Останній з чотирьох (світлій пам’яті Миколи Огнівчука)
Ти так замріяно замовк,
Задумався на мить, а чи навіки.
Зелений лист, здавалося, пожовк,
Схилилась вічність на твої повіки.
Продовжує крутитися земля,
На смерть не реагуючи ніяк.
З тобою ми з одного корабля.
Я пасажирка, ну, а ти – моряк.
Моряк по крові і моряк по духу.
Та корабель той вже не попливе.
Нехай земля тобі лягає пухом,
Єднаючи колишнє і нове.
Ти повернися у минуле коло
І прочини у молодість вікно.
На сцені квартет,
Чотири Миколи.
Це так неймовірно давно.
Музика, музика, музика.
Оплески, наче грім.
В пам’яті вузлики, вузлики,
На перекір усім.
Музика, музика, музика!
Не треба зайвих слів.
Душу проймає та музика.
Це про наш рідний Львів.
Пропливає минувшина на видноколі,
Наче знемога сама.
Звучить квартет,
Чотири Миколи…
Насправді вже жодного з вас нема…
Перша ніч в новій оселі (Миколі Огнівчуку)
Як тобі спалось у новій оселі?
Що не кажи, до того мусиш звикнути…
Чи прилітали сни,
Сумні або веселі?
Не прилітали.
Як могли вони
Крізь пласт землі
У замок твій проникнути?
Тобі ж землі насипали на груди
Багато щедрі і байдужі люди.
Їм не шкода.
Не їхня то біда.
Чим більше, то тим краще.
Аби ж то так… Але ж земля – не пух.
Її чим більше, тим на груди важче.
Бунтується твій непокірний дух.
Та що він може? Він тепер безсилий.
І не озвешся ти з глибокої могили.
А де ж твоя душа? Чи біля тіла?
Чи вже в далекий вирій полетіла?
Геть від землі, в блакитні небеса…
Вона ще може вірить в чудеса…
А може вже стоїть десь перед Богом
І скаржиться, що не зробив нічого,
Аби спасти тебе… Не нарікай.
За нас молися і на нас чекай.
На цвинтарі
Ми з тобою на цвинтар прийшли.
Тут годиться постояти в тиші.
Час тут сповідь міжзоряну пише,
Накладає на рани шви.
Припади до хреста й запитай:
Чи любов заслуговує кари?
І чи я не вартую вже пари?
Може, грішниця я аж за край.
Ти прости мені, Боже, прости.
Я нікому нічого не винна.
Гірко плаче струнка тополина
І німі почорнілі хрести.
Тут така незборима печаль,
Тут таке щось святе й незбагненне.
Є тут щось і для тебе, й для мене.
Тут життя складає свій жаль…
Жаль непрощених в світі образ.
Неодмінно їх треба прощати,
Щоб спочатку життя починати,
Щоб життя пережити ще раз.
Пустоцвіт
Того не хочу, а того не можна,
А того хочу, та нема де взяти.
Нема за що… І так істота кожна
Обмежує себе, порушуючи дати.
А про бажання й говорити годі.
Коритися ж не хочеться природі,
Ні Богу, ні суспільству. «Я свобідний!»
Ти, друже, бідний, неймовірно бідний.
Своє життя прожив ти пустоцвітом.
Беріг себе і голос свій беріг.
Колись твоя душа злетить над світом,
Для спогаду лишивши оберіг.
Я думаю, душа і не заплаче.
За ким? За чим? Нічого не лишив.
Добра ніхто від тебе не побачив.
Хоч, правда, й зла нікому не вчинив.
Хоч те вже добре. Решта… Так безбарвно.
Жив чи не жив… Світ втрати не відчув…
Безславно жив і відійшов безславно.
І по тобі ні смутку, ні плачу.
Сивина нездійснених ідей
Все правильно. Все так і має бути:
Дорогу молодим, старим… На відпочинок.
А я ще не напряла свій починок.
То як мені? Закинути? Забути?
Прогнати музу з власного порога,
Нехай шукає молоді таланти.
Та музу не приваблює дорога
Та, що в нікуди. Є ще варіанти:
Іти в музей. Зостатися в архівах.
Була чи й не було тебе ніколи?..
Покриє твій доробок пил книжковий.
Ще десь звучить поезія в ефірах.
Поезія писалась для людей.
Невже вона нікому не потрібна?
Снується павутиння нитка срібна –
Як сивина нездійснених ідей.
Стою на березі життя.
Переді мною Стікс чи Лета.
В душі чуття чи почуття
Такі, як в кожного поета.
Якщо нап’юся із ріки,
В ту ж саму мить я все забуду.
І стану я тоді ніким,
І вже собою більш не буду.
А хочеться пожити ще
У розкоші садків і квітів,
Скупатись під рясним дощем
І сохнути у теплім літі.
А ще любити, як колись,
По-давньому, по-молодому,
І щоб з грудей пісні лились
І кликали дітей додому.
Я душу спраглу напою
Тією ярою росою,
А всю оту любов свою
Подвою може чи потрою.
Паду на землю й доторкнусь
До неї спраглими устами
І те, що суджено комусь,
Любити буду до нестями.