Казки старого лелеки

40

що вона знайшлася. Я вже незабаром поїду додому, на
Україну. Я не хотіла б її тут залишати.

– Поїдеш? А чого так?
– Пора. Я вже тут достатньо побула. Тебе покликала,
багато цікавого побачила. А тепер мені пора. Так що
зустрінемося, Дощику, на Україні.
– То щасливої тобі дороги.
– Дякую. А ти не забувай ці краї. Навідуйся сюди і
без мене.
– Далеко. Я живу на Україні, у Львові.
– Однак навідуйся.
– Гаразд, буду.
Та й попрощалися.
У Софійки ще була зустріч з тутешнім королем. Чи
король справді хотів подякувати маленькій іноземці, чи
просто захотілося йому побачити ту дівчинку, що вміє
викликати дощ. Так чи інакше, а зустріч пройшла урочисто,
з дотриманням всіх правил етикету. На прощання король
подарував Софійці свій золотий перстень, а принцеса
свою діадему. Та найкращим подарунком для дівчинки
був великий папуга какаду, котрий вмів розмовляти.
Правда, розмовляв він англійською мовою, але Софійку
запевняли, що він і українську мову запросто вивчить.
Це йому не важко.

Софійка і її мама поверталися додому. Вони везли
багато вражень і теплих спогадів.

– Цікава була подорож, – замріяно сказала Софійка. –
Дуже цікава. Але додому так хочеться.
– Незабаром вже будемо вдома, – посміхнулася мама.
41

– І найперше я піду привітатися з Дощиком. Добре,
що в мене є моя чарівна парасолька.
– Так вона ж не чарівна.
– Ну…Мабуть, все-таки трошки чарівна.
Так могла міркувати тільки маленька дівчинка
Софійка. Їй так хотілося -то нехай так і буде. Казка в
житті, а життя в казці.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.