Казки старого лелеки

54

Якось була Оля в лісі. До лісу дівчинка ходила, як до
себе додому. Почувалася тут у безпеці. Вона любила ліс
і ліс її любив. Цього разу по гриби і по ягоди прийшла.
Тепер поверталася додому з двома повними кошиками.
Ішла і щось наспівувала собі. Коли раптом… Оля й
отямитися не встигла, як зірвався такий сильний вітер,
що захиталися столітні дуби. Той вітер підняв дівчинку
з її кошиками і дошкульно вдарив об стовбур дерева.
Зареготав, засвистів, загукав:

– Ну що, чарівниця? Не передумала братися за
те, що тобі не під силу? Не передумала? Сиділа б
собі біля мами і лузала б насіння. Ти ж бачиш, що я
тебе переміг.
– Не переміг ти мене, -гукнула дівчинка. Її голос
потонув у завиванні вітру. Та вітер почув його.
– А-а, то ти так? То ти таки хочеш змагатися зі мною?
– Не хотіла б змагатися з тобою, але мушу. Я тебе не
кликала. Ти сам став супроти мене. Але ти не можеш
мене перемогти. Я дужа. Я дужча за тебе.
– А-а, то ти так?
І вітер закрутився вихором. Він хотів підхопити
дівчинку, щоб у вихорі закрутити і її, та дерево, біля
якого вона стояла, обхопило дівчинку своїм гіллям і
тримало так міцно, що вітер не зміг її підняти. Ще дужче
розсердився буревій. Засвистів, заревів. Олі стало посправжньому
страшно.

– А-а, то ти так? І дерева тобі допомагають? Вирвууу – у,
поламаю-у.
Та ліс не порушно стояв і витримував натиск вітру.

55

– А-а, то ви змовилися проти мене? Ну нічого. Я зараз
братів своїх покличу. Нас у мами семеро. Так що начувайтеся.
Оля заплакала. Ну що їй робити? Як вона витримає
таку навалу вітрів? Вона ж дівчинка. І чомусь дідусь
Лісовик-Боровик не приходить їй на допомогу. Невже
він нічого не чує і не бачить?

– Не бійся, дівчинко, – шепнула молоденька берізка,
– ми захистимо тебе.
– Хіба ж ви вистоїте, проти семи вітрів?
– Вистоїмо. Не бійся.
Аж тут завило, загуло. Здавалося, що цілий світ
захитався. Та диво: кругом гуло і вило, а на галяві де
стояла дівчинка, було тихо. Це найстаріші дуби-велети
зупинили натиск вітрів. Вони посходили зі своїх місць
і щільним кільцем оточили галявину. Сила вітрів
розбивалася об могутність дубів-велетів.

Ще довго ревли і свистіли вітри, нівечачи і ламаючи
все на своєму шляху.

– Віддай нам Семицвітку, – гукав один.
– Кожному з нас буде по квітці, – гукав другий.
– Ха-ха-ха, -сміялися всі разом. І від того їхнього
сміху хиталися дуби-велети. Хиталися, але не гнулися,
витримуючи натиск вітрів.
– Не віддам Семицвітку, -гукала дівчинка, -вона
послужить для добра.
– А-а! Для добра! Тоді віддай нам свою вроду. Вона
нам згодиться.
– І вроди своєї я вам не віддам. Вона теж послужить
для добра.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seven − 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.