ВІД БАТЬКІВСЬКИХ ВОРІТ
Спогад про хату
Мені наснилась материна хата.
У рушниках зітхали образи.
Нема вже мами, вже нема і тата,
Лишився смак гіркавої сльози.
І хати вже нема, самого повір’я…
Скупий сусід не гребує нічим.
Заліз нахабно на моє подвір’я,
Забувши честь, традиції і чин.
Не буду сперечатися за межі.
Не маю сил. Та й роки вже не ті.
Та знаєш ти: тут все мені належить,
Все, що батьки надбали при житті.
Старезна липа, верба кучерява
І слід маленьких босих ноженят…
Я тут росла, пустотниця лукава,
Я тут ходила… Безліч літ назад…
До стін торкнутись – то було, як свято.
Поріг знайомий… Хоч поклони бий…
Тебе нема, старенька моя хато.
Лишився тільки спогад голубий…
Сльоза пече, гірка, мов полинова.
Нема рятунку. Все мина, мина…
Від мами сон, від мами колискова,
А від років сльоза і сивина.
Вечеря.
Пожадливо риплять сінешні двері.
Хтось входить в хату, холод напуска.
Либонь пора до вечері.
Вечеря що? Картопля не пуста.
Є огірки і квашена капуста.
Чого ще треба? Гріх би нарікати.
І крає хліб моя старенька мати.
А ми малі,
Босоніж по землі,
По праву чи й не по праву
Спішимо на застільну лаву,
Бо тут можна протягнути ноги.
У нас долівка,
Нема підлоги.
Кіт об мамині ноги треться,
А мама сміється.
Він теж голодний.
Дайте і йому.
І я сама, не знаю все чому,
Беру кота на руки.
Він муркоче
Замружить очі.
Вже й про голод забув,
Позіхнув та й заснув.
– І коток за стіл? Ьто що за витребеньки?
Вже сутінки ховаються в кутках.
– То не сваріться, мамо, він ще маленький.
Він дуже хоче бути на руках.
Пожадливо риплять сінешні двері.
Заходить тато. Стихли всі відразу.
Кіт проковтнув приховану образу
І під столом чекає він вечерю.
Прощають матері
Прощають дітям матері
Їхні провини:
І свої сльози гіркі,
І свої сивини.
За гріхи дітей прийняти
Готові покуту,
Тільки б обняти
І добре слово почути.
Та не дано.
Далеко діти.
Лелеки давно
З вирію їй
Приносять привіти.
Минають весни,
За веснами зими,
Минають літа.
Серце матері
Через екватори
Не доліта.
Океани шумлять хвилею,
Небеса манять чайкою білою,
Та мати не може злетіти.
Повертайтеся, діти.
Осушіть їй сльозу полинову
І скажіть рідне слово «мама» –
І зникне висока брама,
Й ви маленькими станете знову.
І сумує батьківська хата
Я живу в батьківській хаті,
Котрої давно вже нема.
А за хатою вишня колишня.
Я до неї іду крадькома.
І зриваю ягоди спілі,
Повні соком, солодкі на смак.
І вареників мама в неділю
Ще наліпить. Це смачно так…
На хвилях спогадів.
Виринає спогад, немов випливає
З бурхливої хвилі юного поета.
Ходить осінь, дощами світ поливає,
Заклопотано котить літа, мов колеса.
А я сиджу під золотим горіхом,
Сиджу на лавчині за своїм столиком.
Сміється осінь голубим сміхом,
І я сміюся, безжурно і солодко.
Кругом так затишно і розкішно,
І сонце сміється нам на дорогу.
Така чарівна і така безгрішна,
По стежці йде жінка і несе воду.
– З тебе мірка належиться, Жартує тато,
– За нашу воду і за нашу стежку.
Заглядає сонце у нашу хату
І малює по вікнах осінню мережку.
Зачерпнув кухоль води холодної.
І п’є з насолодою, мружачи очі.
– На світі немає криниці жодної,
З якої я пив би так охоче.
«кукуріку»- зозулястий півень голосить,
Повнотою емоцій своїх виносить,
Борщ, вареники і киселиця.
– Сідайте обідати з нами, Варко.
Ми тут обідаємо під горіхом.
– Ти, старий, ради гості приніс би чарку.
І жінка сідає, умита сміхом.
Виходить з пляшкою веселий тато.
– Такий обід не годиться без чарки.
Ото! Серед буднів заклали свято.
І всі сміються з дотепу Варки.
Життя і люди зруйнували хату.
Що поможе плакати чи тужити.
Горіх сумував за вами тату.
Горіх без вас не хотів більше жити.
Він якось пропав одної зими.
І чогось забракло між людьми.
Та не зника, не старіє з віком
Моя сільська хата на п’ять вікон.
Хоч її давно вже нема,
Ні хати, ні липи…
Лиш осінь хлипа.
І минаюся я сама.
Я іду закосичена й боса,
Відчуваю тепло землі.
А на трави вже впали роси.
«По Іллі, – кажуть, – то й по теплі».
І вітається соняшник спілий.
– Ти мене пам’ятаєш? Привіт!
І розцвів тюльпан запізнілий,
Той єдиний на цілий світ.
Незабаром вже прийде осінь,
Листопад замете стежки.
Ходить вітер, холодний і босий,
Без доріг іде, навпрошки.
Я була і щаслива, й багата,
Хоч не знала того й сама.
І сумує батьківська хата,
І вишня, котрої нема…