Вже хтось косив зарошену траву
Пташина будить день, а я й не спала.
Вбирала кожен звук і кожен порух.
Дощ стукав у вікно, а я не знала,
Чи стукає мій друг, чи може ворог.
Як, дощику, в тобі могла я сумніватись?
Відчути у тобі той присмак гіркоти?..
Ти плакати прийшов, а не сміятись,
Докинути жалю до самоти.
Вже ранок день колише: Люлі! Люлі!
Та день уже прокинувся, не спить.
Злетілися в мій ліс усі зозулі,
І кожна хоче вік мій полічить.
Навіщо вам, зозулі, клопотатись?
Що Бог відміряв, те і проживу.
Сміявся ранок, мав би й день сміятись.
Вже хтось косив зарошену траву…
Віддай мені свій шум-
Свій тихий голос…
Холодне світло ллють байдужі зорі,
Із місяцем говорять жартома,
Шумить веселий колос на просторі-
У мене слів і голосу нема.
Тоді чекала я аж до весни,
Та принесла вона мені лиш сни.
Тоді до серця крикнула- згори
Палким вогнем або заговори,
Щоб пісня скелі зрушити зуміла,
Щоб всім була доступна й зрозуміла.
І де взялись слова? Де взявся голос?..
На мить спинилась ріки бистрина,
На мить замовк тугий налитий колос
І здивувалась зіронька ясна.
Полинула вона у всі світи,
Почули всі її, не чув лиш ти,
Бо іншу пісню слухав і мовчав…
Все життя любитиме мене!
Десь живуть інші світи,
Далекі, як я і ти,
Холодні, чужі і німі,
Винні ми в тому самі.
Мали – не зберегли.
Не вміли чи не могли…
Ти на орбіті своїй,
А я лиш супутник твій.
«Іди від мене!- шепчу я з розпукою,-
Іди від мене!.. якби то колись…»
Лице шалене із болем та мукою,
Та ти на нього гляди не дивись,
Бо розкажуть опущені очі,
Яснії докажуть захоплені мрії.
Іди од мене! Забуте не вернеться.
О рідна нене, мене пригорни,
І сон для мене спокійний верни.
Співай дитячу колискову
Нехай я плачу забав мене знову.
Кілька вулиць нас розділяє,
А розлуки довгії довгії літа стали болем,
Стали відчаєм, наче скеля кам’яна, крута.
В місті ми,
А чужі назавжди,
Але я кохаю і чекаю,
Зву тебе, прийди.
Стрийський парк! В осінні тихі дні
Нагадує мені все,
Що вернуть не вдасться.
Стрийський парк! Лише для нас шумів
Листки до ніг стелив,
Бажав нам щастя він.
І шепіт вітру в старій алеї парку
Не говорив нам, що промине любов.
Я сьогодні тебе зустріла:
Ти у парку один блукав,
А мені здавалося: на крилах
Ти до мене знову поспішав.
О, як хоч у сні,
Як в ті далекі дні,
Як в ті далекі дні,
Щоб тебе спинити полонити…
Любити – не любити…
Не навчилася я ворожити,
Вмію тільки любити і ждати.
Не любити вас – значить не жити,
А любити вас – значить страждати.
Не любити вас – це нереально…
Коли вас зустрічаю зранку я…
А любити вас – просто банально,
Якщо навіть стати коханкою…
Як же бути? Порадьте, друже мій,
Бо не знаю, у кого спитати.
Розумію я, ви одружений.
Я й не думаю вас розлучати.
Даром серце своє тривожу.
Не маленька я, все розумію.
Не любити я вас не можу,
А любити я вас не смію.
Та любов моя не для всіх.
Може й вами не буду почута.
Не любити вас – мабуть, гріх,
А любити вас – то покута.
Здогадатися мабуть не важко,
Що я думаю, як я живу.
Подаруйте мені ромашку,
Хай пелюсточки обірву.
Любить – не любить,
Любить – не любить,
Любить… Це зовсім не важко.
Спасибі тобі, ромашко.
Любить – не любить,
Любить – не любить…
Не любить… Що ж ти, ромашко?..
Зруйнувала мій світ любові,
Напів-реальний, напів-казковий.
Колосилося в полі жито.
Не любити вас – значить не жити.
Запалала любов’ю жаданою,
А любов, мила,- вічний неспокій.
Ось назвав тебе милий коханою.
Світ чудовий, безмірно широкий.
Кожне слово- несподіванка,
Кожна усмішка золото щире.
І дзвінкіша подруг твоїх співанка,
Всіх ти любиш без тями і міри.
Ні, спокійно тобі не сиділося,
і під променем сонця ясного
Танцювати, співати хотілося
І для всіх, і для нього одного…
Чи спокійно дивилась, як дівчина
Усміхалась йому жартівливо.
Ти ж стояла, ніким не помічена,
Серце билось тривожно-тужливо…
Чи спокійна була, коли ввечері
Він постукав до тебе невчасно?..
І які б не казав тобі речі він,
Цей неспокій ніколи не згасне.
Але раптом цілком несподівано,
А чому- не збагнула одразу,
Милі очі блищали розгнівано,
І гірку ти почула образу…
Білий світ тоді здався темницею,
Дзвінкі співанки тріпали нерви.
Стало горе рікою-криницею,
Їй нема ні кінця, ні перерви…
Ви помиритесь, в тому я впевнена.
Ти забудеш і сльози й образу,
Але й після такого повернення
Ти не будеш спокійна ні разу.
Тож не будь ти до себе жорстокою,
Не тумань свого зору ясного.
Ти хотіла любові-неспокою,
То ж і будь задоволена з нього.
Коли в мене народиться доня
Мене мати купала в любистку,
Все журилась, щоб хлопці любили,
І не знала, що зовсім близько
Підростає хлопчина – мій милий.
Я пішла б за ним на край світу,
Не спитала б куди, а пішла б.
Не шукала у нього привіту.
Інша дівчина в нього була…
Мама з того не сумувала,
Не вважала, що це покара.
Безтурботно і легко казала:
– Він не пара тобі, не пара.
– Що Ви, мамо, наворожили?
Що любисток Ваш наробив?
Хлопці й справді мене любили,
Але той один не любив.
Коли в мене народиться доня,
Я в любистку її не купатиму.
Її долю в своїх долонях
І леліятиму, і плекатиму.
У її дівочі справи
Я нізащо не буду втручатися.
Хай сама виборює право,
З ким любитися, з ким розлучатися.
Хай їй буде і світло, і гарно,
Все, що їй у житті судилося.
Тільки я розмріялась марно:
В мене доня не народилася.
Один коханець обіцяв обручку,
Весільну сукню другий обіцяв,
А я хитала головою рвучко
І йшла кудись співати поміж трав.
Співала тихо, щоб не чули роси,
Щоб пісню не захмарили дощі.
Живуть пісні у травах може й досі,
Шукають поклик спраглої душі.
Зорепад, зоредзвін, зоремузика…
А як ранок прийде, то усе зника.
Зорепад, зоредзвін, та святочна мить…
Тільки жодну зорю нам не зупинить.
А навіщо спиняти? Хай падають.
Хай дівчата бажання загадують.
Зорепад, зоредзвін… Та святочна мить…
Та ні час, ні зорю нам не зупинить.
Бабуся
Бабуся пише про любов.
Сміються внуки.
А діти знизують плечима:
Хай собі пише.
Десь вітер явори колише
І мерзнуть руки.
Вже осінь ходить за плечима.
Тиша, тиша…
І дощ пішов…
Бабусі є про що згадати
За стільки років.
І пам’ятаються всі дати.
Нечутно кроків…
То ходять мовчки без докору
Її бажання.
Ти постаріла дуже скоро,
Бабуся Таня.
І про кохання якось незручно
Тобі писати.
Сміються внуки, смієшся штучно
Чомусь сама ти.
А осінь ходить, а осінь бродить,
Як давній спомин.
Тебе шукає і не знаходить.
Гуде у комин…
А тобі судилось восени
Не сумуй за тим, що не збулося.
Значить, не судилось.Та однак
Посивіло вже твоє волосся,
А любов не склалася ніяк.
Тільки раптом серце оновилось
І проклюнувсь пагінець слабкий.
Ти не знаєш, як воно зробилось:
Ти забув, що вже не молодий.
Що твоє волосся посивіло,
Попелом припали почуття.
Ти ожив, і серце заболіло,
Тільки біль цей на нове життя.
То весна про тебе нагадала
І такий втяла з тобою жарт.
Квітку в серце кинула, бо знала:
З нею сперечатися не варт.
Бережи оту чарівну квітку,
Що приходить в кольорові сни.
Любить хтось весною, а хтось влітку,
А тобі судилось восени.
Дякуй Богу за таку відраду
І весні доземно поклонись.
Не збулося в юності – не згадуй,
Вір у те, що збудеться колись.
І п’яніє від кохання осінь
Може ти любов моя остання.
Тобі знати не обов’язково.
Я ловила кожне твоє слово,
Кожну твою примху чи бажання.
Не мені весна твоя належала,
Не мені твій усміх променився.
Не одна я за тобою стежила,
Жінка ще, котрій ти часто снився.
Ти не знав, що я тобою марила,
Ти не знав, що я тебе любила.
Своїм смутком небо не захмарила,
Тільки серцю жалю наробила.
Може й знати це тобі годилося.
Всі свої пісні я розгубила,
Хоч знайти нічого не судилося.
Я любила. Лиш тебе любила.
Може я любов твоя остання,
Тільки того не збагнув ти й досі.
Шаленіє муза від кохання.
І п’яніє від кохання осінь.
І як же так воно між нами сталось?
Чому так пізно ти сюди прийшов?
Підкралася до нас підступна старість,
А ти для щастя часу не знайшов.
В вікно влетів зеленоокий вітер,
І плакали жоржини в квітнику,
А ти стояв, єдиний в цілім світі,
І посміхався Ангел в рушнику.
Громи у небі гуркотіли грізно,
Шугали блискавиці раз у раз.
Не пізно ще, повір мені, не пізно.
Хай буде щастя хоч тепер у нас.