І вона стала танцювати так легко і граційно, ніби була зіткана з повітря і місячного світла. А власне, може воно так і було. Ми, як заворожені, дивилися на дівчину. Думаю, кожен ладен був забути про все на світі і йти з нею у танок. І раптом Дмитро, перебиваючи її химерний танець, спитав:

– Скажи, Зосю… Але ж ви тут всі покійники? Як же ж…

– Цить, – не кажи того слова. Не можна. Але ходімо вже. О, звучить менует.  А потім полонез, мазурка… Ах, ходімо.

– Але я не вмію.

– Ходімо.

– А якщо я не піду?

– Але ж пані Ядвіга без кавалера. Вона не має з ким танцювати. Їй буде сумно.

– А де ж кавалер пані Ядвіги?

– Він… Розвіявся.

– Як це «розвіявся»?

– Я не можу розказувати. Та й ніколи. Ходімо.

– А якщо я все-таки не піду? Чому я мушу танцювати з пані Ядвігою? Хто вона така? І мені зовсім байдуже, якщо вона буде сумувати.

– О, це дуже поважна особа. Якщо ти не підеш, тоді за тобою прийдуть. Краще ходімо.

Дмитро зіскочив з воза, махнув нам рукою і пішов за дівчиною.

– Молися, Дмитре, – гукнув кум Семен. Але я вже не знаю, чи почув його Дмитро.

Пані Ядвіга була задумлива і гарна, з тонкими рисами обличчя. Дмитро потім божився, що розгледів ті риси цілком виразно. Довга атласова сукня чітко окреслювала її гарний стан. Дмитро вклонився їй і подумки сам з себе подивувався, звідки він раптом набрався такої елегантності. Боявся підходити до пані Ядвіги надто близько. Чого боявся – сам до ладу не знав. Найперше, мабуть, боявся, що вразить його якийсь неприємний запах – запах тліну. Підсвідомо на те сподівався. Але ні. На диво, від пані Ядвіги війнуло якимись гарними парфумами. Час було запрошувати її на танець. А може навіть сказати їй щось приємне про її вроду. Але Дмитрові раптом забракло відваги.

Довкола було людно, і втрачалося відчуття нереальності, химерності тих постатей. Дмитрові думки снувалися у якомусь безладі, плуталися, чіплялися одна за другу у якомусь дикому безпорядку.

«Але чому розвіявся кавалер пані Ядвіги? – чомусь раптом подумав Дмитро. – І як це він розвіявся? А як же я буду танцювати, коли я не вмію жодного бального танцю? А чи не можуть вони і мене якось розвіяти? Свят! Свят! Свят!»

Але тут знову зазвучала музика. Дмитрові страшно було доторкнутися до пані Ядвіги – він боявся відчути холод смерті. Але ні, він відчув доторк чогось легкого, невагомого. І поплив разом зі своєю партнеркою, стаючи і сам легким і невагомим. Ноги якось самі знали, що їм треба робити, як танцювати. Але ж Дмитро знав, що він ніколи раніше не танцював тих танців. Звідки ж він їх знає? Він щось навіть казав пані Ядвізі про її вроду і про те, як вона легко танцює, ще щось, здається, казав про їхню майбутню зустріч і посміхався. Вона теж йому посміхалася. Дмитро втратив відчуття реальності чи навпаки, набув його. Страх кудись відступив. Йому було добре і легко. Промайнуло розпашіле лице Зосі. Вона танцювала в парі з якимсь вояком. І чомусь подумалося:

«А може це ми нереальні, а всі вони – це і є справжнє, реальне?»

А ще подумалося:

«Господи, що буде зі мною?»

Але ця думка ворушилася десь далеко, у глибинах мозку. Заворушилася і згасла. Не хотілося ні про що думати. Хотілося тільки чути музику, танцювати, відчувати невагому пані Ядвігу. Раптом вона сказала, тихо, але владно:

– А чи пан не міг би зняти з шиї оце?

І вказала майже прозорим пальчиком на хрестик.

– Ні, – чітко сказав Дмитро. Десь підсвідомо він знав, що того робити не можна. Хоча десь ворушилася спокуса: зняти хрестик, щоб догодити пані Ядвізі. Вона так просить, так благально дивиться на нього своїми блакитними очима.

– Нехай пан зніме. Це нам заваджає, – просила пані Ядвіга.

– Молися, молися, Дмитре, – раптом крізь музику почув Дмитро голос кума Семена.

А тимчасом з будинку вибігла молода пара і прямісінько до мого воза, до моїх коней. Я отетерів і не міг поворухнутися.

– Покатаємося, моя люба? – сказав хлопець.

– О, я з радістю, – відповіла дівчина.

– Дивися, які славні коні, – додав хлопець. А я сидів на своєму возі і мовчав, і дивився, як нахабно ті двоє беруть моїх коней. Я й досі не можу збагнути, чому я нічого тоді не сказав, чому не зробив найменшої спроби захистити своїх коней. Чи то був такий страх, що так заволодів мною, чи ще що інше, але я сидів непорушно, а знавіснілі коні хропли, билися, але ті двоє скочили на них та й помчали, наче вихор.

 

Дмитро майже втратив здоровий глузд. Але все-таки на якусь хвилю прийшло відчуття, що все це має ось-ось закінчитися. Він почав думати про те, що незабаром ранок, що весь цей будинок стане знову руїною. А що ж було до його відновлення?

«Либонь, ота стіна з карнизом, – подумав Дмитро. – Так, ота стіна».

Він інтуїтивно став триматися ближче до тієї стіни. І раптом ледве-ледве, певно, з якогось села долинув крик півня. Дмитро ще встиг вхопитися за якийсь виступ і притиснутися до стіни. Наче вітер пронісся, наче сон дивовижний нагло так обірвався – і все стихло, мов і не було нічого: ні музики, ні танців, ні панства з старовинними екіпажами, ні будинку. Були самі лише руїни. А біля вцілілої стіни, на вузенькому карнизі, на рівні третього поверху стояв блідий Дмитро і гукав:

– Хлопці, допоможіть мені якось звідси злізти.

Ми розгублено дивилися на Дмитра і не знали, як йому зарадити. Тільки мій кум Семен не розгубився.

– Тримайся, Дмитре, ми зараз щось придумаємо. Тримайся і не дивися вниз, щоб голова не закрутилася. Ану, хлопці, скоренько знімайте з возів драбини і зв’язуйте докупи.  Та ворушіться ж ви. Йому там знаєте як…

З нас потрохи спадало заціпеніння. Ми наче прокидалися з якогось гіпнотичного сну. Чи нас було заморочено, чи наслано на нас? Але ми ніяк не могли прийти до тями. Добре, що справа знайшлася, а то ще б так сиділи, приголомшені, невиспані, не можучи ніяк  повернутися до дійсності. По недовгім часі Дмитро, живий і здоровий, з нажаханими очима, стояв біля нас. Нам дуже кортіло про все його розпитати, але він тільки сказав:

– Потім, хлопці, потім.

І повалився на свого воза. Його здолав сон. Міцний, здоровий сон молодого хлопа, що мав провітрити мозок від всякої чортівні. Їхати було ще рано, і ми вирішили дати Дмитрові трохи відіспатися. Дехто й собі вклався наздоганяти Дмитра. Бо й ми, правду кажучи, хоч і не мали такої честі бути запрошеними на бал, теж всю ніч не заплющили очей. Вже добре розвиднілося, і я кинувся шукати своїх коней. Вони паслися відразу за стінами, схарапуджені, змилені і забрьохані. І де їх тільки носило? Всякої всячини поначіпляли на себе. Я почувався винним перед ними, що не зміг їх захистити від таких непроханих вершників. Почистив їх, нагодував, напоїв, заспокоїв і словом, і ласкою.

Сонце вже підбилося високо, коли я розбудив наше потомлене товариство. Пора було рушати в дорогу. Хлопи протирали заспані очі, щулилися від вранішньої прохолоди.

– Нічого, хлопці, – підбадьорював я. – Це тільки тут так. Виїдемо в поле – там буде тепліше. Он як сонце пригріває. В полі вже й жайворонки дзвенять. То тільки тут так…

Я не хотів у Дмитра ні про що розпитувати. Як захоче, то сам розкаже, а не захоче, то й так буде. Та у наших терпцю забракло: розкажи та й розкажи, що там було. А він не хотів чи не міг нічого розказувати,  лише повторював:

– Потім, хлопці, потім.

А ще додав:

– Добре, хлопці, що я далеко звідси живу, бо я неодмінно ще прийшов би сюди, щоб побути тут ще хоч одну ніч, щоб побачити їх ще хоч раз. А потім може приходив би ще і ще, аж доки не розвіявся б чи доки мене не розвіяли б. Розумію, що все це чортівня, а не можу, з думки мені не йде. Така розкіш. Приїдемо додому, то треба буде свічки поставити…  І за Ядвігу, і за Зосю. Поставив би і за інших, але більше нікого не знаю.

Якийсь час всі їхали мовчки. Лише поле вже прокинулося і дзвеніло, сюрчало, підпадьомкало, співало жайвором в небі. Ми поверталися до життя. По якійсь хвилі котрийсь сказав:

– А чи ви бачили там їхніх хлопів?

– Та щось наче ні.

– Отож-бо й воно! Панам добре жилося на цьому світі, то й на тамтому не гірше – все бали та бенкети. А мужик що на тому світі, що на тамтому нічого, бідака, не бачить. Певно й там панам прислуговує. А най його…

Та й не доказав, бо всі засміялися.

– А чого ви смієтеся? Хіба я не правду кажу?

Але нам не хотілося про те думати. День стояв, як золото, і хотілося думати про дім, про жнива.

Після тієї історії, яка всіх так захопила, якийсь час дядьки приголомшено мовчали. Ми, діти, боялися і пікнути.

– Оце так історія, – сказав нарешті дядько Іван. – Таке й у сні не присниться. Аж не віриться. А де той Дмитро?  Не звихнувся часом мозгами?

– Ні, не звихнувся, але довго нездужав. Жінка його і до знахарів возила, і молебен якийсь священик відправляв. Казав Дмитро, що до нього вночі пані Ядвіга приходила і кликала в той замок на бал, бо їй ні з ким було танцювати. І пішов би. Ви думаєте, ні?  Сам казав, що пішов би.  Та жінка пильнувала і не пустила. І добре, що не пустила, бо хто його знає, куди б його та пані завела.

– І де ж той Дмитро?

– Виїхали вони потім з села, і я вже про нього нічого не чув.

– Після такої історії і справді страшно за поріг виходити, – сказав дядько Антін.

– Та ви не бійтеся, – засміявся дядько Данило, – то Федько сам видумав. Ні, замок такий може й є. І не один. Але все решта – то вигадка Федька. Так нічого не бійтеся. Але треба визнати, що з Федька таки добрий оповідач, нічого не скажеш. Варта було тільки на нас подивитися. Всі слухали з дурнуватими лицями, нібито самі на той бал збиралися. Та й я, чесно кажучи, на той час забув, що це Федько бреше.

Тут Федір вже не витримав.

– Знаєш, Даниле, що?  Я ніколи не думав, що ти такий дурний і свинуватий.

– Е-е, Федьку, ти не дуже розкидайся словами. Бо я теж можу…

Тут всі стали обох заспокоювати, аби не спалахнула сварка.

– Ну чого  ви?  Всі ми тут не святі.  Кожен розказує, що хоче, – урезонював дядько Іван.

– Один розказує, всі слухають. А там собі, хто хоче – вірить, а хто не хоче, – то й не вірить. Це вже справа кожного. Ти, Даниле, не правий.  І ти, Федоре,  теж…  Не можна так гостро.  Ти краще на дітей подивися. Ще й досі з відкритими ротами сидять.

Тут мама до нас відразу.

– Ти глянь!  А вони ще тут!  А я за них і забула! Ану мені спати!  Цікаві!  Без них нічого не обійдеться.

– Ну, мамо, там ми… – спробував Степан. У когось це добре виходило. Але тут обізвався батько – і це вже була найвища інстанція.

– Хто там ще? Спати – і все. Порозпускалися. То все ти, стара, їх так порозпускала. В мене вони були б, як цезорики.

– А вони хіба ж не в тебе? Чого ж не пильнуєш?

Нас негайно відправили спати, а в хаті знову настала злагода. А ми з кухні, доки ще не поснули, дослухалися, хто ж далі буде розповідати.

– Ет, хлопці, – сказав дядько Іван, – досить вам про чортівню. Я вам про інше розкажу. Якось мені так випало, що я ночував з фірманом одним, з галичанином. Файний то хлоп був, скажу я вам. Ми з ним разом в одній хаті переночували, а стали, як рідні брати. Їй-Богу!

– Та галичани – файні люди, – обізвався дядько Василь. – Я знав одного, так він…

– Почекай, Василю, – втрутився батько. – Ти вже не перебивай. Нехай Іван розказує,  як вже почав. А ти не забудь свого – потім розкажеш.

– Та я тільки про того галичанина розказати хотів.

– От і розкажеш. Потім.

– Тихо, тихо, – зашуміли дядьки. – Розказуй, Іване.

– В їхньому селі, казав той галичанин, жидівка одна жила, Ідка називалася.

– То може вона була Юдка? – сказав котрийсь.

– Не знаю, може й Юдка, але в тому селі її всі звали Ідка. Колись Ідка файна молодичка була.

– То в нас молодички. А в них то якось по-іншому називається.

– Перестань, Даниле. От ти не можеш спокійно слухати. Звідки я знаю, як то по-їхньому називається?  Я ж не жид. А жінка – вона жінка:  хоч наша, хоч жидівка. Їй болить однаково – що тій, що другій. Так ота Ідка колись булки пекла – то на все село. Найкращі господині до Ідки за булками посилали. А що вже діти – то так до неї за тими булками і бігали. Добра була Ідка. Продавала ті булки, а сирітці чи хворій самотній жінці й так, задарма занесе. Чи виродився рід її, чи як там воно було, а залишилася Ідка на старші роки сама. Так і жила в селі. Люди пам’ятали, що вона добра була для всіх, то й шанували її. Корови Ідка не тримала – нездужала вже. Та молоко у неї завжди було – люди приносили.