Фролова Тетяна
(замість приказки)
Жив на селі старий-престарий лелека. Скільки
раз він у вирій літав -того не знав ніхто.
І лелека не пам’ятав, бо не лічив він тих своїх виріїв.
Та кожного разу весною він повертався у рідне село до
свого гнізда.
– Бачили? Наш лелека прилетів, -сказала сусідка
сусідці.
– А я думала, що вже не прилетить.
– Старий вже. Він ще мою доньку приносив.
Посміхаються жінки і дивляться в небо, наче там
ось-ось має зринути старий лелека.
– А лелечиха молода. Нема старої лелечихи. Якось
полетіла у вирій та й не повернулася.
– Шкода. До птахів звикаєш, як до людей.
– Та й птахи до нас звикають. Кажуть, що старий
лелека вже й мови людської навчився.
– Та ну! Не може бути.
– Так кажуть.
– Знаю, що папугу можна навчити говорити, шпака,
навіть ворону. А щоб лелеку – такого не чула.
– А чому ви думаєте, що лелека дурніший за ворону?
– Ні, я так не думаю. Просто я ще такого не чула.
Треба у діда Свирида спитати. Той знає.
– О, то великий птахолюб. То й птахи його люблять.
Вони відчувають.
– Я чула, нібито старий лелека казав, що сього року
у вирій вже не полетить.
– Не полетить! А як же?
– Нездужаю, – каже. – Як полечу, то вже не повернуся.
Попрошуся на зиму до діда Свирида, -каже. -Той не
відмовить, перезимує.
– І перезимує. Це він правду сказав. Добрий дід.
– А хлопченята і питають:
– А що ж ти, лелеко, взимку робитимеш? Мороз, сніг
– не політаєш. Зима довга. Набридне.
– Не набридне, – каже лелека. – Дід Свирид чоботи
майструватиме, а я вам буду казки розказувати.
– І буде. А думаєте, ні? Скільки він у своєму вирію
всього набачився! Мудрий птах.
– Я б і сама прийшла тих казок послухати.
– А чого ж? Можна і прийти. Що ж тут такого? Не
думаю, що хтось буде проти.
– Як дочекаємо до зими, то й обидві підемо ті лелечі
казки послухати.
І дочекали до зими. Коли б так до чого. Бо тієї зими
хоч чекай, хоч не чекай -вона однак прийде. Старий
лелека і справді на зиму оселився у діда Свирида. Дід
Свирид йому і гніздо спорядив. Просто в хаті. Деревину
приніс, колесо на ній закріпив, вимостив.