу дякувати. Бо без хліба та без солі – то біда. Сідайте. А моя найголовніша дівка вже питає та й питає за вами.

– Це ж котра так за нами журиться?

– Танька. Хто ж у мене найголовніша дівка?

Дядько Трохим підійшов до мене і поклав свою руку мені на голову.  Рука була важка і шкарубка.

– Дякую, мала. Як буду на базарі, то куплю тобі свистуна. Голосного-голосного.

– А хлопці прийдуть? – запитала мати.

– Аякже!  Всі прийдуть, бо за гуртом скучилися. Треба, Катю, збиратися, доки ми ще живі. А ти, мала, слухай наші байки і на вус мотай.

– А в мене нема вусів, – засміялася я.

– Однак слухай. Колись… Хто його зна…

Та й не доказав, бо в сінях загупало відразу багато ніг, оббиваючи  чоботи від снігу.

– А ось і наші парубки, – зрадів дядько Трохим.

– Ще мають силу, нівроку. Он як чоботиськами гупотять. Якби так музики, то ще б «гопака» чи «метелиці»  ушкварили б так, що ого-го!

– Добрий вечір, – віталися дядьки, впускаючи до хати клубок холоду.

– О, а Трохим вже тут як тут. А де Гилько?

– До корови вийшов. Зараз буде.

– Як тільки Гилько з хати, то Трохим так і упадає біля господині.

– То він, хлопці, страву пробує, щоб не пересолити.

– О, аби-но вони тільки удвох не посолили.  Буде тоді.

– Ну, годі вам, – посерйознішав дядько Трохим.

– Чия черга сьогодні брехати?

– Всі готові, як ти і наказав.

– Тоді, Василю, давай ти. Ти щось у нас замовчався. Ти так і балакати забудеш.

– Я – то й я. Інший би сперечався, а я не буду. Тільки щоб мені тиша була.

– Добре. Буде тобі тиша, – пообіцяв дядько Трохим і підкрутив гніт у лампі. І дядько Василь почав свою розповідь. Серце в мені затаїлося і, здається, не озивалося, аж доки та розповідь не закінчилася.

– Було це давненько, ще на самому початку моєї фірманки. Був я ще парубком, але після батька залишилися мені у спадок добрі коні, то треба було фірманити. Того разу їхав зі мною Трохим Колодяжний. Він був уже жонатий, але ще молодий і гарний. Ставний такий, під чорним вусом, а ще чуб у нього був такий, що із-за того чуба всі дівчата за Трохимом мліли. Чуб у нього і справді знаменитий був: чорний, як смола, густий і кучерявий. Та ви того Трохима мали б пам’ятати. Спершу він жив біля церкви, а потім поставився на Сухоївці. Мали ми з ним їхати аж до Львова. Дорога далека, та коні в нас добрі були. Та й літо надворі, тепло, файно. Їдемо. Харчів з собою взяли. Ну які тоді харчі?  Найперше – взяли сала, мати курку спекла. Круп прихопили, пшона, щоб по дорозі, якщо буде така потреба, можна було і кулешу зварити. Я був так собі, молодий та не дуже сміливий, а Трохим – той бідовий був.  Так і їхали. Ночували в полі. Ночі стояли теплі, місячні, лежиш на возі горілиць, на зорі дивишся – краса така, що, здається, і задарма поїхав би, а тут ще й гроші платять. І дощі у небі  задля нас притримали.  Словом,  все добре складалося.

Вже минули Злочів, доїхали до Плугова, аж гульк – у мене вісь трісла. Трохим на мене цабанить, аж йому іскри з очей летять. А я що?  Молодий ще. Який там з мене фірман?  Який господар?  Ну що ж…  Треба майстра шукати.  То вже мусимо затриматися. А затримка в дорозі – то, самі знаєте, нічого доброго. Майстра знайшли. Спинилися у вдови одної. Хата файна така, на дві половини. Чоловік її, видно, добрий господар був. Трохим потім і собі за тим взірцем хату поставив, таку самісіньку. Та що мені хата?  Я на неї і не дуже роздивлявся.  Я дивився на дівчину, на вдовину доньку, на Марусю. Такої краси я ще й не бачив. Очі карі, глибокі – так би й утонув у них, сама струнка, гнучка, а як посміхнеться…  Ой, хлопці,  повірите, і досі перед очима стоїть, як та мана. Дивився я на неї – і світ мені паморочився. А як посміхнеться, то, здається, душу вийняв би і віддав би їй, аби тільки вона посміхалася. Отака дівчина була. Бачу, і Трохим на неї ласим оком позирає. Отут я вже закипів.

– Не смій і думати, – кажу.  – У тебе жінка. А баламутити дівчину не смій. Таку красу не можна просто так. То гріх великий.

– Овва! – сміється Трохим, – ти за нею так обстаєш, наче вона сестра твоя.

– Ну… Сестра чи не сестра, а глумитися з дівчини не дозволю.

– Наче в тебе хтось дозволу питався б.

Розсварилися ми з Трохимом та й насувом один на одного дивимося. А Маруся, як той добрий ангел, на світ поглядає. Я тоді ще не знав, що таку дівчину не можна збаламутити – не так вона навчена. Хоч був я тоді ще зовсім молодий, все ж спостеріг, що і дівчина  на мене не байдуже поглядає. Поведе брівоньками, гляне оченятами карими – та й зашаріється, зітхне і погляд свій карий відведе.

Увечері вийшли ми з нею в садочок та й стали під яблунею. Стоїмо, мовчимо, а потім я й питаю:

– Марусечко, горличко, чи ти підеш за мене, як посватаю?

А вона так сумно глянула на мене та й зітхнула.

– Ні, – каже, – не вийду я за тебе, мій Василечку. І любий ти мені, а не вийду.

– Чому ж, серце? – кинувся я, як ото риба у воді.

– Бо мати не віддасть. Іншу долю вона мені готує. А яку – я й сама не знаю.

– Давай ублагаємо її. Може зглянеться.

– Ні, – каже, – Василечку, не зглянеться. Ти ще її не знаєш.

Стоїмо, обнявшись. А щоб поцілувати – так нізащо.

– Того поцілую, – каже, – з ким під вінець стану.

Ох, як я боявся тієї хвилини, коли майстер мого воза полагодить. Млів просто від жаху, що тоді мені вже їхати треба буде і що доведеться з Марусею прощатися. А Трохим дивився на мене єхидно так і ховав сміх у чорний вус. Може про щось догадувався, а може щось із старою говорив. Тільки про що він міг говорити, коли сам жонатий?

Тут прийшов майстер і сказав, що віз готовий, як новий, і що завтра ми вже можемо їхати. Забилося в мене серце, а Маруся, ледве стримуючи сльози, з хати вибігла.

«Завтра!  Завтра! – думав я перелякано. – Завтра я з нею попрощаюсь. Назавжди. І більше я її ніколи не побачу. Ніколи?»

І жах переповнив моє серце. Бо так я полюбив ту дівчину, що без неї, здавалося, і життя мені не буде. І вирішив я поговорити з Марусиною матір’ю, Марусі про те нічого не сказавши. От вибрав я час, коли мати сама була, та й почав.

– Скажіть мені, паніматко, чи віддали б за мене свою Марусю, якби я посватав?  Їй за мною добре було б. Я у матері один син. Не ледачий, не пияк, не волоцюга. Хоч і не багатий, та є у мене і хата, і в хаті. І мати у мене тиха та лагідна, буде для вашої Марусі доброю свекрухою.

– Е, хлопче, шкода твоїх балачок. Ти думаєш, що ти один такий мудрий?  Ой, ні. Не ти перший хочеш її сватати. Та я собі твердо постановила таке:  не віддам я дочку за простого хлопця. Не віддам – і все. Нехай краще в дівках посивіє.

– Господи!  Та що ви таке кажете, паніматко!  Як же можна, щоб така краса – і в дівках! Хіба ж вам не хочеться, щоб ваша дочка щаслива була?  Хіба ж вам не хочеться внуків дочекатися?  Хіба ж ви ворог своїй доньці?

– Ні, парубче, своїй доньці я не ворог, але й собі не ворог. Я її виростила, виплекала, то хіба ж для того, щоб ото просто так комусь віддати?  Е, ні, голубе. Я віддам свою Марусю за такого, хто б мою старість забезпечив, щоб я на старші літа не рахувала копійки, а в достатку свій вік дожила.

– А коли Маруся його не любитиме?  Що тоді?

– Полюбить.

– А якщо ні?

– То нехай  як собі хоче. Але моя Маруся навчена матері слухатися. Не те, що другі. Так що ти, хлопче, їдь собі з Богом  та й забудь за мою Марусю. Не тільки світа, що в вікні. За вікном більше.

– Коли ж не зможу я її забути.

– То як собі хочеш. А своє слово я вже сказала. Так і буде.

Простояли з Марусею всю ніч під яблунею. Добре, що хоч того мати їй не боронила. А на ранок я вже мав їхати. Таки поцілувала мене дівчина на прощання і подарувала мені на згадку вишиту хустинку. Витер я тією хустинкою її сльози і сховав до кишені. Отак ми і розлучилися.

Їхав я і перед собою дороги не бачив. А Трохим посміхався та все ховав ту посмішку у чорний вус. А сам наспівував та насвистував собі щось веселеньке, наче тішився з моєї біди. Отоді я й пообіцяв собі, що з Трохимом більше на фірманку ніколи не поїду. І таки не їхав більше ніколи. Він потім і питався в мене, і доскіпувався – все ніяк зрозуміти не міг, чому я з ним їхати не хочу.

– Ми ж не сварилися. Ну перемовилися за ту дівчину. То й що?  Хіба ж то сварка?

Звісно, що не сварка. Не міг я того чоловікові пояснити. І їхати з ним також не міг. І не сердився я на нього, а їхати з ним більше не хотілося – душа не лежала.

Ця Василева історія, очевидно, всіх схвилювала, зворушила душі аж до дна. І ніхто не хотів так просто розлучатися з тією розповіддю, не дізнавшись, що ж сталося з тією дівчиною потім. Бо ніхто не вірив, що Василь ніколи більше не навідався у те село. Дядько Іван перший не витримав.

– І що, Василю?  Ти більше так і не бачив ту дівчину?  Так і не знаєш, за кого мати її віддала?

Василь запихкав цигаркою, а після довгої паузи сказав:

– Бачити – більше не бачив. Приїхав я додому, а вдома, самі знаєте, як воно в жнива. Роботи – не початий край. Все на мені. Зібрав я хліб, трохи впорався, сів на коня – та й до дівчини. Тільки на подвір’я в’їхав – відразу тьохнуло серце:  відчув відразу, що немає моєї Марусі.  І правда. Вийшла мати, прибрана, як пані, але якась наче сумна. Привітався я та й за Марусю питаю.

– Нема, – каже, – Марусі. Просватали її.

Вже не знаю, як я виглядав, але світ переді мною захитався.

– За кого, – питаю, – просватали?

– За цигана, – каже.

– Як за цигана?  За якого цигана? – віри не йму.  А сам ледве на ногах стою.

– Та не за простого цигана. За циганського ватага. У них він бароном зветься.

– Але ж циган!  Нехай там собі зветься, як хоче. Але ж циган!

– То й що, що циган?  Хіба ж цигани – не люди?  А який він багатий!  Якби ти тільки знав!  Скажу тобі під секретом… Він мені за мою дівку стільки грошей дав, що тобі і  не снилося, і не присниться ніколи. А золота скільки!  Але, якщо правду сказати, то й було за що. Тепер я зможу прожити весь свій вік без біди. Тільки ти про те щоб нікому, бо знаєш, як воно буває…

– Та не бійтеся, паніматко, я нікому не скажу. Я зараз ось вже поїду – і ми з вами ніколи більше не побачимось.

– Ой, Боже ж мій! – вдарилася об поли стара. – Я геть чисто здуріла!  Чого ж це ми надворі бесіду ведемо?  Прив’яжи коня та ходімо до хати. Бачу, кінь зморений та й ти, певно, голодний з дороги. Ходімо, обідом тебе нагодую, коневі їсти дам. Я тепер господиня! Якщо хочеш, можеш і переночувати, а вже завтра і поїдеш собі в Божий час.