ПРО ЗИМУ
Святий Михайло їде на коні,
На коні, а чи на вороному.
Ворота відчиняє зимі,
Наш дім не відчиняє ще нікому.
Бо треба перевірити ще раз,
Чи все сховали люди по коморах,
Зима спитає, що є про запас.
Зима спитає, що робив ти вчора.
Допоки дзвін весільний не затих,
Гостей, частують пишним короваєм.
Святий Михайле, наш архістратиг,
Тебе шануємо тебе вітаєм.
Бо незабаром почнеться піст,
А там і на Андрія ворожить.
Святий Михайле, дорогий наш гість,
Допоможи нам зиму пережити.
Бо як же добре сісти у теплі
І їсти навіть картоплі печені.
У кожному місті, в кожному селі
За зиму підростають наречені.
Сніг
Собака гавкакає на сніг.
– Ти зупинитися вже б міг.
А ти все йдеш, а ти все йдеш,
Ніяк спокою не знайдеш.
Весну вже провістили бабаки,
А ти все робиш навпаки.
Ведеш за руку зиму,
Не маєш стриму.
Та що йому до бабаків?
Він йде собі з років, з віків,
Біленький, легкий, наче пух.
Явдоха тріпає кожух,
Потім сховає до зими.
Так кажуть між людьми.
Все падає лапатий сніг,
Нахабно лащиться до ніг.
На вуха падає, на хвіст,
Непроханий холодний гість.
Небавом він розтане,
Бо вже весна настане.
Навіщо, зимо, зорі заморозила?
Заснула ніч, неначе намальована.
Такої ночі більш ніде нема.
В моє вікно, бездумна і схвильована,
Дивилася розвихрена зима.
І кликала мене в сніги незаймані,
А я любила хату і тепло.
Ділилася зима своїми тайнами,
Яких насправді в неї не було.
Навіщо, зимо, зорі заморозила?
Невже вони тобі не до смаку?
Ти краще дітям начаклуй морозива,
А всім дорослим по сніговику.
Ти жодної не знаєш колискової.
Я розумію, не твоя вина.
Побудь хоч ніч святочною, казковою,
Бо незабаром вже прийде весна.
На Андрія.
Місяць зірку послав
Підглядати в дівоче вікно,
Бо цікаво йому,
Як дівчата почнуть ворожити.
Це з правіку було,
Це було на Андрія, давно.
Кожній знати хотілося,
Як їй судилося жити.
Чи простелить їй доля
Розкішний весільний рушник,
Чи простелить дороги,
Такі невблаганні тернисті.
Місяць сам би цікаво
До того віконця приник,
Та незручно йому
Заглядати помисли чисті.
Підглядає тарілку
Біляве худеньке дівча-
І виблискує перстень,
У всіх викликаючи втіху.
Другій дівчині випало
Ниток велике клубча-
Знать дорога судилася їй,
І було не до сміху.
Третя ключ з-під тарілки
Дістала і хвалиться всім,
І вітають дівчата
Ту посмішку втішну і щиру.
Ще нема жениха.
Це попереду ще.
Але втім доля їй пропонує
За батьківські гроші квартиру.
Для початку не кепсько.
А четвертій найменш повезло
Вона витягла ляльку.
Тепер стережися, небого.
Бо по світу блукає
Не тільки добро, але і зло.
Хоч у тому не бачу,
Не бачу й злого нічого.
Бо чи зло це, скажіть,
Як привести дитину на світ.
Але з долі такої
Просто не посмів би радіти.
Бо вже так повелось
Споконвіку, з прабатьківських літ!
У щасливім заміжжі
Повинні родитися діти.
В хаті тиша снує.
Ще згорнута спить калита.
Скоро хлопці прийдуть.
Сміхом-дзвоном наповнюється хата.
Господиня мовчить,
Все гортає літа.
На святого Андрія
На долю ворожать дівчата.
щедрівка, віншівка або коляда
Постукали в двері, в вікно загляда.
– Пустіть, господарі, скоріш у село,
Бо свято у хату із нами прийшло.
Бо у хаті,
Кутя на столі.
– Христос народився!
Різдво на селі.
Від хати до хати
Спішить дітвора.
Христос народився-
Щаслива пора.
Над радісним краєм дзвенить коляда.
– Зі святом вітаєм,
Вам щастя бажаєм,
Для вашої хати
Поколядувати
Нам не шкода.
Відсіялося, відколядувалось,
Відщедрувалося, аж в голові гуде
і свято відійшло, і спати вклалось,
Аж поки рік наступний не прийде.
Хай буде завтра краще,
Ніж сьогодні,
Підростають в сповитку,
І лицарі, і дужі, і благородні,
І хліб і сіль на рушнику.
Хай пахне цвітом і в садку, і в лісі,
Хай в кожний дім прийде весна,
Хай ластівки зів’ють
Гніздечка в стрісі
І щебечуть вам край вашого вікна.
Відсвяткувалося, відколядувалось,
Відзщедрувалось аж в голові гуде.
І свято відійшло і спати вклалось,
Аж поки рік наступний не прийде.
Дай, Боже, нам наступних свят дождати
І вірити, що все буде як слід,
Дай, Боже, з дітей потіху мати
І прожити ще багато
Гарних літ!
Я не вірила зимі.
Була зима, сніжило і хурделило,
Сніг замітав усі мої сліди.
Зимову шапку мало кожне дерево.
Та я йшла, бо ти сказав: – Прийди.
Зима сміялась. Я була засмучена,
До тебе йшла скрізь білу заметіль.
З тобою я ще навіть не заручена,
Та йшла, бо знала- нам не до весіль.
Ти завтра їдеш. Я тебе чекатиму.
Колись ми разом будемо назавжди.
Спішили діти до зими з санчатами.
Зима сміялась: – Не чекай, не жди.
Яка наївна! Хлопцеві повірила!
Нічого. Розберетеся самі.
Зима снігами сіяла та сіяла.
Я вірила тобі, а не зимі.
Ще один рік. Кажуть, що новий
Ще одна Новорічна ніч,
Без шампанського і без тостів.
Щось забули про мене гості,
І ніхто не прийшов, ясна річ.
Тільки дива у тому нема.
Так бувало не раз і не два.
Твереза моя голова,
Рік Новий зустрічаєш сама.
Новий Рік – це не свято, а будні.
Тут злилося минуле з майбутнім.
Новий Рік такий прагматичний
І ніскілечки не романтичний.
Помиляєтесь, добрі люди.
Йому байдуже, що з нами буде.
Він пройде повз нас, не зупиняючись,
Ні на кого не оглядаючись.
Хіба може штовхне ненароком
Когось лівим чи правим боком.
Та й піде собі у віки,
Як і попередні роки.
Зима повернулася.
Золотими стежками осені
Ти прийшов у мою весну,
Милувався моїми косами
І мене розбудив зі сну.
Я не знала, як воно сталося,
Просто диво у наші дні,
Щойно з зимою попрощалася-
І зустріла тебе навесні.
І куди та зима завіялась?
Чи у вирій з птахами полинула?
Осінь смутку мені докинула,
А я мріяла і надіялась.
Чи то мріялось чи то марилось,
Чи у серці радість озвалася,
Тільки раптом небо захмарилось,
Сніг пішов… зима поверталася.
Зима дихнула на останок
На останок дихнула зима
Білим снігом і лютим морозом.
Затуманила серце і розум –
І рятунку від неї нема.
Закрутила сніги заметіль,
Видуває тепло з наших хат.
І сьогодні нам не до весіль,
Не до буднів нам і не до свят.
Налягає мороз на шибки,
Скрізь малює холодні квітки.
Ти для кого стараєшся так?
У панянок змінились смаки.
Твої квіти холодні і дикі.
У зими запізнілі ідеї.
А в теплицях квітнуть гвоздики,
І троянди, і орхідеї.
Живі квіти небавом зів’януть,
А твої від тепла розтануть.
Дідугана сварити не слід.
Скільки зим йому, скільки літ.
Ти, морозе, відстав від життя.
Та у нас не шукай співчуття.
Ми готуємося до весни.
Поховали свої ковзани,
Навіть хлопчики і дівчата
Поховали і лижі, й санчата.
ВІРШІ ЮНОСТІ
Зустріч з майбутнім
Як весну принесуть лелеки
І розквітне вона в саду,
Я до вас, нащадки далекі,
Через тисячі років прийду.
На оновлену землю стану
Й подивлюся в усі кінці –
Ні найменшого смутку, ні рани,
Ні одної сльози на щоці.
Заклопотані тати й мами
Кличуть з Марса дітей у двір.
А вони – пустуни-пустунами –
Грають в піджмурки поміж зір.
Людно, гамірно в місті Лева,
І на площах свято гуде…
І красуня, немов королева,
Хоровод дівочий веде…
Українська лунає мова,
Українські звучать пісні…
Старовинні вулиці Львова
По-новому всміхнулись мені.
Храм новий приваблює очі.
А будівлі! Обличчя людей!
І хлопчина якийсь неохоче
Щось доучувать в школу йде.
Я скажу: «Постривай, хлопчинко,
Чи ти чув, що таке війна?»
А воно засміється дзвінко
Й скаже: «Вчора цього не знав.
І за те на уроці історії
Мені вчитель поставив двійку.
А сьогодні ось вчу. Все теорії.
Все це вигадки, мабуть, і тільки.
Кажуть: люди людей вбивали.
А завіщо – ніяк не збагну.
Дуже важко історію вчити,
Особливо ж, як про війну».
Я погладжу йому голівку
І здивованому скажу:
«Я – людина двадцятого віку.
Я історію бережу.
Ти зумів, друже мій, зворушити
Давню тугу, чиюсь і мою…
Дуже важко історію вчити,
А ще важче було в бою.
Не розкаже твій вчитель нині,
Бо і сам з підручників зна,
Що тут діялось на Україні,
І що таке смерть і війна.
Я прийшла в дивовижне те місто
Розказати тобі сама,
Щоб ти знав, як хочеться їсти,
Коли й кусника хліба нема…
Щоб ти знав, як боролись за волю,
І мою, і його, і твою,
І як серце німіло від болю,
Коли падав хтось у бою…
Катували нас і вбивали,
Засилали в страшний Сибір…
Та державу ми все ж збудували,
Ту, в якій ти живем до сих пір…
Треба, треба історію знати,
Щоб на нашій чудовій землі
Над сином не плакала мати
Й не сивіли хлоп’ята малі…»
…Як весну принесуть лелеки
І розквітне вона в саду,
Я до вас, нащадки далекі,
Через тисячі років прийду.
Щоб були ви повік щасливі,
Я в музей експонат принесу –
Дитяче волосся сиве
І материну сльозу.
Народ з блакиті, ніжності і сталі
Мене печуть дитячі сльози,
Мені болять чиїсь жалі,
Минулих днів минулі грози
Багатострадної землі.
Мені болять народу рани,
Я чую гуркіт канонад,
І проганяє сон ночами
Бухенвальдський набат…
Знає син, що батько не прийде,
Знає жінка: чоловік загинув…
Тільки мати жде…
старенька жде
З чужини далекої дитину.
І казали їй, що вже нема,
Що «матусю, годі вже чекати!
Що ж поробиш!..» Слуха, та дарма:
Вічно ждатиме вона, бо – мати.
Віддзвенять оркестри,
Відгримлять салюти,
І на день майбутній
звернуться думки.
По своїх домівках
розійдуться люди,
А на Холмі Слави лишаться вінки…
І чиясь надія, і чиясь тривога,
Материні сльози
і дівочий жаль.
Горда перемога, славна перемога…
Є в тім слові радість,
є в нім і печаль.
Ляжуть знов до схову
ордени й медалі,
І герої стануть простими людьми.
Мій народ з блакиті,
ніжності і сталі,
Тож із злом в двобої
переможем ми.
Шепчу я слово «перемога» –
То біль чекань і серць биття,
То грізна тим пересторога,
Хто диха смертю на життя.
Нехай запам’ятає кожний,
Хто не збагнув того з війни,
Що наш народ непереможний,
Антеї – всі його сини.
Жовтнева, 48
Пам’яті С.Тудора і О.Гаврилюка
Заснуло місто, лиш трамвай гуркоче,
Біжить, щоб наздогнать минулий день.
І сонні вулиці вслухаються, і площі
В його тривожно-жалісне дзень-дзень…».
Закрила вікна стомлена Жовтнева,
Відпочива від клопотів людських.
Пережива, старенька, ще і ще раз
Своє минуле. Ніч снує думки…
Аж доки не прийде веселий ранок,
Притишено зітхатиме вона,
І нитимуть її болючі рани,
І тінню сновигатиме війна.
Ви вслухайтесь: чиїсь лунають кроки,
Гучні серед нічної тишини…
По вулиці Жовтневій ходять роки.
Свої сліди відшукують вони.
Ось сорок перший зупинився трошки,
А потім сумно голову схилив…
Біля меморіальної він дошки,
Двадцятий вік стояти тут звелів.
Жовтнева, 48, чорні крила
Виття і пломінь. Смерть. І забуття.
Ні, забуття немає, де є сила,
Котра вертає мертвих до життя.
Йому отут ударити чолом би
І слухати сердець далекий стук,
Отих сердець, яких не вбили бомби,
Бо їх носили Тудор, Гаврилюк.
Вони і зараз факело мнезгасним
Горять для сьогоденних поколінь.
Їх у майбутнє пронесе сучасник
Крізь дні тривог і радісних горінь.
Як жити і боротися із злом би,
Нести свій розум на олтар віків…
А десь об землю тупо бються бомби,
Їх кида хтось з ворожих літаків.
Від імені глядачів
Погасло світло. В залі тишина.
Весь зал – немов натягнута струна.
І от оркестр поплив через віки,
І вже на сцені б’ються козаки…
І линуть в зал Шевченкові слова,
Його Невольник пута розрива,
Там Гайдамаки гинуть у бою
За волю й правду в рідному краю.
І вже не зал то, а стрімка ріка.
Ось революція іде, така близька.
Знамена вітер лагідно колише…
А в залі – тиша. Нескінченна тиша.
… А Муза стоїть на сцені
У далеч простягує руки,
Невпинна і величава,
В прийдешнього дивиться дні.
За нею ідуть натхненні
На творчості радість і муки,
Вони не шукають слави –
Їх рампи кличуть вогні.
Хай пройдене судять люди,
Їх оплески – нагорода,
Найкращий дарунок – квіти,
А лаврів не треба, ні.
«А спокою вам не буде, –
Так Муза сказала горда, –
Бо хто одягає вінок мій,
Довіку той служить мені…»
Хай ще не всі заслужені,
Хай ще не всі народні,
Та сцена для всіх простора,
На ній – боротьба й життя.
Боріться ж за наше завтра,
Відстоюйте наше сьогодні,
І хай наше світле вчора
Не кане у забуття!
За ваше мистецтво прекрасне.
За вашу майстерність велику,
За ваше уміння світле
Серця відкривать без ключів
Хай буде вам море щастя
І квіти найкращі віку…
Я щиро вам аплодую
Від імені глядачів