Журавлі пливуть над світом.
Літо плакало дощами,
Жаль йому садів зелених.
Ми з тобою попрощались.
Вчора ти пішов від мене.
А сьододні сумую,
Разом з літом гірко плачу.
Більше я не поцілую,
Не зустріну, не побачу.
Може я й не гарніша,
Та на світі не пропаща.
Як же так. У тебе інша.
Як же так? У тебе краща.
– Ну не плач,- сказало літо.
Чи тобі дощів не досить.
Журавлі пливуть над світом,
Вітер так сумно голосить…
Так дурманно пахла матіола.
Ти чекав, допоки підросту,
Підбирав слова, що мав би сказати.
Так хотілося поцілувати
Дівчину наївну і просту.
Й чекала першого акорду,
Першої мелодії життя.
Прагнула вдавати з себе горду,
Хоч насправді ще була дитя.
Так дурманно пахла матіола,
Хоч цикад нестримно шаленів.
Все, либонь, мінялося довкола,
Тільки ти мінятись не хотів.
Сумувало літо запашні меди…
Ти не приходив. Я даремно ждала.
й поплакати частенько довелось.
Ти зрадив та й забув. А я страждала
І пам’ятала те, що не збулось.
Не треба слів і співчуття не треба.
Нехай позаздрить хто його не мав.
Я щиро Богу дякую за тебе,
Бо я була щаслива ти не знав.
Пронизувало осінь падолистом,
Снувало літо запашні меди,
І я, сумна, своїм хистом
У віршах свої креслила сліди.
Писала доля книжку на долоні,
Її я прочитати не візьмусь.
Я колисала сни маленькій доні,
Яка не народилася чомусь.
Либонь, пора збиратися в дорогу,
Нагадує про те жорстокий час.
Я дякую за тебе щиро Богу,
За те прекрасне, що було у нас.
Покличу літній вечір у гостину
Снується в голові думок черідка,
І серед літа на волоссі іній.
Бо у житті нема спокійних ліній,
Дороги рівні теж бувають зрідка.
Мабуть тому і серце не на місці,
Немов дитина сплакана в колисці.
Я заспокою сплакану дитину,
Покличу літній вечір у гостину.
Ми сядемо із вечором до столу,
Послухаєм мелодію цикад,
Я риму наполохаю спроквола,
Аби не рвалась до чужих принад.
Хтось розгортанив музику попсову,
Таку безглузду і таку вульгарну.
Хтось хоче зіпсувати тишу гарну,
Таку безхмарну тишу вечорову.
Чомусь мені сьогодні так бентежно.
Я навіть не придумаю причину.
Щось може так, а щось, либонь, не так…
Я до розваги втратила весь смак,
Не хочу ні роботи, ні спочину.
Лиш відкриваю душу обережно.
Під вечір затихають всі гонитви,
А декотрі скрадаються незримо.
Верба вже склала віти до молитви,
А в голові снуються дивні рими.
Жито вижали
З обмолотами,
Молодії сни
Розполохали.
А сни збувалися
Не тим, що снилися.
Ми, либонь, невблаганно спізнилися,
На краю своїх снів зупинилися.
Ми любили не тих,
Нас любили не ті.
Мамин голос затих,
Найдорожчий в житті.
Нас любили не ті,
Ми любили не тих.
Посумуй у житті,
Доки біль не затих.
Попрощалося літо
Сумно озвалося
Літо з-за обрію:
– Я попрощалася
Казкою доброю.
Казкою світлою,
Що над покосами,
Знову розквітну я
Ранніми росами.
Тільки це буде
Наступного року.
Ви підростайте,
Діти, нівроку.
Ви неодмінно
Мене дочекайтеся.
Рік цей вже якось я
Перебреду.
Старші за віком,
Не ображайтеся,
Якщо до когось з вас
Я не прийду.
Відлетіли стрижі.
Відлетіли стрижі,
І без них по-осінньому сумно,
Вже пізніше встає
Ще по-літньому радісний ранок.
Щось міняючи в природі
Не під силу і вкрай нерозумно.
День коротший стає
На дорогу ледачих панянок.
Серпень ще не втомить,
Він такий же спекотний і щирий,
Та вже щедрі дарує
Нам освячені яблука Спас.
Клен дощами умивсь,
І збирається птаство у вирій.
Дайте яблук мені,
Доки вітер їх не обтряс.
Посміхається нам
Та небесна, та лагідна просинь,
Наче й смутку нема,
Наче нам ще Журитись не слід,
Та пильнує вже нас
Ьта лукава захмарена осінь,
І готується птаство
У довгий сумний переліт.
Як же знають птахи,
Куди їм на зиму летіти.
Як же знають вони
Важкий і далекий свій шлях?
Скоро осінь прийде
І до школи збираються діти.
Може й доля моя
Прилетить на осінніх вітрах.
ПРО ОСІНЬ
Осінь…
Це тобі моя пісня квіткова.
Осінь…
Кожен раз ти така загадкова.
В кольори твої
Вбралися гаї.
Хтось вже вірші римує,
Хтось тебе вже малює.
Ти приходиш до нас, як обнова.
Осінній дощ.
Дощ постукав у вікно до осені.
– Чом ти, люба, заховалась так?хмарами закрив небесні просині,
А тебе не викличу ніяк.
Я тебе чекаю від літа.
Але ти була ще золота.
Золото розвісила по вітах,
Срібне павутинячко літа.
Я таку красу не міг нівечити.
Вітер мої хмари розганяв.
А тепер не зможеш заперечити,
Щоб тепер нарешті я обняв.
Кралечко моя в меду ожиновім,
Айстри у віночку пломенить.
Якщо хочеш стань мені дружиною,
А не хочеш- вийди хоч на мить.
Осіння пастораль
Яка сумна довкола тиша,
Яка незаймана краса.
А вітер хмароньки колише
І ворохобить небеса.
Лунає співанка далека,
Лишає в серці чистий слід.
І вже збирається лелека
В осінній довгий переліт.
Прощай, лелеко, повертайся,
Весна без тебе – не весна.
Надовго з нами не прощайся.
Без тебе зовсім я одна.
А дні стоять такі похмурі,
Немов прив’яла їх краса,
Поля принишкли у зажурі,
І тихо плачуть небеса.
Не плач, осене, –
Не повернеш нічого.
Не плач, осене,
Вже мені не до того.
Не плач, осене,
Сумувати не варта.
Не плач, осене,
Така випала карта.
Пробач…
Не плач, осене,
Я його не забула.
Не плач, осене,
Що було, те минуло.
Те, що було,
Все з дощами спливло,
Та все ж було.
Ходить осінь полісу,
Розгортає туману завісу,
Потішає лелеку,
Що зібрався в дорогу далеку.
Потішає й мене:
Що було, те мине
Та й забудеться.
Або збудеться.
– Ні не збудеться,
Моя кралечко,
І не збудеться,
Знаю змалечку.
Про те, що не збудеться
В народних піснях співається.
А сутінки снують
Холодні квіти.
А осінь сутінки пряде,
Собі на шати.
Вже натомилась. Літній день
Так прикрашати.
Складала придане своє
В зелену скриню.
І зустрічали всі її,
Як господиню.
Позастеляла всі стежки
Багряним листом.
Лежали яблука і грушки,
Як у колисці.
Вже сумували журавлі
За рідним краєм.
Ходила осінь по землі,
Ще й з короваєм.
Як горобина одягла
Своє намисто.
Вітрам уже не до тепла,
Дощам- врочисто.
Як на цимбалах, виграють
На голих вітах,
А сутінки собі снують
Холодні квіти.
Вересень.
Він з осінню прийшов під руку,
Приніс холодні вечори.
Покликав дзвоник на науку
Веселі зграйки дітвори.
Ще на деревах досить плоду.
І що зривати і трясти.
І зорять з кожного городу
І картоплі, і капусти.
А гарбузи такі важенні,
У кожнім стільки смакоти.
А вересень йде по черзі
І загляда у всі кути.
Чи все сховали. Чи зібрали?
Це ж незабаром холод.
Вітрам самі лише забави.
Зривати листя і плоди.
А вересень по лісу бродить,
Його милується вбранням.
Тут осінь вже свій лад наводить.
У неї все не навмання.
Сумує ліс. Зітхає тихо.
Вже так поменшало пташок.
Від осені чекає лиха,
А потім білий кожушок
Зима деревам подарує.
Це сумно, як там не кажи.
Та осінь золотом чарує,
Допоки вересень біжить.
Яка краса! Які обірви.
Ліс повеселів і прояснів.
Все прагне щастя і любові,
І добрих, не зимових снів.
Дерева зовсім ще не голі,
Колишуть бережно вітьми.
І думається мимоволі,
Що не далеко до зими.
Сміялись величні дуби,
Злітали сизі голуби.
І тільки осінь, от якби.
Не гайнувала часу.
Вже срібні павутки снує,
Дівчатам жалю завдає,
Бо щастя кожна жде своє,
А щастя без запасу.
Яка прекрасна мить оця.
Вже вересень добіг кінця.
І вже до жовтня шле гінця.
– Готуйся і не барися.
Подовжуй ніч, скорочуй день,
Не забувай лиш про людей.
Та бережи малих дітей,
З дощами не сварися.
Прощався вересень: – Пора.
Сміялась втішно дітвора.
Тополя плакала стара-
він теплим був імилим.
Затамував у серці щем,
Постояв трохи під кущем,
Заплакав жалібно дощем-
І зник за небосхилом.