Я літаю.

– Матусю, я літаю! Ви не вірите?

– Чому ж я не вірю? Й я колись літала.

А потім вітер утомився віяти-

І я тоді літати перестала.

Ти народилась потім. Стало ніколи.

З дітьми чимало клопоту й мороки.

Якби у мам… ну хоч якісь канікули.- І що матусі зовсім не літають?

Лиш коли діти їх беруть з собою.

– О, я візьму тебе моя хороша,

І ми полетимо удвох з тобою

Далеко звідси, у щасливу казку.

– А хто ж корову нашу нагодує?

І песика, і котика, і квочку…

– Не можна. – Ми і їх візьмем з собою.

– Ти в мене добра дівчинка, я знаю.

Літай дитино,поки ще літається.

Ти повертайся, пам’ятай про мене.

А зараз спи. У снах усе збувається,

Найпотаємніше і незбагненне.

І поки що діти уві сні літатимуть,

Їх матері тут на землі чекатимуть.

 

 

ПРО ВЕСНУ

 

Весна, як Божа благодать.

Сполохалась ніч

Від сонячного світла,

І ранок задзвенить,

Пташиними крильми.

І вибігла в садок-

А там  кульбаба квітла,

І пахощі весни

Вдихнула я грудьми.

Як Божа благодать,

Зійшла весна на землю.

Її чекали вже

І люди, і ліси.

І ти її дари

Не відкидай даремно

І вже певно для душі

І музики, і краси.

Ти глянь, як гніздо в’є

Повеселіле птаство.

Його вечірній спів

Нам душі полонить.

У кожного в душі

Незміряне багатство,

Аби ти тільки Зла

Комусь не причинив.

Живи, як на весні,

Співай, як та пташина.

Хай буде пісня ця

Для тебе оберіг.

Для радості завжди

Знайдеться пРичина,

А смутку не пускай

До себе на поріг.

 

Ще такої весни не було

Щось сьогодні не спалось мені.

Тепла ніч не для мене була.

Не для мене черемха цвіла,

Соловейка лунали пісні

Не мені…

Я за руку взяла теплу ніч

І спитала її, в чому річ,

А вона засміялась глузливо:

– Ти закохана чи нещаслива.

В мене обертом голова.

– Тепла ніч, ти не зовсім права.

Я закохана – отже, щаслива.

Бо любов – це справдешнє диво,

Якщо навіть вона не взаємна,

Чи відкрита, чи потаємна.

Якщо милий того не знає,

Не помітить і не спитає.

Я люблю – і того мені досить.

Мертве дерево не плодоносить.

Ніч була занадто правдива.

– Ще наплачешся з того дива.

В грудях билося серце шалене.

Соловейко співав… Для мене!

То нічого, що я не спала.

Та зате який вірш написала!

Повний пристрасті і любові.

І весна! У кожному слові!

 

Ще такої весни не було.

Соловейко ще так не співав.

Все недобре кудись відійшло,

Заховалося поміж трав.

Заховалось, що потім зникнути.

До весни також… треба звикнути.

Залишилася музика вітру,

Шепотіння зелених гаїв.

Посміхнулося небо привітно

І чманіло від солов’їв.

 

Дівоча весняна.

Тихо над річкою місяць пливе,

Світло у нього чарівне, нове.

Здалеку линуть дівочі пісні,

Човник колишеться, ввісні.

Спів соловейка луна в вишині,

Хвилі шепочуть про вірність весні.

Серце дівоче у грудях тремтить.

Все вже заснуло, воно лиш не спить.

Котяться хвилі, шумлять голубі…

чом же сьогодні не  спиться тобі,

може тому, що надворі весна,

ніч незвичайна, казкова, ясна…

вітер колише шовкову траву,

в серці зароджує пісню нову.

Так би й співала її до зорі,

Мабуть тому, що весна надворі.

Спогади милі встають в  глибині,

Місяць сміється у вічі мені,

Кидає світло до зірки в вікно,

В серці моєму відбилось воно.

Гладить пестливо сріблиту росу,

Наче розкішну дівочу косу

Шле мені тихий вечірній привіт,

Рідним і любим стає цілий світ.

 

Пахне весною

Ходить весна зоряницею п’яною,

Любощі сіє край білої хати.

Краще кохати й не бути коханою,

Ніж бути коханою і не кохати.

Ходить той хлопець закоханим привидом.

Пощо ти ходиш? Не рви мою душу.

Я не люблю тебе і не любитиму,

І зустрічати не хочу й не мушу.

Знаю, що тяжко любов чиюсь вразила,

Тільки нічим тут не можу зарадити.

Краще вже правда, гірка і образлива,

Ніж потім каятись, а потім зрадити.

Ходить легенький вітрець поза хатою,

Щось таємниче нашіптує кленам.

Пахне любистком і терпкою м’ятою.

Пахне весною і палом шаленим.

 

Бо я одна.

Все розділю

І нічого, повір не втаю.

Я помножу твій біль

На блакитну печаль свою.

І вона засурмить, як лелеки,

Що летять у краї далекі.

Все розділю,

І радощі,і сльозу.

Тільки розлуки,

Не перенесу.

Вона закурличе,

Як тії лелеки,

Що летять у краї далекі.

І поникне, зів’янецвіт,

І затужить любов на весь світ.

І знов закурличуть лелеки,

Прилетять із країв далеких.

І спитає лелека, чому я сумна.

Адже весна!

А я сумна,

Бо одна…

 

Щедра зозуля нам літ не шкодує

Буду гріх мати, хлопче, за твої кучері.

За те, що не вірила, за те, що сміялася.

Ні, на принца я не сподівалася,

Та ніякі сумніви мене не мучили.

Я любов твою не цінувала,

Ту любов, що до самозречення.

Іншому корилася беззаперечення,

Іншого хлопця я цілувала.

А ти ні на кому так і не женився.

Я не знаю, чи в тому моя вина.

Я ж на світі була така не одна,

Та ти за мною чомусь журився.

Великого щастя і я не зазнала.

Розлучення, діти… І знову сама.

А може, скажи, того щастя й нема?

Вигадують люди. Як я шкодувала,

Що кучері ті не дістались мені.

Та що вже по тому…

Долаючи втому,

Минають літа, і веселі, й сумні.

І ти вже не той, і я вже не та.

Та інколи все ще весна бешкетує.

Та щедра зозуля років не шкодує –

Кує нам щасливі і довгі літа.

 

 

ПРО ЛІТО

 

Запа’ятай, що задарма

Нічого не пройшло.

Повір у те, чого нема

І бути не могло.

Повір, збреши сама собі.

Кому від того зле?

І затріпоче на вербі

Те листячко мале.

Зозуля в серпні закує

І тьохнуть солов’ї,

Все інше буде так, як є.

Всі прикрощі твої

Нікуди вітер не знесе,

Тобі залишить їх.

Повір у казку – от і все.

Втечи від бід своїх.

 

Не буває літа без дощу

Не буває літа без дощу,

І світанку не бува без ночі.

Все тобі пробачу, все прощу,

Тільки подивися мені в очі.

Тільки доторкнись до моїх уст

Спраглими гарячими устами,

Я й собі зізнатися боюсь,

Що тебе кохаю до нестями.

Знаю, що немає вороття,

Та у серці жевріє надія.

Бо в тобі вся суть мого життя,

Весь мій біль і веселкова мрія.

Сонце пражить землю до схочу,

Хтось чекає від землі здобутку.

Не буває літа без дощу,

Не буває радості без смутку.