22

скажімо, стрічка, хустина чи хоча б квітка з її віночка.
Тоді ми зможемо перевести її в наш час.

– І що тоді?
– Та нічого. Стане вона, як проста наша дівчина, і
твій син зможе одружитися з нею, а я зароблю шишку з
весільного короваю. Отак гарно і весело закінчиться та
історія. Але обо’язково треба щось від принцеси.
– Хай Вам Бог пошле здоров’я, діду Михтоде.
– Не завадило б. Від здоров’я ще ніхто не
відмовлялвся.
Книжка лежала, як і попередня, на столику біля
Андрієвого ліжка. Андрій ліг спати спокійний і
умиротворений. Посміхався до місяця і, здається, чекав
свого доброго сну. Чекала і Марія, сидячи на своєму
стільчику в кутку синової кімнати. Чекала зі страхом, бо
такі нічні пригоди були непредбачувані.

«Хто ж прийде сьогодні? – Думала жінка. – Орелія –
то не найбільше зло».

Знайомий шелест біля столика обірвав її думки.
Ворухнулася книжка – і Орелія, як і попреднього разу,
стала на місячній доріжці, постояла якусь мить, а потім
кинулася до сонного парубка.

– Лебедику мій! Місяцю мій ясний! Як довго я тебе
не бачила.
– Орелія!
І сон пронизала його легка усмішка.
– Я стужилася, спереживалася за тобою, та не змогла
до тебе прийти, бо мій місточок спалили.
23

– Люба моя! Я так за тобою сумував. Місця собі не
знаходив. Я думав, що більше не побачу тебе.
– Я ублагала батька, щоб він привів тебе до нас.
Та він чомусь не зміг. Повернувся сердитий такий. На
мене нагримав і на лицарів своїх. Я так і не зрозуміла,
чому він не зміг тебе паривести. І як же добре, що я сама
нарешті прийшла.
– Я хочу, щоб ми були разом, щоб ми ніколи не
розлучалися.
– І я також хочу. Та не знаю, як це зробити. Я забрала
б тебе в наш час, та батько боїться мого заміжжя.
– Дивак твій батько.
– Знаю, що дивак. Та що я можу зарадити?
– Тоді що? Ти так і будеш приходити в мій сон?
– Так і буду.
– Так не може тривати вічно.
– Я однак буду твоєю дружиною. Без заміжжя.
– Так не буває.
– Знаю, що не буває. Ой, зоря вже сходить. Пора мені.
На плечах у принцеси була вишита золотом хустка.
Вона майже зсунулася їй з плечей. Невидима Марія
нечутно підійшла до дівчини і легенько смикнула хустку.
Хустка впала.

«От коли б вона тільки того не помітила, тоді ми всі
були б врятовані».

І Орелія не помітила. Вона поспішала. Вранішня
зоря розгоралася. А коли дівчина зникла, Марія вичекала
ще трохи, а потім встала, підняла хустку і довго її
роздивлялася.