Казки старого лелеки

14

Та вже треба пильнувати, щоб потім не картати себе. Дід
таки щось знає. Он якого пояса мені дав».

Аж раптом порух якийсь. Спершу ледь вловимий.
Марія напружилася. На столику заворушилася книжка. І
ось з’явилася постава дівчини. Ах, яка то була дівчина!
Легка, граційна, в розкішних шатах. Ароматний повів
виповнив всю кімнату. Запаморочливий, дурманячий,
аж думка наче зачемріла.

«Воно й не дивно, що мого Андрія так перейняло,

– подумала Марія. – Молодий ще. Он я стара і то…
Пильнувати, пильнувати. Не можна розсіяюватися».
А дівчина сатала біля ліжка, нахилилася о Андрія і
поцілувала його. Марія заледве не скрикнула. Аж сама
собі рота затулила. Хлопець поворушився, але очей не
розплющив.

– Орелія! Ти прийшла, ясочко моя, – прошепотів
самими лише губами.
– Я прийшла, соколе мій ясний. Ніяка сила , навіть
заборона мого батька, не змусила б мене не прийти.
Просила, благала тільки місяця, аби світив. Яким довгим
видався мені цей день. Гості, прийоми, пусті розмови…
Ах, як все це нудно. Поглядала на небо і все чекала, коли
вже нарешті той місяць зійде.
– Орелія!
– А ти чекав мене, мій любий?
– Чекав. Дуже чекав. І думки іншої в мене не було.
Про тебе тільки й думав.
Марія не могла повірити, що це говорив її син, її
Андрій.

15

«Еге-ге. Треба щось робити. Ця дівчина і справді
легко виведе його з дому і поведе, куди захоче. І він піде
за нею. Тепер я бачу, що піде, куди вона скаже».

Такі розмови між закоханими точилися аж до ранку.
Звичайні розмови двох закоханих. Що їх передавати?
Хіба передасиш? Слів забракне. Андрій ніразу не
розплющив очей. А дівчина… Вона стояла біля нього,
сиділа обіч нього не сиільчику, нахилялася до хлопця,
гладилда його і цілувала. А він сонно ворушив гкбами,
і говорив, говорив найпестливіші слова. Марія і не
підозрювала, що їх стільки знає її син. Так тривало аж
до ранкової зорі. Дівчина попрощалася, підійшла до
столика і зникла. Андрій задихав рівно і спокійно. Заснув
міцно і очевидно, без снів. Марія встала, тихенько, щоб
не скрипнув ні стілець, ні підлога, прочинила вікно, щоб
розвіявся дурманний аромат, залишений принцесою,
потім тихенько зачинила вікно, підійшла до столика, з
острахом доторкнулася до книжки.

«Вона в тій книжуі живе чи через неї приходить зі
свого часу?»

Взяла книжку в руки, погортала, потрусила.

«Нема нічого. Тільки малюнок на обкладинці. Гарний
малюнок. Видно, справжній художник малював. А що
коли?.. Правда, дід Михто казав нічого самій не робити…»

Але спокуса була надто велика. Марія взяла книжку,
вийшла з нею на кухню, кинула її у плиту та й спалила.

– Все. Нема місточка. По чому ти тепер прийдеш,
принцесо Ореліє?
І раптом їй стало страшно.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + nineteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.