ПРО ВСЕ І НІ ПРО ЩО

 

А вранці випала роса. Вона була така чиста І така срібна, Що думалося, коли вона послана самим Богом Аби змити весь бруд грішного світу, і людські душі очистити від всякої скверни. Хотілося молитися. За живих і померлих, за себе і за ближніх своїх, за дітей малих. Змилуйся, Боже, над нами, не відбирай у нас того прекрасного, що ти нам подарував,- того предивного неповторного світу. Захисти його,Боже, від неї нене треба ворожити. Не треба знати наперед свою долю. Нехай все буде так, як Бог нам дає. Нехай так буде віднині і довіки віку. І нехай благодатна роса чистою сльозою випадає на землю, щоб очистити світ від скверни.

Сідала роса, свіжа і прохолодна, як світанок. І так хотілося, щоб хоч краплинка тієї роси впала кожному в душу.

 

Здається, в ньому прокидався вовк

Вночі далеко десь загавкав пес.

Йому щось дошкуляло, і не спалося.

Здалось, що раптом світ змалів увесь.

А може щось прадавнє нагадалося.

Те «щось» жило в далекій підсвідомості,

А інколи не йшло із голови.

Пес завмирав, немов у невагомості,

Й несамохіть тоді на місяць вив.

Від вовка вівся рід його собачий.

То був великий, дуже славний рід,

Мисливський і ніскільки не ледачий,

Ледачому і вижити не слід.

Так безборонно по лісах ходили,

На місяць вили і вовчиць любили,

А потім годували вовченят,

Таких кумедних і до втіхи любих,

І тато вовк в родині госторозубих

Тримав порядок і наводив лад.

 

А потім якось люди приручили.

Щось занедбали, а чогось навчили.

Тепер собака – то людині друг.

За те собаку можна й на ланцюг.

Захлептанку і голу костомаху

Сиди і гавкай, і тремти від страху.

Господар, переп’є чи не доп’є,

То ще й наб’є. Бо кожному своє.

Скрутивсь клубочком і заскавулів:

– Защо? Не буду! Їй же їй! Не буду!

Й поплентався в свою собачу буду,

Допоки ще дорешти не зімлів.

Йому тут на землі немає місця.

З його життя хоч би якийсь був толк.

І вити захотілося на місяць.

Здається, в ньому прокидався вовк.

Лежав собака, скавулів тихенько.

І розумів, що він людині друг.

І проклинав своїх далеких предків,

Що волю проміняли на ланцюг.

 

Йду протоптаною стежиною,

В травах сліду мого не знайти.

Нічиєю не стала дружиною,

Все чекала на тебе, а ти…

Заглядав на мої жоржини,

Зупинявся біля воріт.

Все шукав ти собі дружину,

Я ж чекала тебе стільки літ.

І зозуля мені кувала,

Віщувала кохання шалене,

Я давно вже не дружкувала,

Але мірти росли не для мене.

Часом сумно було і прикро,

Випадали сльози, мов роси,

Посміхалася доля хитро,

Сивини докидала в коси.

 

Колишні листи

Як бальзам для душі,

Я читаю колишні листи,

Як бальзам для душі,

Я читаю колишні слова.

У колисці моїй

Проростають нові спориші,

Бо вони ще живі,

І колиска моя ще жива.

Я тоді ще була

Молода, не підвладна рокам,

Вистачало мені

Тої зваби і тої краси.

Ти тоді не казав,

Що не бути щасливими нам,

І я щастя чекала

Від кожної краплі роси.

А дитячі листи,

Повні ласки й щирих надій.

Я чекала з доріг

Тих листів, а колись і синів.

Тут лишили вони

Світлі крила нездійснених мрій,

Тут лишили вони

Тихий повів недоспаних снів.

Я тримала в руках

Ті листи, як дитячі серця,

Дослухалась до них,

Що їх тішить і що їм болить.

І якби було треба,

Себе віддала б до кінця,

Щоб від них відвернути

Якусь непогідливу мить.

 

Кольори.

Усе на світі має кольори.

Трава зелена і блакитне небо,

Русявий чубчик на голівці в тебе,

Жовтаве сонце дивиться згори.

сріблясті павутинки восени,

А багряне листя і червоні ружі,

Бувають навіть кольорові сни.

У молодих. А у старих не дуже…

У чорний колір вбиралася печаль,

Розлука одягнула колір жовтий.

Куди б не їхав, і куди б нейшов ти,

Скрізь за тобою сивий мамин жаль.

Тривога має колір сивини,

Щастя всяких кольорів буває.

Усе на світі має кольори,

Лише байдужість кольору не має.

І що ти там не говори

Про будні і про плани ювілейні дати.

 

Мені наснилася Мавка

В мій сон заглянула мавка.

Не та, що у Лесиній «Пісні»,

А та, що у горах родилася,

Що з гірського потічка напилася,

Росою ранковою вмилася.

І стала красуня казкова,

Наче зіронька світанкова.

– Ти щось хотіла, Мавуню? –

У сні я її запитала.

– Хотіла тебе попросити,

Щоб пісню мене ти навчила.

– Яку ж тебе пісню навчити?

Ти й так забагато їх знаєш.

– А ту пісню, що ти співала,

Я не знаю й не чула ніколи.

Твого співу заслухались гори,

Задивився туман на тебе,

Грім сховав свої блискавиці

І заслухався зачудовано.

В пісні тій про любов співалося,

Про дівочу радість і квіти.

Серце пташкою озивалося

І хотілося в небо злетіти.

Якби я ту пісню знала,

Заспівала б її вівчареві,

Що пасе він на полонині

Свої ясні, як сон, отари.

Та ще грає він на флоярі.

Та як грає! Аж серцю любо.

– Але ж мусиш ти теє знати,

Що для вівчаря ти – згуба.

Мавка ти, а йому потрібна

Та, що стане його дружиною.

– То колись, то потім, а зараз…

Заквітчаюся я калиною,

Закосичуся зіллям-рутою,

Обів’ю його, закручу його,

Стану чарами і отрутою,

Стану хмелем, бо я люблю його.

Кожна квітка просить любові,

Кожна зірка тремтить у млості.

Як ту ніч в самоті здолати?

Як той день без любові прожити?

Вміє Мавка зачарувати,

Вміє Мавка заворожити.

– І не жаль тобі того хлопця,

Що його зчарувати хочеш?

– Що жаліти? Він буде щасливий.

Він пройде крізь дощі і зливи.

Він зазнає такої любові,

Про яку лише мріяти можна.

Так хотіла б істота кожна,

Та не всім це дано, не всім.

Так навчиш ти тієї пісні,

Що проймає серце до деньця?

– Я, Мавуню, навчу, якщо хочеш,

І співай її для любові.

Пісню ту  я сама придумала

І сама її заспівала.

Я ту пісню тобі подарую,

Щоб вона зосталася в горах.

Я навчу, бо пісні народжуються,

Аби їх для любові співати.

– А для чого родяться хлопці?

– Аби їх любити, Мавуню.

– То чому ж ти мені дорікаєш

Вічарем, що запав мені в душу?

– Я тобі дорікати не можу,

Та застерегти тебе мушу.

Бо любов у Мавок швидкоплинна,

Як потік, що лине з гір високих,

– Як закрутить, як замчить у вирі,

Начувайся, хлопче, пропадеш.

– Хоч любов у Мавок швидкоплинна,

Та зате така палка і щира,

Що такої в світі не буває,

Що такої в світі не знайдеш.

Ми співали з Мавкою до ранку,

І чомусь так добре нам співалося,

Аж стрункі смерічки дивувалися,

І вдягла берізка вишиванку.

Пісню ту відлунювали гори,

І туман поклав її до тайстри,

Миготіли, дивувались зорі,

Здалеку нас слухали чугайстри.

Чув її вівчар на полонині

І до ранку вже не міг заснути.

В горах пісня та живе донині,

Та  її не кожен може чути.

Тільки жаль, що сон цей закінчився,

Закінчилась та химерна казка.

Чи була ти, Мавко, чи наснилась?

Ну прийди у ясний день, будь ласка.

 

Не вміли цінувати

Так хочеться тебе поцілувати,

Та стримую себе, бо ми чужі…

Не вміли ми кохання цінувати.

І от тепер обоє на межі.

Що з нами сталось? Що з коханням сталось?

Були серця ним виповнені вщерть…

Прийшли хвороби, і підкралась старість,

А там гляди – і підкрадеться смерть…

Сховати біль і подолати втому.

Лише добро у серці й голові.

Яке безглуздя плакати потому.

Любити треба, поки ми живі.

То може все ж тебе поцілувати?

Любов минула, старість на поріг…

Кожніську мить ми мусим цінувати,

Тим паче, що ми хворі і старі.

 

Обірвав мої мрії ясні,

Перевиті цвітом.

Я забула, що вже не твоя,

Й піднялась над світом.

На землі соловейко співав,

Зозуля мліла.

Тішився світ

В розмаї літ,

А я не вміла.

Згадай

Ті наші весни,

Хай все воскресне,

Згадай.

Радість і втіху,

Відгомін сміху,

Наш рай.

Не сплю.

Слово кохання,

Може, останнє,

Ловлю.

Люблю,

Те, що минуло,

Те, що заснуло,

Люблю.

 

Озивається

Перепілкою,

І зозулею,

І сопілкою.

Дощами-зливами

Були щасливими.

Зелен-травами і сінокосами,

Пишним цвітом і буйними росами.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

Спогад ще не затих

І пісні молоді.

Нас любили не ті,

Ми любили не тих.

Ах, літа молоді,

Гомін ваш не затих.

 

Озовись.

Розмови

Зачароване коло невдач,

Не журись і не плач,

Не пусти в своє серце зневіру.

З голови скинь проблем цілий міх,

Оберни їх на сміх,

Сам у себе повір,

Як я в тебе вірю.

Ропусти

Море сміху по цілій землі

І відкинь всі жалі,

Зайві жалощі світ не оновлять.

Захисти

Потаємний незайманий світ,

Свій зарошени слід,

Бо зневірених заздрощі ловлять.

Не корись,

Ні на кого свій біль не скидай,

Ні на кого не нарікай,

Твоя доля залежить від тебе.

Озвись

І дощем і човном і веслом,

І замріяним рідним селом,

І блакиттю безхмарного неба

Озовись.