Казки старого лелеки

24

«Яка дивовижна хустка! Вся вишита золотом. Аж
міниться. Тепер таких не носять. Не носять, бо не мають».

Глянула на сонного сина, на вранішню зорю.

«Якось навіть незручно. Як вкрала я ту хустку. Але
я її поверну, неодмінно поверну, як тільки та дівчина
перейде в наш час. Так буде краще для нас усіх. А без
тієї хустки того зробити ніяк не можна. Так казав дід
Михтод. А він знає. Вибач мені, принцесо».

Починався новий день. Починалися нові клопоти.
Щоденні і безконечні. Марії не терпілося скорше
впоратися та й гайнути в те лісове цартство квітів і трав
до старого чарівника.

І от нарешті вона тут. Птаство зустріло її гучним
співом, наче добру знайому.

«А може птахи вже мене впізнають?»

А ось і заєць неквапом пробіг перед нею, зовсім не
лякаючись.

«Дивина та й годі, – думала жінка. – Я тут вже, як
своя».

А ось і дід Михтод сидить під грушею і щось теше.

– Здорова була, молодице. Чи будеш відвідувати
старого, як у тебе все добре буде?
– Буду, дідусю, якщо це Вам в радість.
– Ще б не в радість. Я ж тут живу, як самітник. А
за вдачею я і поговорити люблю, і пожартувати. Прийде
хтось у потребі, допоможеш – і на тому край. Забувають
люди за старого. У них свої клопоти.
– А я не забуду, дідусю. Ніколи не забуду. Мені
здається, що тут мене вже лісові мешканці впізнають: і
25

птахи привітно щебечуть, і заєць не боїться – пройшов,
як приручений.

– Аякже. Вони знаюють. А добру людину, що кривди
їм не зробить, здалека відчувають.
– Мені здається, що я б і сама тут жила.
– А що ж? Тут славно. Тільки від людей далеко.
Мені спершу тяжко було, а потім звик. Ну що, дочко?
Принесла щось?
– Принесла.
Та й розгорнула принцесину хустку.
– О, коштовна річ… Розкіш.
– Мені аж ніяково. Наче вкрала.
– Без того ми не обійшлися б.
– Потім я їй поверну.
– А покищо залиш її у мене. Я над нею трохи почаклую.
А ти ще цю ніч мусиш повартувати. Якщо все буде добре,
то вранці у вашу хату прийде дівчина. Проста звичайна
дівчина. Я не знаю, як вона себе назве, але то буде Орелія.
Орелія в новому образі в нашому часі.
Ніч пройшла так, як звичайно. Марія вже до такого,
здається, звикла. Хоча… Чи можна до такого звикнути?
Прийшла Орелія, говорила Андрієві все ті ж пестливі
слова, він їй відповідав, і це тривало, як завжди, до
ранкової зорі.

А вранці, власне, коли вже розгорався день, до
їхньої хати підійшла дівчина. Звичайна дівчина, скромно
одягнена, зовсім звичайна, як багато інших. Тільки очі…
Очі були, як у тієї принцеси, що була намальована на
обкладинці книжки про Орелію.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.