24

«Яка дивовижна хустка! Вся вишита золотом. Аж
міниться. Тепер таких не носять. Не носять, бо не мають».

Глянула на сонного сина, на вранішню зорю.

«Якось навіть незручно. Як вкрала я ту хустку. Але
я її поверну, неодмінно поверну, як тільки та дівчина
перейде в наш час. Так буде краще для нас усіх. А без
тієї хустки того зробити ніяк не можна. Так казав дід
Михтод. А він знає. Вибач мені, принцесо».

Починався новий день. Починалися нові клопоти.
Щоденні і безконечні. Марії не терпілося скорше
впоратися та й гайнути в те лісове цартство квітів і трав
до старого чарівника.

І от нарешті вона тут. Птаство зустріло її гучним
співом, наче добру знайому.

«А може птахи вже мене впізнають?»

А ось і заєць неквапом пробіг перед нею, зовсім не
лякаючись.

«Дивина та й годі, – думала жінка. – Я тут вже, як
своя».

А ось і дід Михтод сидить під грушею і щось теше.

– Здорова була, молодице. Чи будеш відвідувати
старого, як у тебе все добре буде?
– Буду, дідусю, якщо це Вам в радість.
– Ще б не в радість. Я ж тут живу, як самітник. А
за вдачею я і поговорити люблю, і пожартувати. Прийде
хтось у потребі, допоможеш – і на тому край. Забувають
люди за старого. У них свої клопоти.
– А я не забуду, дідусю. Ніколи не забуду. Мені
здається, що тут мене вже лісові мешканці впізнають: і
25

птахи привітно щебечуть, і заєць не боїться – пройшов,
як приручений.

– Аякже. Вони знаюють. А добру людину, що кривди
їм не зробить, здалека відчувають.
– Мені здається, що я б і сама тут жила.
– А що ж? Тут славно. Тільки від людей далеко.
Мені спершу тяжко було, а потім звик. Ну що, дочко?
Принесла щось?
– Принесла.
Та й розгорнула принцесину хустку.
– О, коштовна річ… Розкіш.
– Мені аж ніяково. Наче вкрала.
– Без того ми не обійшлися б.
– Потім я їй поверну.
– А покищо залиш її у мене. Я над нею трохи почаклую.
А ти ще цю ніч мусиш повартувати. Якщо все буде добре,
то вранці у вашу хату прийде дівчина. Проста звичайна
дівчина. Я не знаю, як вона себе назве, але то буде Орелія.
Орелія в новому образі в нашому часі.
Ніч пройшла так, як звичайно. Марія вже до такого,
здається, звикла. Хоча… Чи можна до такого звикнути?
Прийшла Орелія, говорила Андрієві все ті ж пестливі
слова, він їй відповідав, і це тривало, як завжди, до
ранкової зорі.

А вранці, власне, коли вже розгорався день, до
їхньої хати підійшла дівчина. Звичайна дівчина, скромно
одягнена, зовсім звичайна, як багато інших. Тільки очі…
Очі були, як у тієї принцеси, що була намальована на
обкладинці книжки про Орелію.