К к

Кінь, корова і коза

Надибали гарбуза.

Кінь сказав: – це не для мене.

Геть з дороги, мерзенне!

А корова пнула рогом.

А коза – як коза,

Вже б і їла гарбуза,

Та його легко котити,

Та його важко вкусити.

Нікому розрізати,

Кашу зварити

Ще й засолодити.

 

О о

Аби таки… Аби таки…(як осел мріяв стати верблюдом)

 

Осел овес охоче їв.

Олесь осла додому вів.

Осел оглянувсь, зупинився

І на верблюда задивився.

Верблюд великий, як гора,

Поважно так собі крокує.

– Ходімо, ослику, пора.

А той не бачить і не чує.

Стоїть на місці, як силач.

Осли бувають часом вперті.

Що б не казав йому тепер ти,

Не зрушить з місця, хоч ти плач.

А ослик думав про своє.

Йому не хочеться додому.

Ну як ти поясниш малому,

Що в нього дивна мрія є?

Він буде дужим і міцним

І гордо нестиме поклажу.

Ну як малому він розкаже,

Чому він впертий, що це з ним?

Собі знайшов би ремесло,

Якби таке зробилось чудо.

«Не хочу бути я ослом,

А хочу бути я верблюдом».

Стоїть розгублений Олесь.

Вже небо зорями зоріє.

А ослик тихо-тихо мріє,

Забувши зовсім про овес.

Нічого, з’їсть і колючки,

Аби лише збулося чудо,

Аби лише він став верблюдом,

Аби таки… Аби таки…

 

П п

Не знав би півень напасти,

Якби не погнав поросят пасти.

Поросята зачули волю –

Так і розбрелися по полю.

Не може півень їх позбирати,

Перерахувати та й додому позгаганяти.

Кричить, кукуріче,

На допомогу кличе.

Помагав перепел – не поміг,

Помагав песик – не встеріг.

А у Петрика сестричка Оленка,

Вона ще дуже маленька.

Бігає, гукає,

Поросяток лякає.

Прийшла Парасочка,

Червона запасочка.

Ніжно так поросяток покликала,

Спинки почухала,

Питоньки дала

Та й повела їх додому –

Аж чудно півневі самому.

Поросятка Парасочку знають,

Вони люблять її, поважають.

Бо Парасочка їх доглядає

І годує їх, і напуває.

– А ти, півню, паси курчаток

І ніколи не лізь до поросяток.

 

С с

Скрекотала сорока на все село –

Аж Софійці в хаті чутно було.

Вийшла Софійка з хати,

Щоб ту сороку прогнати,

Бо та сорока, та білобока,

Не дає сестричці спати.

 

С с

Софійка сиділа собі сама.

Сестричок Софійчиних вдома нема.

Їй сумно сидіти. Собака спить,

Сорока на дереві не кричить.

Якби їй Софійка зробила знак,

Вона б закричала голосно так.

Та квочка з курчатами в холодку.

Сорока пильнує здобич таку.

А Софійка має мороку:

Вона пильнує сороку.

 

С с

Сипав сніг, сумний і свіжий,

Сосни свити одягли.

Сердився вовчисько хижий –

Зайченята утекли.

Серед снігу слід сховався.

Як тепер його знайти?

Білий кожушок у зайця,

Що позаздрив би і ти.

– Досить галас тут зчиняти, –

Хтось нагнав на вовка страх.

І сміялись зайченята

У біленьких кожушках.

 

 

Т т

Тетянка стурбовано в тата спитала:

– Ти тепло вдягнувся? Там снігу чимало.

За щоки щипає міцний морозище,

І вітер холодний у комині свище.

Татусь купив дітям велосипеди.

І маму, і тата діти любили.

– Як добре, татусю, що ти не ведмедик.

Ти спав би всю зиму. І що б ми робили?

– Велосипеди. Навіщо це дітям?

Всі знають, що взимку потрібні санчата.

– Санчата в нас є. Почекають до літа

І велосипеди, і наші дівчата.

Тетянка і Тася у першому класі.

Тимко вже дорослий. Він в інституті.

Усе необхідне в дівчаток на часі:

І котик, і песик, й маленький комп’ютер.

 

У у

Учитель уроки з учнями вів.

Багато цікавого він розповів.

Уважно учителя слухав весь клас,

Устина, Уляна, Юрко і Улас.

А хто на  уроці ловив тільки гав,

Той слухав – не слухав – нічого не знав.

 

Х х

Ховрашок по полю ходить.

Все ховає, що знаходить.

Хлопцям хвалиться,

Хлопців боїться.

– Не займайте мою хату,

Бо у мене ховрашата.

Кожній дитинці

По насінинці.

А як дві з’їсть,

То піде в ріст.

Само маленьке,

Хутерце тепленьке.

Нагодує всіх,

Аби тільки не сніг.

 

Ч ч

Чоботи чапля носила,

Чапля болото місила.

– Чому ти, чапле, боса не ходиш?

Ти, чапле, сама собі шкодиш.

Чисті чоботи – це ж гарно,

А ти їх нищиш в болоті марно.

Послухала чапля й зняла свої чоботи

Та й засумувала. – Чого-бо ти?

 

 

Ш ш

Десь бігає наша кішка,

А у нас завелася мишка.

Вона шамотіла за шафою,

Шукаючи чогось смачного,

А там не було нічого.

Піду, пошукаю кішку,

Аби вполювала мишку,

Оту, що шкребеться за шафою.

Не сидиться їй тихо,

То буде їй лихо.

Ось іде кішка.

Начувайся, мишко.

 

Кіт води боїться

Ходить кіт

Без чобіт,

І навіть не в тапках,

А на босих лапках.

Як тому котику зрозуміти,

Що лапки інколи треба мити?

Мама з котиком свариться,

А котик просто води боїться.

А чого води боятися?

З тебе, котику, будуть сміятися.

Хлопчики і дівчатка,

Курочки і курчатка,

Півень-розбишака

І сусідський собака,

Знає про те

Вулиця вся:

Хто не вмивається,

Той порося.

 

Розмова старого кота з мишею

Кіт Мурко старий і гречний,

Елегантний і статечний.

Стрінув мишу – подивився,

Їй низенько поклонився.

У вечірній літній тиші

Потім вже заговорив.

– Вибачайте, пані мишо,

Що колись я вас ловив.

– Це дурниці, коте любий.

Всяке у житті бува.

– Я старий вже і беззубий,

І не та вже голова.

– З віком, знаєте, сусіде,

Є, нажаль, у всіх нас біди.

Є на те свої причини,

Дещо знаю з медицини.

Я гризу журнал медичний.

Він смачний, антисептичний,

Інколи смачніш від сиру.

Аж заслухався Мурко.

– Я вам раджу дуже щиро:

Перейдіть на молоко.

Це так смачно, естетично,

Не шкідливо, дієтично.

П’ють його співці, поети,

Молоком дітей годують

І котам рекомендують.

– Ну, а я люблю котлети.

І поживні, і смачні.

Скуштували б їх поети –

Написали б нам сонети,

І котлетам, і мені.

То все вегетаріанці.

Молоко! Не можна з м’ясом!

Прокидаюся я вранці –

Аж мене судомить часом.

От дивлюсь на вас, нуртую.

Апетит – хоч не дивись.

Ну не бійтесь. Я жартую.

Я не той, що був колись.

Розівчився полювати.

Час не можна зупинить.

Ви намірились тікати?

Ах, постійте ще хоч мить.

Нам би зараз по котлеті.

Ах, які вони смачні.

– Ні, не можна їх мені.

Я, сусіде, на дієті.

– Там на кухні можна взяти.

Господиня їх не лічить.

Але мушу вам сказати,

Повнота вам дуже личить.

Я і сам любив таких,

Чепурненьких та гладких.

Та перевівся на котлети

І не дотримуюсь дієти.

Мишку мама насварила,

Щоб з котом не говорила.

– Ти не вір йому, не вір.

То підступний хитрий звір.

У такий чудовий вечір,

Серед праведної тиші

Слухати котячі речі

Непристойно чемній миші.

 

Шкребеться миша

Ніч. Тиша.

А в кутку шкребеться нахабна миша.

Ніч смикає кота за хвіст.

– Ти, коте, втратив весь свій хист.

Довкола тиша,

А там кутку шкребеться миша.

А ти все спиш.

Прокинься лиш.

– Нехай шкребеться. Я ситий.

Мені зовсім не хочеться

Її ловити.

Завтра зловлю.

А зараз посплю.

Кіт позіхнув

І далі заснув.

З ледачого кота

Ніякого толку.

Доведеться ставити

Мишоловку.

 

Розмова з лялькою (сон)

В мій сон прийшла моя забута лялька.

З минулого в теперішнє прийшла.

А  я  стояла, наче та скрипалька:

Мелодія звучить,

А слова не знайшла.

Сумна стояла  і якась розгублена.

– Чого тобі, мого дитинства казко?

– Була колись у тебе я улюблена.

Тепер прийшла… Візьми мене, будь ласка.

Взяла її, непоказну й маленьку,

Поколисала, як колись дитиною.

– Тебе тоді квітчала я калиною.

– А ще віночок з квіточок біленьких.

Я пам’ятаю. Ти мене забула.

Забула зовсім, наче й не було мене.

У ляльки серце може не й не поломане,

Але таке ж, як у людини, чуле.

– Ні, не забула. У житті дорослому

Чомусь бракує місця для ляльок.

– Ми захистили б вас від помилок.

Ми загубились, а знайтись не просто нам.

Якби ви нас так, як колись, любили,

Ми б вам наснились і знайшлися б знов.

Ви чистоту в дитинстві розгубили,

Всю вашу щирість, ніжність і любов.

Либонь, любити ви вже розівчились.

У ваших душах вже давно зима.

Бо нас нема. Ми зникли, розгубились.

Вам складно так, бо нас давно нема.

– Тебе забула! Як могла забути?

Я пам’ятаю кожну твою сукню.

Від того мені навіть трохи сумно.

Не думай, що дорослим легко бути.

Не треба, лялько, не картай мене

За те у чому я не завинила.

Якби могла, я час би зупинила.

Бо забуття й мене не обмине.

Я знаю, важко це тобі збагнути.

Дитячий світ… Все просто і чудесно.

Не можу я в дитинство повернутись,

Хоч так хотіла, якщо зовсім чесно.

Відкрилась сонця золотава брама.

Я не була вже схожа на скрипальку.

Я додивлялась сон. Стояла мама

І я, мала, тримала свою ляльку…

Минала ніч, ішла кудись за обрій,

Вмивався ранок свіжою росою.

Пошли нам, Боже, день погідний, добрий

І небо, незахмарене сльозою.