Перша ніч в новій оселі (Миколі Огнівчуку)

Як тобі спалось у новій оселі?

Що не кажи, до того мусиш звикнути…

Чи прилітали сни,

Сумні або веселі?

Не прилітали.

Як могли вони

Крізь пласт землі

У замок твій проникнути?

Тобі ж землі насипали на груди

Багато щедрі і байдужі люди.

Їм не шкода.

Не їхня то біда.

Чим більше, то тим краще.

Аби ж то так… Але ж земля – не пух.

Її чим більше, тим на груди важче.

Бунтується твій непокірний дух.

Та що він може? Він тепер безсилий.

І не озвешся ти з глибокої могили.

 

А де ж твоя душа? Чи біля тіла?

Чи вже в далекий вирій полетіла?

Геть від землі, в блакитні небеса…

Вона ще може вірить в чудеса…

А може вже стоїть десь перед Богом

І скаржиться, що не зробив нічого,

Аби спасти тебе… Не нарікай.

За нас молися і на нас чекай.

 

На цвинтарі

Ми з тобою на цвинтар прийшли.

Тут годиться постояти в тиші.

Час тут сповідь міжзоряну пише,

Накладає на рани шви.

Припади до хреста й запитай:

Чи любов заслуговує кари?

І чи я не вартую вже пари?

Може, грішниця я аж за край.

Ти прости мені, Боже, прости.

Я нікому нічого не винна.

Гірко плаче струнка тополина

І німі почорнілі хрести.

Тут така незборима печаль,

Тут таке щось святе й незбагненне.

Є тут щось і для тебе, й для мене.

Тут життя складає свій жаль…

Жаль непрощених в світі образ.

Неодмінно їх треба прощати,

Щоб спочатку життя починати,

Щоб життя пережити ще раз.

 

 

Пустоцвіт

Того не хочу, а того не можна,

А того хочу, та нема де взяти.

Нема за що… І так істота кожна

Обмежує себе, порушуючи дати.

А про бажання й говорити годі.

Коритися ж не хочеться природі,

Ні Богу, ні суспільству. «Я свобідний!»

Ти, друже, бідний, неймовірно бідний.

Своє життя прожив ти пустоцвітом.

Беріг себе і голос свій беріг.

Колись твоя душа злетить над світом,

Для спогаду лишивши оберіг.

Я думаю, душа і не заплаче.

За ким? За чим? Нічого не лишив.

Добра ніхто від тебе не побачив.

Хоч, правда, й зла нікому не вчинив.

Хоч те вже добре. Решта… Так безбарвно.

Жив чи не жив… Світ втрати не відчув…

Безславно жив і відійшов безславно.

І по тобі ні смутку, ні плачу.

 

 

Сивина нездійснених ідей

Все правильно. Все так і має бути:

Дорогу молодим, старим… На відпочинок.

А я ще не напряла свій починок.

То як мені? Закинути? Забути?

Прогнати музу з власного порога,

Нехай шукає молоді таланти.

Та музу не приваблює дорога

Та, що в нікуди. Є ще варіанти:

Іти в музей. Зостатися в архівах.

Була чи й не було тебе ніколи?..

Покриє твій доробок пил книжковий.

Ще десь звучить поезія в ефірах.

Поезія писалась для людей.

Невже вона нікому не потрібна?

Снується павутиння нитка срібна –

Як сивина нездійснених ідей.

 

 

Стою на березі життя.

Переді мною Стікс чи Лета.

В душі чуття чи почуття

Такі, як в кожного поета.

Якщо нап’юся із ріки,

В ту ж саму мить я все забуду.

І стану я тоді ніким,

І вже собою більш не буду.

А хочеться пожити ще

У розкоші садків і квітів,

Скупатись під рясним дощем

І сохнути у теплім літі.

А ще любити, як колись,

По-давньому, по-молодому,

І щоб з грудей пісні лились

І кликали дітей додому.

Я душу спраглу напою

Тією ярою росою,

А всю оту любов свою

Подвою може чи потрою.

Паду на землю й доторкнусь

До неї спраглими устами

І те, що суджено комусь,

Любити буду до нестями.