Казки старого лелеки

34

перекладачем, як годиться, і просили Софійку і її маму
полетіти до них в Африку.

– У нас там є така пустеля, що вже дощу не було
цілий рік. Без дощу все гине, а ми не знаємо, що робити.
Та якось ми почули… Вже не знаємо, чи можна в таке
повірити, та спробувати можна.
– Їдьмо, мамо. Треба людей рятувати. І людей, і
рослин, і живність всяку.
Ну як тут не поїхати? Поспіхом зібралися та й на
літак.
Прилетіли в Африку. Приїхали в пустелю – а там…
Спека та пісок. Сонце, здається, світ розплавити хоче.

– Господи, – здивувалася і жахнулася Софійка.
– Та я б день і ніч ходила з парасолькою, аби тільки
оживити цей край.
І дощ пішов. Він ішов скрізь, де з’являлася дівчинка
з парасолькою.

– Ку-ку! -привітався Дощик. -А я собі думаю: ну
куди ти поділася? Як ти так далеко опинилася?
– Мене привезли сюди, аби я тебе покликала.
– Он як! То я з радістю.
Та й ну поливати гарячі піски і все, що тут росло
та хотіло пити. Софійку возили по всій пустелі, і скрізь
за нею дощик ішов. І пустеля оживала. Всі раділи. А
найбільше раділи Софійка і її мама.

Довідалися Баба Яга Тринда і її приятель чаклун
Базіка.

– Ти чула?
– Чула. І не тільки чула, а й бачила.
35

– Я не вірив. Аж доки сам не переконався.
– От було б добре…
– І я ж про те. От би було добре мати нам ту чарівну
парасольку.
– Тоді б ми були володарями пустелі.
– А що? У кого дощ – той і володар.
– Тільки як ту парасольку дістати?
– Овва! Як дістати! Украсти.
– А ти зможеш?
– Не була б я Баба Яга, якби не змогла вкрасти у
дівчиська ту парасольку. Я її просто відібрала б, та біля
неї весь час дорослі крутяться. Наче охороняють її. А
вкрасти – це запросто.
– Гляди, Триндо, не попадися. Бо мені без тебе
сутужно буде.
– Щоб я попалася? Та нізащо! Я обережна, як
кішечка, хитра, як лисиця, а якби мене зловили, то, ти
знаєш, я водою крізь пальці витечу.
Пробралася Баба Яга туди, де спала Софійка,
крізь відчинене вікно. Обіч неї на стільчику лежала її
парасолька. Вхопила Тринда ту парасольку та й утекла.
А вранці прокинулася дівчинка, а парасольки нема.

– Мамо, а де моя парасолька?
– Не знаю. Може ти її вчора десь забула?
– Ні, не забула. Я просто не могла її десь забути.
– Чекай. Пригадую…Так. Ще вчора, коли ти лягала
спати, вона ось тут на стільчику лежала.
– І я знаю, що лежала. А от…Нема.
І дівчинка заплакала.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 + 9 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.