Пустоцвіт

Того не хочу, а того не можна,

А того хочу, та нема де взяти.

Нема за що… І так істота кожна

Обмежує себе, порушуючи дати.

А про бажання й говорити годі.

Коритися ж не хочеться природі,

Ні Богу, ні суспільству. «Я свобідний!»

Ти, друже, бідний, неймовірно бідний.

Своє життя прожив ти пустоцвітом.

Беріг себе і голос свій беріг.

Колись твоя душа злетить над світом,

Для спогаду лишивши оберіг.

Я думаю, душа і не заплаче.

За ким? За чим? Нічого не лишив.

Добра ніхто від тебе не побачив.

Хоч, правда, й зла нікому не вчинив.

Хоч те вже добре. Решта… Так безбарвно.

Жив чи не жив… Світ втрати не відчув…

Безславно жив і відійшов безславно.

І по тобі ні смутку, ні плачу.

 

 

Сивина нездійснених ідей

Все правильно. Все так і має бути:

Дорогу молодим, старим… На відпочинок.

А я ще не напряла свій починок.

То як мені? Закинути? Забути?

Прогнати музу з власного порога,

Нехай шукає молоді таланти.

Та музу не приваблює дорога

Та, що в нікуди. Є ще варіанти:

Іти в музей. Зостатися в архівах.

Була чи й не було тебе ніколи?..

Покриє твій доробок пил книжковий.

Ще десь звучить поезія в ефірах.

Поезія писалась для людей.

Невже вона нікому не потрібна?

Снується павутиння нитка срібна –

Як сивина нездійснених ідей.

 

 

Стою на березі життя.

Переді мною Стікс чи Лета.

В душі чуття чи почуття

Такі, як в кожного поета.

Якщо нап’юся із ріки,

В ту ж саму мить я все забуду.

І стану я тоді ніким,

І вже собою більш не буду.

А хочеться пожити ще

У розкоші садків і квітів,

Скупатись під рясним дощем

І сохнути у теплім літі.

А ще любити, як колись,

По-давньому, по-молодому,

І щоб з грудей пісні лились

І кликали дітей додому.

Я душу спраглу напою

Тією ярою росою,

А всю оту любов свою

Подвою може чи потрою.

Паду на землю й доторкнусь

До неї спраглими устами

І те, що суджено комусь,

Любити буду до нестями.

 

 

З СУМНИХ МЕЛОДІЙ

 

Валентині Гром’як на вічну і світлу пам’ять

Валя любила пісню і поезію. Валя відійшла у небуття, а пісня і поезія залишилися. Нехай же ця жінка оживе у моєму скромному вірші.

 

Переходимо в інший світ.

Переходимо в небуття,

У житті залишаючи слід.

Тільки що вже нам те життя?

Залишаються друзі невтішні.

Всі ми грішні, Господи, грішні.

Помилуй і прости,

І захисти

І мертвих, і жтивих,

І тих,

Що ще народяться колись.

Молись, душе, молись.

Зболіле серце перестало битись.

Тут, на землі, ти мала стільки бід,

Що, перейшовши в інший світ,

Ти зможеш щиро Богу помолитись

За мертвих і живих,

Та ще за тих,

Котрі народяться колись.

Їм так потрібна наша допомога,

Аби не помилитись,

Аби знайшли простий і чесний шлях,

Той шлях, котрий веде до Бога.

 

 

В чистім полі орел летить (за мотивами народних пісень)

В чистім полі орел летить,

Крила розпростерті.

Не дайте ми, добрі люди,

На чужині вмерти.

А дай те ми, добрі люди,

Добратись додому,

Поклонитись старій неньці,

Батькові старому.

Нехай проллє стара мати

Сльози наді мною.

Чорний ворон з рідних сторон

Кряче над труною.

Не кряч, не кряч, чорний ворон, –

І без тебе сумно.

Десь там моя дівчинонька

Та й журиться журно.

Не кряч, не кряч, чорний ворон, –

І без тебе важко.

Не журися, дівчинонько,

Щебетлива пташко.

Прийди, мила, на могилу,

Посади калину,

Аби я знав, що мав колись

Кохану дівчину.

 

Твоя душа запрагла супокою (Веніаміну Буренку)

Ти відійшов, ні слова не сказавши,

І на прощання не махнув рукою.

Твоя душа запрагла супокою.

Прощаємось, я вірю, не на завше.

Ти відійшов, лишивши нам печаль.

Твоя родина у глибокім відчаї.

Нема нічого вічного, на жаль.

На жаль, і пам’яті немає вічної.

Травою забуття

Могила проросте.

Таке воно життя,

Нехитре і просте.

В раба і в короля

Однаковий кінець.

Поглинула земля –

Ось долі рішенець.

Допоки ми живі,

То жити будеш ти,

Наш добрий друже, брате, побратиме.

З молитвою до Бога легше йти,

Вона тебе від скверни берегтиме.

Наш добрий друже, мир твоїй душі.

Земля тобі на груди ляже пухом.

Душа полине у небес глибінь

В ім’я Отця і Сина,

І Святого Духа.

Амінь.

 

Пробач

Поговори зі мною серед ночі,

І з вічності до мене обізвись.

Я розумію, може ти не хочеш

Все нагадати, що було колись.

Нема земного на тобі нічого,

Лягла молитва на твої уста,

Та все ж лишилась зболена тривога.

Така людська, така земна й проста.

Живуть твої сини, ростуть онуки…

Не віриться, що ти про них забув.

До Бога простягаєш свої руки,

Бо хочеш ти, щоб Бог із ними був.

Десь здалеку війнув холодний вітер.

На мить здалося, що прийшла зима.

Без тебе так незатишно на світі,

Без тебе світ німий і я німа.

Минала ніч. Я часу лік згубила.

За спокій твій я Господа молю.

Пробач мені, що я тебе любила.

Пробач, що й досі ще тебе люблю.

 

Піду за обрій

Отак все лишу – і піду за обрій,

І вже нічим журитися не буду.

Аби лишився тільки спадок добрий

І оборона від людського суду.

А спадок мій – поезія і проза.

Все для людей, для суєтного світу.

Я вклала всі емоції і розум,

Хоч і не все по Божому завіту.

Мене судити будуть не по праву

Хто любить гроші, розкіш, любить славу.

Хай судить той, хто чисте серцем має,

Хто біль людський, як власний біль сприймає.

Сумуючи за радістю земною,

Ввібравши в себе музику чудесну,

Всі вірші ненаписані зі мною

Підуть за обрій у блакить небесну.

Все, що мене тривожило й гнітило,

Залишиться незайманим і чистим,

І сонце, наше праведне світило,

Мене згадає спалахом врочистим.

Не мала особливих я достатків.

Жила, як вміла. Може в чомусь каюсь.

Прийму покуту за гріхи нащадків

І від своїх гріхів не відрікаюсь.

Якщо господь дозволить в потойбіччі,

Молитись буду за дітей і внуків.

Вкладу в молитву весь свій біль і відчай,

Церковного хоралу велич звуків.

Почує Бог мою молитву щиру –

Й зішле благословення. В те я вірю.

 

Останній з чотирьох (світлій пам’яті Миколи Огнівчука)

Ти так замріяно замовк,

Задумався на мить, а чи навіки.

Зелений лист, здавалося, пожовк,

Схилилась вічність на твої повіки.

Продовжує крутитися земля,

На смерть не реагуючи ніяк.

З тобою ми з одного корабля.

Я пасажирка, ну, а ти – моряк.

Моряк по крові і моряк по духу.

Та корабель той вже не попливе.

Нехай земля тобі лягає пухом,

Єднаючи колишнє і нове.

Ти повернися у минуле коло

І прочини у молодість вікно.

На сцені квартет,

Чотири Миколи.

Це так неймовірно давно.

Музика, музика, музика.

Оплески, наче грім.

В пам’яті вузлики, вузлики,

На перекір усім.

Музика, музика, музика!

Не треба зайвих слів.

Душу проймає та музика.

Це про наш рідний Львів.

Пропливає минувшина на видноколі,

Наче знемога сама.

Звучить квартет,

Чотири Миколи…

Насправді вже жодного з вас нема…